Українська мова у часи української державності і бездержав`я, Детальна інформація

Це переважно п’ятиморний пеон, перериваний амфібрахієм. У В. Винниченка переважає амфібрахій, розбавлений ямбом:

«Неділя. Був дощ, і надворі ще не зовсім вияснилось. Над умитим садом стоїть туман і сірим пророхом сідає на зимну, подекуди полинялу залізну покрівлю панського будинку».

У M. Коцюбинського також панує амфібрахій, хоч трапляються дактиль і пеон:

«Бачу, як ти виходиш з своєї гірської оселі й дивишся вниз. ;

— Терезо! — гукає тебе мати, а ти стоїш не озиваючись.

- Терезо!

А ти посміхаєшся комусь.

Вітер гуляє в Рудих горах. Дзвенить суха весна, гуде зелений дуб на згір’ях, і облизане каміння сміється до сонця».

Починається уривок хореєм, але в ритмі переважає амфібрахій, що інколи переривається знов-таки хореєм або ямбічною стопою. Звернімося до Т. Шевченка. Він часто міняє ритм. Але коли йдеться про особливо поважні ситуації, у нього панують амфібрахій, ямб і пеон:

За горами гори хмарою повиті,

Засіяні горем, кровію политі.

Майже чистим амфібрахієм творилися українські істоичні думи:

Ой полем колиїмським,

То битим шляхом ординським

Ой, там гуляв козак Голота

Не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота.

Отже, О. Гончарові, як і іншим видатним українським письменникам, підвладне відчуття того властивого нашому народові ритмічного ладу, який супроводжує вираження високих почуттів, створення філософсько-художніх образів. Це один із яскравих виявів взаємозв’язку народної ментальності і мови як засобу її вираження. Звичайно, не кожному творцеві це вдається. Але ті, що підсвідомо цим даром володіють, акумулюють народний настрій і викликають розуміння краси. Це можна порівняти з тим, як композитор використовує народні мелодії в своїй оригінальній творчості.

О. Гончар постійно й послідовно розбудовував українську літературну мову. Чи були в письменника неологізми? Звичайно, аркодужних і яблуневоцвітних слів, як у П. Тичини, в О. Гончара немає, і разом з тим у нього є тисячі слів, яких раніше ніхто не вживав. Він не прагне вразити читача, примусити його зажмуритися від несподіванки. Ні, він просто шукає і знаходить слово, яке передасть усю глибину заздалегідь спроектованого художнього змісту. Найчастіше письменник удається до випробуваного ще Шевченком вірного засобу: поєднання двох слів в одне. Виростають і такі промовисті поетичні двійнята, як хмарки-оболоки, і чітко окреслені, з внутрішнім порівнянням пари типу зав’язь-молекула. Здебільшого ж спарені слова — це прикметники і прислівники, якими виражаються переливи звуків, барв, почуттів: звично-розгонисто, нервово-гарячий потиск, гаряче-духмяно, похмуро-байдужий погляд. Не гребує О. Гончар і манерою Остапа Вишні вживати прийняті в народній мові слова-оказіоналізми, приміром спиртоміцин. Типово гончарівськими є абстрактні іменники, що відрізняються від нормативних суфіксом, який робить їх емоційно виразнішими. Так, жалюгідність звучить пріснувате поряд із жалюгіддя (пор. громаддя, безскеддя, привиддя, страховиддя). Не треба напружувати пам’ять, щоб зрозуміти слово вимрійка. Звучить воно як давно знайоме, але в жодному словнику знайти його марно. Вимрійка — це щось, безперечно, вимріяне, але не настільки важливе, щоб не могло розвіятися, віддалитися, розтанути у млі. Звичними новотворами є в О. Гончара складні прикметники, які дають людині певну виразну характеристику, як, скажімо, слиногубий. А якщо з’єднати в одно два характеристичних слова? Тоді постає чи не повний образ. Назвав людину грубіяном-бруднолайком — і ніяка додаткова характеристика не потрібна. Здавалось би, Гончар ніколи не відступає від норм. Він і справді їх не порушує, вкладаючи нові слова у нормативні словотвірні форми. Томуто сприймаються такі новотвори як уже чуті і потрапляють до новітніх словників.

Мабуть, інтеграція всіх цих особливостей — і пісенної ритмізованості, і майстерності у використанні діалектних слів, і словотворення у згоді з глибинними процесами саморозвитку мови, і співзвучність з народом у виборі слова — і витворили той неповторний феномен, який уже півстоліття є зразком української літературної мови.

Колегою О. Гончара в плеканні української літературної мови був О. Довженко. Він здебільшого відомий як автор кіноповістей. Але у 1957 р. виходить його повість «Зачарована Десна», яка стала новим словом в українській поетичній прозі. Твір пройнятий легкою українською іронією, що є однією з ознак нашої ментальності. Для цього використовується зіставлення слів, належних до різних емоційних сфер («...Псалтир всередині був не чорний, а білий, а товста шкірятяна палітурка — коричнева, як гречаний мед чи стара халява»), несподіване вживання фразеологізмів («Тут дід заводив нас у такі казкові нетрі старовини, що ми переставали дихати і бити комарів на жижках і на шиї, і тоді вже комарі нас поїдом їли»), неймовірні парадокси («їй [прабабі] можна було по три дні не давати їсти. Але без прокльонів вона не могла прожити і дня. Вони були її духовною їжею. Вони лились з її вуст потоком, як вірші з натхненного поета, з найменшого приводу») та ін.

Ця повість — спогад про дитинство. Тому вона відбиває дитячу психологію, сприйняття дитиною приємного й неприємного, реального й фантастичного: «Приємно спати в човні, в житі, в просі, в ячмені, у всякому насінні на печі. І запах всякого насіння приємний. Приємно тягати копиці до стогу й ходити навколо стогів по насінню. Приємно, коли яблуко, про яке думали, що кисле, виявляється солодким»; «Перед сном мені так захотілося розвести левів і слонів, щоб було красиво скрізь і не зовсім спокійно». Оригінально використовується фольклор. Письменник звертається до колядок, але вплітає їх у текст так, ніби їх зміст звернутий до нього: «Ой чи ти не забув, як у війську був, як ми з тобою бились з ордою, та як же за нами турки влягали, ой, да не самі турки, пополам з татарами. Да догнали ж бо нас аж на тихий Дунай, до крутого берега, — святий вечір».

Повість-спомин майже не містить метафор. Проте дитяча уява не позбавлена гіпербол типу: Коли б його (Самійла. — В.Р.) пустити з косою просто, він обкосив би всю земну кулю. Пейзажі не квітчасті, але дуже яскраві: «А сад було як зацвіте весною! А що робилось на початку літа — огірки цвітуть, гарбузи цвітуть, картопля цвіте. Цвіте малина, смородина, тютюн, квасоля. А соняшника, а маку, буряків, лободи, укропу, моркви!»

Не обходить О. Довженко своєю увагою церковнослов’янізмів. Все ж таки це було те Боже слово, з яким звертався до селян священик і яке поступово проникало і в їхній лексикон. Ось піп їздить на Великдень поміж затопленими повінню хатами і виголошує: « — Воскресенія день, просвітимось людіє! Пасха Господня, пасха од смерті до жизні і од землі к небесі...» І в мові неграмотних мужиків час від часу виринають такі слова, як проїзростати, утруждати, рождатися, розсудительність, возсідати і навіть возгавкнути. Зрідка трапляються й локально обмежені слова, як ловкий «гарний» хлопчик, кутчани «мешканці кутка» і под.

Поряд з цими корифеями — О. Гончаром і О. Довженком — працювали над розвитком української літературної мови й інші письменники-прозаїки: М. Стельмах, Д. Бедзик, О. Ільченко, Г. Тютюнник (старший), О. Десняк, О. Донченко, С. Журахович, П. Загребельний, Я. Качура, О. Копиленко, В. Кучер, І. Ле (Мойся), В. Козаченко та інші, в Західній Україні — П. Козланюк, Я. Галан, О. Гаврилюк, С. Тудор, І. Вільде та ін. У більшості з них є цікаві мовні знахідки, що сприяли розвиткові літературної мови. Але інколи їм не вистачало мовно-естетичного чуття. Не завжди вони дослухалися до слушного зауваження О. Довженка про те, що письменник повинен бути не фотографом, а селекціонером, який формує сучасну літературну мову. М. Стельмах виявив себе майстром метафори, пор.: «На подвір’ї, пориваючись угору, непокоївся стіжок соломи» («Дума про тебе»); «Усе було переговорено, перегарикано, перемелено на жорнах досади» (там же); «Дні стояли тепер в шелестах золота, у вибухах блакиті, в потоках музики і чорнобривців, а ночі народжували печаль перелітних птахів» (там же). М. Стельмах уміє вдало персоніфікувати метафору або зробити її постійною ознакою чогось. Так, наявність у Івана Соколенка — персонажа роману «Дума про тебе» — сіранодебержераківського носа, що нависає над товстими губами, підкреслюється однотипно побудованими метафорами: назбирує сум на товсті губи; насадив на виступець нижньої губи самовпевненість і под. І все ж стельмахівські метафори, трапляється, нівелюють героя, стиль його мислення й висловлення, оскільки за ними, всупереч художній настанові, виразно відчувається особа автора. Наприклад: «Дорога неслави каламутно тінявилась перед молодим, вибивала на померклім обличчі мідяки плям» («Дума...»). Нанизування різноманітних, не об’єднаних спільною ідеєю метафор, особливо в пейзажних малюнках, не створює цілісної картини. Порівняймо: «На розгорнуту книгу снігів опустився вечір і місячний підсмуток. Дорога звісила колії вниз і впала в підсинений полумисок долини, на дно якої хтось висипав пригоршу хат» («Дума...»).

До улюблених прийомів М. Стельмаха належить також нанизування синонімів — окремих слів і словосполучень, нерідко фразеологізмів. Але й тут треба мати почуття міри, бо інакше художнє мовлення може перетворитися на синонімічно-фразеологічний словник, наприклад: «І в них теж чогось вискакували клепки, розсихались обручі, губились ключі від розуму, не варив баняк, у голові летіли джмелі, замість мізків росла капуста, не робило в черепку, не було лою під чуприною, розум якось втулявсь аж у п’яти і на в’язах стирчала капуста» («Гуси-лебеді летять»).

До нанизування синонімів удається також О. Ільченко в химерному романі «Козацькому роду нема переводу, або ж Козак Мамай і Чужа молодиця»:

«Покличеш москаля з білорусом на допомогу, та вже з ними разом тих панів мостивих добрим гуртом будете так сильно лупцювати, так дуже духопелити...

— Гамселити, — підказав Покивай.

— Товкмачити, — підказали з юрби.

— Дубасити!