Українська мова у часи української державності і бездержав`я, Детальна інформація

Раз-по-раз у поезії П. Тичини зринають церковнослов’янізми: воспоєм, нагая, гряде, скорбні і под. Поет відомий і як сміливий експериментатор у галузі словотвору: його яблуневоцвітно і досі мандрує від поета до поета. А менш відомих неологізмів (достоєвщина, партійноборний і под.) сотні. Останнім часом набувають популярності такі його рядки: «Стоїть сторозтерзаний Київ і двісті розіп’ятий я» («І Бєлий, і Блок»). Не оминає поет і діалектизмів, зокрема таких, як ачей «можливо», заори «краї поля, які важко піддаються оранці», перемежениться «кінчиться добром» та ін.

П. Тичина уживає переважно той варіант інфінітива, що кінчається на -ть (тримать, бороться, однімать), дієслова першої дієвідміни з суфіксом основи -а- досить часто в третій особі однини вживає без кінцевого -є (визволя, підійма), інколи використовує в іменниках форми двоїни (Коли йде дві струнких дівчині — «Ритм»). Поет милується в нагромадженні простих речень: «Я Прометей, я дух ваш, слава, гордість, я батько ваш, я друг, я проводир...» («Прометей»). Тут подано приклад з простими безособовими реченнями. Але частіше поет вдається до називних: «Самотна ти, самотний я. Весна! — світанок! — Вишня!» («З кохання плакав я»).

П. Тичина з його музичним чуттям — майстер алітерацій. Темна ніч з її невідомістю інкрустується у нього шиплячими (Півні чорний плащ ночі вогняними нитками сточують — «Пробіг зайчик»), а ранок прикрашений повторенням /л/ (Леліє, віє, ласкавіє — «Золотий гомін»). Пізніше П. Тичина втратив свій голос. Від символізму він відійшов, а до реалізму чи неокласицизму не дійшов.

Про мову поезій О. Олеся, мабуть, годилося б писати в попередньому розділі, бо розквіт його творчості припадає на дожовтневий період. Але оскільки він писав і в 20—30-ті роки, варто розглянути його мову саме тут. Ні, він не був символістом, але він не був і неокласиком, не був він і романтиком. Він сам по собі. Як писав В. Петров, «в боротьбі за естетизм проти аестетизму народників Олесь вводить в зміст своїх поезій: весну, журбу, айстри, сум і самотність, небо, сонце, майовий день, степ шовковий або широкий, усталені образи ідилії, стандартизований, умовнопоетичний, декоративний пейзаж» 1. В. Петров звертає також увагу на те, що з поезії в поезію вривається сміх: «Сміявся день», «Весь божий день сміявсь», «В сльозах, як в жемчугах, мій сміх», «трава всміхалась», «сонце сміється», «сміються, плачуть солов’ї» і т. д. 2

Велику роль у розвитку української літературної мови відіграли неокласики: М. Рильський, М. Драй-Хмара, М. Зеров, П. Филипович, Ю. Клен (Бурггардт). Неокласики не мали ні якоїсь окресленої програми, ні статуту, не виступали з маніфестами. Вони просто були закохані в поезію і постійно підкреслювали зв’язок сучасної їм української поезії з літературними традиціями мистецького всесвіту.

Неокласики були переважно ліриками. Правда, їхній ліризм був особливий. Вони не стільки описували чари коханої (хоч було й це), скільки здивованими очима вдивлялися в навколишній світ і знаходили в ньому багато прекрасного. Усі неокласики, продовжуючи традиції Лесі Українки, милувалися в перекладах.

Увага до історії людства, до трагічної долі України сприяла появі епічних творів Ю. Клена. Але про це пізніше.

Як писав Ю. Лавріненко, «на вісі Київ — Романівка виріс великий незалежний поет любові, краси і волі — із цим вантажем урізався його життьовий корабель у льодові поля комуністичного крижаного океану» 3.

 1 Петров В. Проблема Олеся // Українське слово. — К., 1994. — Ч. 1. — С. 280.

 2 Там же. — С. 281.

 3 Лавріненко Ю. Лірика і ліричний епос Максима Рильського // Українське слово. — К., 1994. — Ч. 2. — С. 94.

У 20-ті роки виходять друком його збірки «Синя далечінь», «Крізь бурю й сніг», «Під осінніми зорями», «Тринадцята весна», «Де сходяться дороги» та ін. У ліриці М. Рильського втілилася туга за великими культурами людства. Це позначилось на його образах, в яких часто згадуються міста, споруди й постаті минулих віків; природа ж подається просто, реалістично, як на долоні: «Мохнатий джміль із будяків червоних спиває мед» («Опівдні»).

Суть неокласицизму в тому, що поети цього напряму не робили експериментів з мовою, не рубали слова, а вдавалися до випробуваних у літературі класичних форм і вписували українську поезію у світову літературу. М. Рильський як з рідними поводиться з Мелларме, Аксаковим, Плетньовим, Доде, Шекспіром. Він звертається до образу Беатріче (Не ясноокий образ Беатріче І не вакханки темний, п’яний зір), Дездемони (Білосніжна Дездемона Стоїть на сходах угорі), Ізольди білорукої (Трістан коня сідлає... Ізольда білорука ридає за вікном), Лореляй (Скільки літ не пройде — все на скелі сидітиме 3 золотим гребінцем Лореляй). Поезія М. Рильського нерозривно зв’язана з античними творами: з Гомером, Феокрітом, Вергілієм, Піфагором, Анхізовим сином.

Метафори в М. Рильського базуються переважно на осмисленні природних явищ: «Розкинув місяць срібні крила; Умиється зелене літо і засміється, як дитя; Осінь ходить, яблука золотить; Червонобоким яблуком округлим Скотився день, доспілий і тяжкий» («Людськість»). Улюбленими кольорами поета є зелений (гаї зазеленіли, зелені надії, зелена весна, зелений літній день, лан зелений, свіжа зелень, зелені вруна) і синій/блакитний (синіє зима, сині зіроньки, світ голубий, дощ блакитний, синіє ранок, волошки сині, вода синіє, сині води, синя Десна).

У цілому ж мова М. Рильського — рафінована українська літературна мова, вироблена його талановитими попередниками. Він майже не користується церковнослов’янізмами, обережно ставиться до етранжизмів. Зате він майстерно використовує підпорядковані нормі варіанти, навіть наголошування слів, напр.:

Минають, зникають літa,

Всі лiта ідуть до одного,

Та радісна серцю мета,

Новa моя, нoва дорого («Шумлять за вікном дерева...»).

М. Рильського не влаштовує верлібр. Але коли він пише про своїх улюблених античних героїв, то інколи використовує гекзаметр:

Наш Одіссей нам тихенько розказує споминки дивні. Інколи він вдається до цього розміру і у віршах на сучасну тематику:

Грім одгримів і солодко млостю спокою

Віє од цвіту вишень і від сирої землі («Грім одгримів...»).

Неокласики настільки делікатно поводилися з мовою, що у них ми ніби й не зустрічаємо неологізмів. Але вони є. Це епітети, в яких природно зливаються воєдино дві ознаки (золотодзвонні пісні, спомин тихо-мирний, хмарки шовково-білі, вогняно-гарячі уста), абстрактні слова, утворені переважно усіченням (безлюд, другування, золотінь та ін.). Г.М. Колесник знаходить у М. Рильського понад 200 неологізмів 1.

 1 Як парость виноградної лози. — К., 1973. — С. 229-259.

У 1929 p. M. Рильський писав: зате в житті ні разу Неправді не служив («Пам’ятник»). І все ж саме від цього часу в його мові з’являються слова, що були тоді в офіційному вжитку: кооператив, робфак/робітфак, комбайн і под. З’являються, мабуть, не без впливу тодішньої критики й нові мотиви, що потребують уживання таких слів, наприклад: «Хвала вугіллю та руді! Живіть і радуйтесь комбайни; Усміхнувся Волховстрою Дніпрельстан» («До мети!»); «країна, що кує з брил людських міцну нову людину» («Балада про любов»); «Розливай погожу воду, Молода Країно Рад» («Засівна пісня»); нарешті, з’являються і такі строфи:

З жестом суворим і простим,

З усміхом мудро-ласкавим,

Гордим, небаченим зростом

Зріс він над світом іржавим («Ленін»).