Українська мова у часи української державності і бездержав`я, Детальна інформація

 2 Огієнко І. Нариси з історії української мови: система українського правопису. Популярно-науковий курс з історичним освітленням. — Варшава, 1927. — С. 123.

 3 Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941). — С. 199.

І все ж, незважаючи на тупу русифікацію, основний склад української літературної мови ґрунтовних змін не зазнав...

Що відбувалося в цей час на західноукраїнських землях? Як відомо, Польща в 1918 р. захопила, крім Галичини, ще Підляшшя, Холмщину, українське Полісся і західну Волинь. Румунія ще в 1918 р. окупувала Буковину. Закарпаття з 1919 р. потрапило до складу Чехословаччини. На території Польщі українську мову було зведено до рівня домашнього вжитку. Правда, українці мали право відкривати приватні школи з рідною мовою викладання, але тільки в Галичині. Ні Волинь, ні Поділля, ні Холмщина такого права фактично не мали. Мовні утиски, як завжди в умовах насильства, зміцнювали соціальний статус української мови, позначалися на психології мовців, що проймалися почуттям самоутвердження. Тут видавалася й мовознавча література, зокрема твори І. Огієнка. Він опублікував тут «Український стилістичний словник» (1924 р.), «Чистота і правильність української мови» (1925 р.), «Нариси з історії української мови» (1927 р.) та ін. 25 травня 1929 р. Наукове товариство ім. Т. Шевченка ухвалило прийняти «Український правопис», затверджений Харківською правописною конференцією. Взагалі ж мовознавство в Галичині розвивалося слабо, хоч і активніше, ніж у 30-ті роки на підрадянській Україні.

Румуни, захопивши Буковину, формально визнавали права українців на вживання своєї мови. Але насправді всі українські товариства було закрито, Чернівецький університет румунізовано, катастрофічно зменшилася кількість українських шкіл. Правда, з 1929 р. настають деякі ліберальні зміни, дозволено організовувати українські товариства, зросла кількість періодичних видань. Але тривало це недовго — тільки до 1938 року.

Конституція Чехословаччини 1920 р., якій підлягала Закарпатська Україна, гарантувала право вільно користуватися мовами національних меншин. Насправді ж місцеві русофіли не хотіли допустити місцеву мову до освітніх і державних функцій, у чому їх підтримувала й празька влада. У цей час з чотирьох гімназій у двох навчання проводили українською мовою, в одній — російською, а в одній — мішано 1.

 1 Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941). — С. 247.

Організовується «Общество им. Духновича», яке веде проросійську — природно антиукраїнську — пропаганду. І все ж українська мова під впливом українізації, що відбувалася в той час в УРСР, пробиває собі дорогу 1. А як з так званою «русинською» мовою? Як твердить Ю. Шевельов, «у суті речі, «русинська мова» не була здатна до «мовної війни» і не потребувала її. Як система вона була мертва» 2.

 1 Штець М. Літературна мова українців Закарпаття і Східної Словаччини після 1918 р. — Братислава, 1969. — С. 73.

 2 Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941). — С. 254.

HYPERLINK "http://litopys.narod.ru/rusaniv/ru11.htm" Початок розділу

Такою була мовна ситуація в 20-30-ті роки в різних куточках України, підпорядкованих різним державам. Що ж було з українською літературною мовою в творах красного письма? В підрадянській Україні лишилося мало письменників. З неокласиків зберігся М. Рильський, та на якийсь час Ю. Клен, писали В. Сосюра й М. Бажан, поступово пристосовуючись до радянської дійсності. Поряд з О. Копиленком і А. Головком у прозі заявили про себе І. Ле, А. Шиян, О. Досвітній, Ю. Смолич, Г. Епік, Ю. Яновський, П. Панч, І. Микитенко, К. Гордієнко та ін. У драматургію прийшли І. Кочерга та О. Корнійчук із його знаменитим «в курсі дєла» («В степах України»). І все ж 30-ті роки в підрадянській Україні — це період застою і пристосування до офіційної партійної думки. Кригу пробив хіба що А. Малишко. Він уважається комсомольський поетом — та таким він і був на початку своєї творчості. Але талант є талант. І хоч А. Малишко сліпо вірить більшовицькій пропаганді, все ж через певний час засліплення зникає, і він стає одним із полум’яних борців за майбутнє української мови.

Творчість А. Малишка припадає на другу половину 30-х років, але повний її розквіт настає в роки Другої світової війни і після неї. Під час війни з-під пера А. Малишка вийшла в люди пекуча й ніжна пісня любові до вітчизни — «Україно моя». Пізніше поет замислюється над своїм корінням, філософськи обдумує минуле свого народу. Відповідно з’являються й назви віршів: «Роздум», «Медитація», «Дума», «Пам’ять». А ще ж пісні: «Ми підем, де трави похилі...», «Київський вальс», «Білі каштани», «Цвітуть осінні тихі небеса» і знаменита «Пісня про рушник».

Як ніхто інший з його сучасників, А. Малишко часто користується парною римою:

Летять широкі дні, як поїзди в путі,

На щире сяйво зір, на узгори круті,

На пройдені шляхи й непройдені тобою,

Де друзів дорогих стрічаєш після бою («Летять широкі дні...»).

Метафори А. Малишка свіжі, незатерті: «Ранки тихі, темносині За тобою в хату їдуть» («Дівчина з моєї артілі»); «Листопад табун вітрів заводить в сад» («Синіє темний вечір»); «Вже сонячні злитки Розливаються в небеснім горнилі» («Це було на світанку»). Епітети на перший погляд дуже прості, але вони настільки пройняті українською ментальністю, що надають поезії А. Малишка національного колориту: очі хороші, молода тополина, ясна далина і под. Деякі з них несуть на собі заряд осудження певних соціальних явищ: сонцесяйні доноси, доморощені злі дантеси та ін.

Любить А. Малишко користуватися здвоєними іменниками, один з яких, здебільшого, виконує також означальну роль: грім-луна, ніч-недрема, краплі-прилипці, дим-туман, яр-зерно, зелень-куга, місяць-звіздар, жар-краватка, шум-відгомінь, огні-потоки та ін.

Не цурається поет регіоналізмів, зокрема й західноукраїнських: маржина, плай, трембіта, турма, чічка, полонина, киптарик та ін. Проте є в нього й росіянізми, які, очевидно, А. Малишко вважає за такі, що прийшли в українську народну мову з російської, а отже, прийнятні й для літературної: скороговорка, к баяністу, границя, ізба. Не завжди ладнає поет з наголосами. Тому знаходимо такі рими: трава — курява, ланкові — розмові, тривожити — сіножаті. За рушник вишиваний А. Малишкові дорікав А. Рильський: вишиваний Андрію, вишиваний.

У Західній Україні нашу поезію, а разом з нею і спільноукраїнську літературну мову плекав Богдан-Ігор Антонич. Критики відзначали, що перші поезії Б. Антонича позначені боротьбою з мовою. Проте уже в першій виданій збірці — «Привітання життя» (1931) — цього не видно. Виявляється формалізм, особливо в нагнітанні алітерації типу:

П’яне піано на піаніні трав

вітер заграв.

Спіють дні все менші, нерівні,

піють по півночі півні

і

ості, осокори,

рій ос

і ось