Українська мова у часи української державності і бездержав`я, Детальна інформація
Українська мова у часи української державності і бездержав`я
нижче
нахилився,
воду
п’
є
: («У плащі»).
Як і неокласики, він звертається до відомих у світовій літературі й історії імен: Дантон, Кампанелла, Рабіндранат Тагор, Дездемона, /кар, Еол, Клеопатра, Фламаріон, Діоген...
Для В. Сосюри не було заборонених тем. Перший голод 1921-1923 рр., спровокований більшовиками, він не замовчував:
А дома на печі — худа, голодна мати,
й здихає за селом наш тихий кінь гнідий («Сніг»);
Сестриця з братом
під вікном ходять... і на заводі
убило милу... («Ґерґоче місто»);
Під його [Леніна. — В.Р.] портретом
навколішках хлопчик стоїть,
простяг крізь одежу обдерту
до нього він руки свої («Сон»).
Поет не цурається міста, але залюблений він все ж у сільські пейзажі, запахи, шуми, напр.: «Розливається кров і по жилах тече, ніби пахне вона лободою» («Так ніхто не кохав...»); «Місяць у полі бродить, в трави лице вмочив» («Темні заплакані вулиці...»); «Але серце у мене козаче, — і нагадує кожна корова те село, де я вперше побачив горобця і зорю малинову» («Не зустрінусь у полі...»); «Росяна калино, лопухи мої» («Я на рани...») і под.
Поезія В. Сосюри не багата на епітети, проте всі вони оригінальні: синьоокий степ, жирні очі, золотий самогон, кароокий сум, день золоторунний, стомлені долоні землі, нічка розпатлана і под. Зате метафори в його віршах панують. Значна частина їх — антропоморфні: скиглить ніч, торохтить по бруку день, у колисці вій гойдався молодик, димарів сигари до неба простягли розтулені вуста, на хмарних рушниках зоря квітки виводить, рипнула дверима осінь, вітер на сопілку грає, у вітру розмотались обмотки, перестав вовтузитись і плакать на снігу розстріляний мороз, розридались огні на попелі, багряний вечір плакав в травах, б’є осінь в бубон золотий холодними вітрами та ін.
Коли йдеться про юне кохання, то, мабуть, не було іншого такого поета в Україні, який би висловив це почуття так сильно і щиро. При цьому відверта гіпербола не сприймається як перебільшення:
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
і земля убирається зрання («Так ніхто не кохав...»).
Поет знаходить потрібні гнівні слова, щоб засдити зрадників України:
Руками власними тюрму
творили ми собі одвічну...
О, будьте прокляті, кому
назад повернуто обличчя («Сад»).
А скільки натхненних слів сказав він про нашу мову; яким болем відгукнулися вони в серцях зневажених українців:
нахилився,
воду
п’
є
: («У плащі»).
Як і неокласики, він звертається до відомих у світовій літературі й історії імен: Дантон, Кампанелла, Рабіндранат Тагор, Дездемона, /кар, Еол, Клеопатра, Фламаріон, Діоген...
Для В. Сосюри не було заборонених тем. Перший голод 1921-1923 рр., спровокований більшовиками, він не замовчував:
А дома на печі — худа, голодна мати,
й здихає за селом наш тихий кінь гнідий («Сніг»);
Сестриця з братом
під вікном ходять... і на заводі
убило милу... («Ґерґоче місто»);
Під його [Леніна. — В.Р.] портретом
навколішках хлопчик стоїть,
простяг крізь одежу обдерту
до нього він руки свої («Сон»).
Поет не цурається міста, але залюблений він все ж у сільські пейзажі, запахи, шуми, напр.: «Розливається кров і по жилах тече, ніби пахне вона лободою» («Так ніхто не кохав...»); «Місяць у полі бродить, в трави лице вмочив» («Темні заплакані вулиці...»); «Але серце у мене козаче, — і нагадує кожна корова те село, де я вперше побачив горобця і зорю малинову» («Не зустрінусь у полі...»); «Росяна калино, лопухи мої» («Я на рани...») і под.
Поезія В. Сосюри не багата на епітети, проте всі вони оригінальні: синьоокий степ, жирні очі, золотий самогон, кароокий сум, день золоторунний, стомлені долоні землі, нічка розпатлана і под. Зате метафори в його віршах панують. Значна частина їх — антропоморфні: скиглить ніч, торохтить по бруку день, у колисці вій гойдався молодик, димарів сигари до неба простягли розтулені вуста, на хмарних рушниках зоря квітки виводить, рипнула дверима осінь, вітер на сопілку грає, у вітру розмотались обмотки, перестав вовтузитись і плакать на снігу розстріляний мороз, розридались огні на попелі, багряний вечір плакав в травах, б’є осінь в бубон золотий холодними вітрами та ін.
Коли йдеться про юне кохання, то, мабуть, не було іншого такого поета в Україні, який би висловив це почуття так сильно і щиро. При цьому відверта гіпербола не сприймається як перебільшення:
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
і земля убирається зрання («Так ніхто не кохав...»).
Поет знаходить потрібні гнівні слова, щоб засдити зрадників України:
Руками власними тюрму
творили ми собі одвічну...
О, будьте прокляті, кому
назад повернуто обличчя («Сад»).
А скільки натхненних слів сказав він про нашу мову; яким болем відгукнулися вони в серцях зневажених українців:
The online video editor trusted by teams to make professional video in
minutes
© Referats, Inc · All rights reserved 2021