Українська мова у часи української державності і бездержав`я, Детальна інформація

Майже «інженер людських душ»!

Трапляються в поета і полонізми (каварня, офірувати, кадлуб), а ще частіше церковнослов’янізми (гряде/грядете, довліє злоба, як древле, рцем, нарече, обречение). Церковнослов’янізми інколи вживаються як антоніми до буденних слів: страшне твоє життя, як житіє. Досить часто за звичаєм староукраїнської мови Є. Маланюк уживає пасивні дієприкметники теперішнього часу на -мий і короткі пасивні дієприкметники минулого часу: незнаємий, пригнічен, пооран.

Як колишній ад’ютант генерала Б. Тютюнника, Є. Маланюк знається на військовій термінології: клещі, лівий фланг, частини, бівак, гармата, дріт польового телефону і под.

Метафора у Є. Маланюка найчастіше пов’язана з різними періодами доби:

Гарячий день втопивсь в нічній прозорій млі...

А ніч — лунка безодня —

Дзвеніла зорями;

Ось вечір знов. Заплющує повіки

Безсилий день.

Степова Еллада навіює поетові такі образи, як завірюха херсонських вишень, Білі сосни колом під копулою неба зросли; Вже кров’ю кленів перші рани Позначив вересень в лісах.

Творчість Є. Маланюка позначена ненавистю до пригноблювачів. Тому в його поезії багато злих інвектив, спрямованих насамперед проти імперської Росії і «здрібнілих мікромалоросів», напр.:

Полуботок, Шевченко, Гоголь —

Здушить, скалічить, отруїть!

Не рицарство, не перемога,

А тільки зрада, підшепт, їдь;

Роздрібнене дощенту крушить

Закон життя. І де ж вогню

На вожденят вошиві душі,

На лицедіїв метушню,

На їдь продажної безради,

На яди дідичної зради.

На віковий коловорот

Хохлацьких ахів і глупот?

Та все ж поет вірить у свій народ, сподівається на його відродження:

Ти не загинеш, мій народе,

Пісняр, мудрець і гречкосій.

Як прийнято в українській поезії — материковій і діаспорній — Є. Маланкж уміє обігрувати в слові кольори:

Все далі висиха Синюха

Й линя її весела синь.

До празької поетичної школи, метром якої справедливо вважають Є. Маланюка, належать також О. Ольжич, О. Теліга, Л. Мосендз. О. Ольжич — майстер українського вірша, обдарований епічним хистом. Як писав В. Державин, «належне ідейне й мистецьке сприйняття поезії Ольжича вимагає від читача високого рівня літературної культури — ба навіть чималої обізнаності з передісторією та історією Європи» 1. Ольжич — борець. Він, як і Є. Маланкж, за сильну державу, якій присвячує і свою поезію, і своє життя. Тому в його віршах панують як ключові слова кров і смерть, тому так часто зустрічається батальна лексика: граната, кіннота, лаву розгорта, залога, револьвер, кулі в магазині, здобутий в огні бастіон, цівка, окопи, траншеї, контратака, бій, постріл та ін. В. Державин справедливо закидає поетові, що серед цієї лексики трапляються «модернізми» загальноєвропейського вжитку 2, які скоріше можна було б назвати архаїзмами (барикада, петарда, мортири і под.). Загальна громадянська спрямованість поезії Ольжича штовхає його й на зловживання газетною стилістикою, до якої той же В. Державин відносить такі вирази, як «потворно оголена суть», «зрада ідеї», «тендітні квітки пансіонів» та ін. 3