Українська мова у часи української державності і бездержав`я, Детальна інформація

Поет стає справжнім народним співцем, коли він зуміє побачити світ не тільки в променях сонця і райдужних переливах моря, не тільки в хлюпоті хвиль і шелестінні дерев, не тільки в усміху дитини і в граційному польоті ластівки, а й у закономірності розвитку людських стосунків як рушієві історії. Адже художньо переконливо тільки те, що суспільно осмислене поетом, усвідомлене ним у своїй сутності. Тоді і сонце, і море, і хвилі, і дерева, і усмішка дитини, і політ ластівки — це деталі єдиної картини життя — всезагальної, універсальної і разом з тим цілком індивідуальної, позначеної інтелектом художника. І в утвердженні своєї планетарної причетності, і в численних поезіях про людей, наділених і обділених талантами, і в філософських роздумах про те, «що там, за дверима буття» виразно карбується думка Івана Драча, яскраво виявляється його громадянсько-поетичне кредо. Інколи поет висловлює його в афористичних рядках: «Ні вічна молодість, Ані докучливе безсмертя Не можуть дорівнятись до Любові» («До джерел»); «Ніколи і ніде Добро не можна прищепити силою. Воно тоді відразу роги виставить» («Драматичні поеми»), але частіше — у живописних образах, як скажімо, в «Баладі про шоферів»: водій на повному ходу зупиняє вантажну машину на шосе, щоб пропустити качку з качатами:

І ті розпушені качата

Пливли асфальтом до Дніпра —

Котили золотий початок,

Від зла котили до добра («Драматичні поеми»).

«Поет повинен знати людське життя і з внутрішнього і з зовнішнього боку і, ввібравши в себе своє внутрішнє «я», всю широчінь всесвіту і його явища, відчути його там, пронизати його, поглибити і перетворити» 1.

 1 Гегель Г. Лекции по эстетике // Сочинения: В 14 т. — М.; Л., 1929-1959. — Т. 14. — Кн. 3. — С. 192.

Це означає, що поетичну ідею треба висловити так, щоб читач побачив її зором поета, щоб вона його вразила, збудила в ньому те почуття, яке супроводжувало її зародження. Цьому і служить слово. Проте які б епітети ми не нанизували на слово як носія поетичної ідеї (вагоме, ваговите, точне, запашне, неповторне і т. д.), вони не допоможуть з’ясувати причини неповторності конкретного поетичного вислову. Для того, щоб зрозуміти, в чому ж «доцільність і співмірність» слова (вислів О. Пушкіна), треба звертатися до макро- й мікроконтексту, до способів комбінування образів. Дві головні особливості виділяють поезію І. Драча: метафораперсоніфікація або метафора-анімалізація в макроконтексті й синкретизм образів у мікроконтексті.

Принцип побудови одухотворених, динамічних картин у віршах І. Драча нагадує пейзажні акварелі П. Тичини. Звичайно, малюнки природи — не самоціль поезії. В Драча, до речі, персоніфікація й анімалізація служать не лише для створення пейзажних малюнків. Він уміє непомітно ввести в пейзаж людську постать і тим самим підпорядкувати його настроєві конкретної людини, наприклад:

Сидить хлопчик на белебні,

Вечір пасе на врунах,

Зірки збиває батогом, присвистує,

А вечір пасеться, хвостом вимахує.

Йде моє золото, пританцьовує,

Несе мені повні,

повні, нерозлиті губи («До джерел»).

Центральною фігурою таких метафор у ліричних віршах поета досить часто є саме хлопчик — спогад про своє дитинство — у вигляді або соняшника, або абстрактного розуму: В соняшника були руки і ноги,

Було тіло, шорстке і зелене.

Він бігав наввипередки з вітром,

Він вилазив на грушу,

і рвав у пазуху гнилиці («До джерел»).

На персоніфікованій ознаці будуються не лише розгорнуті, але й прості метафори типу «Солом’яні брилі хати скидали, І синій жаль світився в їх очах» («До джерел»); «Сплять хати у нічних сорочках, Сплять повітки — стиляги в червоних» (там же); «Смиче хмарку лелека за поли й дітям щастя вишневе несе» («Київське небо»). Здебільшого Драчева метафора зорова. Але її можуть доповнювати смакові, одоративні, дотикові враження:

Одягни мене в ніч,

одягни мене в хмари сині

І дихни наді мною

легким лебединим крилом.

Пахнуть роси і руки.

Пахнуть думи твої дитинні.

В серці плавають лебеді.

Сонно пахне весло («До джерел»).