Українська мова у часи української державності і бездержав`я, Детальна інформація

Розмовного колориту надають мові оповідань скорочені слова — або з опущеним кінцем (« — Ідуть тато! Чуєте, ма?» — «У Кравчини обідають»; « — Ти ди, яким козиром став» — «Син приїхав»; « — Гирунчика отого не хо малювати» — «Дивак»), або з пропущеним середнім складом («- Слот, якось одбудемо» — «Оддавали Катрю»; « — Жде, мать, не діждеться» — «Бовкун»). Уживаються дитячі примовки: «...А заодно ще й приказую, щоб вода з вух вилилася: «Коту, коту, вилий воду — чи на дощ, чи на грім, чи на блискавку» («Обнова»). Діти до батьків звертаються на «ви» і навіть, говорячи про них, уживають форми множини: «Тато такий борщ їдять» («У Кравчини обідають»).

Дія оповідань Г. Тютюнника відбувається на Донбасі. Природно, що в мові його героїв уживається немало росіянізмів. Ось дядько, збираючись торгувати м’ясом «вєжліво», перепитує: «Скоко?, Іщо?, Хватіть» («Дядько Никін»). А ось міський синок приїхав до батька в село на гостину: «Папа, как у вас тепер навпростец ходят до лавки?» («Син приїхав»). Частіше ж росіянізми — це окремі слова, що вплітаються в український текст: полєзний, откровенно, «зажигання» і под. Є й приклади макаронічої мови, як у цій пісні:

Бела кофта, чорний бантик,

Ох, зачем розв’язував?

Я любила тібя тайно,

Ох, зачем розказував («Обнова»).

Євген Гуцало городній пейзаж писав не без впливу «Зачарованої Десни» О. Довженка: «Гарбузи в’ються поміж картоплею, спинаються на вишні, перелазять через тин, вони, прикріпившись чіпкими своїми вусиками, просочуються, пробиваються скрізь, де тільки можуть знайти краплину сонця. Завойований простір відзначають високим зірчастим цвітом, цілими вогняними сузір’ями, які палахкотять поміж кущами картоплі, які завзято здираються на тини, на кущі, які перелазять через рови, з наївною безтурботністю вискакують на вигін, на стежку, на дорогу, розцвітають і там, нашорошуючи навсібіч свої чутливі струни-вусики...» («Запах кропу»). Проте більший вплив на нього мав М. Стельмах: пейзаж у нього неекономний. У ньому забагато епітетів: «...Дощі вже не солодкі, не шовкові, не по-дівочому м’які, дощі стали студені» («Весняна скрипочка згори»); для того, щоб змалювати вечірній пейзаж, подається повний драматизму малюнок: «...Вміти спалити свою картину і відкрити в спаленні той смисл, який воно може дати, почерпнути науку з цього — хіба це не вимагає від художника садистського натхнення! Зловтіха, дикий екстаз, хвороблива цікавість до того, як згоряє вечорова краса, народжуючи іншу красу цього ж таки вечора, — невже всі ці гріхи притаманні митцю і мають своє виправдання? («Вечори»). Проте майстерно вплітає Є. Гуцало в пейзаж різноманітні запахи: «Згадую село, в якому ми тоді жили, і в моїй уяві постають літні вечори, і душу мою повиває елегія смеркання... Добре було сидіти на яблуні; внизу лежали зелені води городів, по них ясніли латки жита; соняшники повертались один до одного або ж зводили догори свої вогненні лиця, мовчали, немов заглибились у єство своє, немов хотіли осягнути таємницю буття; стебла тютюну пахли густо, а кріп — тонко і пряно; ластівки літали низько, наче хотіли пірнути в шумовиння рослин. Повітря тут, на яблуні, пахло листям і недоспілими плодами; над головою воно стояло чисте й незворушне, а там, у далечині, забарвлювалось у сиві тони, було достигле і наче аж густіше» («У сяйві на обрії»). Залучення запахів у систему образів — порівняно нове явище в мові художньої літератури.

Ю. Мушкетик почав писати художні твори ще в студентські 50-ті роки. Перші його романи — історичні: «Семен Палій», «Яса». Згодом він перейшов на сучасну тематику. Філософське сприйняття світу як арени боротьби добра зі злом привело його в табір шістдесятників. Продовженням історичної белетристики є повість «Смерть Сократа». Автор дуже економний у мові. Його метафори лаконічні і стосовні переважно сфери почуттів: божевільна кіннота думок, чорним крилом впала на чоло стратегові ’важка задума, думка блукала в пітьмі, зерна твоїх слів проростуть на всіх ланах, нехай один розум не одягає кайдани на інший, плакала Тімасієва душа та ін. Широко залучається лексика грецького походження. Особливо це стосується назв осіб: стратег «воєначальник», архонт «вища службова особа», метек «чужоземець», гопліт «важкоозброєний піхотинець», ефеб «юнак вісімнадцяти років, який щойно закінчив школу», пельтаст «напівлегкий піхотинець, що мав на озброєнні круглий щит», геліаст «суддя». Є серед грецизмів і назви народів (лакедемоняни), арітектурних деталей (герма, портик, фронтон), одягу (гіматій), грошей (обол, талант), навчальних закладів (палестра, гімнасія), суден (трієра).

Історична проза Валерія Шевчука — нове явище в українській літературі. Це не реалістичний роман 3. Тулуб, не «химерний» роман О. Ільченка. І звичайно ж, не угодницька історіографія Н. Рибака. Це й не пройнятий авторським світобаченням історичний дивосвіт П. Загребельного. У В. Шевчука свій світ, наповнений персонажами, які допомагають або заважають людині творити добро чи зло. Ось деякі з них: «У ніч, коли сталося нещастя (повісився господар маєтку пан Юрій. — В.Р.), домовик вийшов з маєтку, перемахнув через мур і стрибнув у бур’яни. Зашаруділа кропива — пройшовся вітер, запалюючи в глибині ночі метушливі спалахи: ніч народжувала перелесників. Малі й веселі, вони гайсали по землі, забивались у глухі забіччя, вишуковували яри й темні ями, чагарі й кропив’яні нетрі. Це був безтілесний світ, наповнений невтишним рухом, і він вабив домовика» («Дорога»). Крім домовика й перелесників, у творах В. Шевчука діють відьми, чорти, гноми, привиддя, характерники з усіма їхніми аксесуарами, наприклад: «Козак дивно підстрибнув, і сотниківна болісно зойкнула. Позаду в нього тягся довгий хвіст, а замість ніг виглядали брудні ратиці» («Панна сотниківна»); «Вона потрапляла на відьомський шабаш, де вигинались чорні стрункі красуні» (там же). Наявність безтілесного світу зумовлює своєрідність метафор: «І сон прийшов до неї відразу, гойднув волохатим хвостом» («Панна сотниківна»); «І серед цього стукоту, реву, полиску тіл, серед цих срібних вишень, біля чарівної панни, що витанцьовувала найшпаркіше, упало його роз’ятрене, закривавлене серце» (там же).

Герої В. Шевчука нерідко виголошують сентенції загальнофілософського змісту: «Щодня ми вмираємо і цим звільняємося від потреби розв’язати найхимернішу з загадок — темряву» («Дорога»); «Світ значно багатший од наших первісних про нього уявлень» («Панна сотниківна»).

У галузі абстрактної лексики В. Шевчук новатор. На місці узвичаєних слів і словосполучень у нього з’являються такі, як прогноба, невтишний рух, вбрати до голови, ояснення, не втрачав розвитку, пильний студентовий (?) позир і под.

Аналізуючи роман В. Шевчука «Дім на горі», М. Павлишин відзначає урівноваженість і серйозність, навіть урочистість його стилю. До цього, зокрема, спричинився синтаксис. «Речення в нього синтаксично прості, — пише М. Павлишин. — Переважає складносурядність. Події як зовнішні, так і внутрішні, розповідаються розлого, з повнотою деталів, витворюючи ефект неквапливості, продуманості. Мова твору уникає порівнянь і метафор: авторський голос ніби не бажає відводити уяву читача від розповіді й символіки, яка в ній діє» 1.

 1 Павлишин М. «Дім на горі» Валерія Шевчука // Українське слово. — К., 1994. — Ч. 3. — С. 498.

Тематично і жанрово різноманітною є творчість Володимира Дрозда. У його повістях і оповіданнях теж багато усякого чортовиння. Проте його персонажі узяті переважно з фольклорних джерел. Говорячи про свою духовну близькість з іншими письменникамишістдесятниками, В. Дрозд разом з тим мимохіть зачіпає й наступне покоління письменників: «Шістдесяті роки і друга половина п’ятдесятих, коли представники мого покоління формувалися як особистості, лишили виразний слід у нашій свідомості. Ми трохи інші, аніж ті, що прийшли після нас. Можливо, далися взнаки і воєнні та повоєнні роки, на які припало наше трудне дитинство. Так чи інакше, але духовного ідеалізму (в хорошому розумінні цього слова) у наші дні закладено щедріше. Цей ідеалізм не дозволив нам продукувати, цитую «Спектакль», «мертві слова» 1.

 1 Яким корінням живе дерево? Інтерв’ю М. Жулинського з В. Дроздом // Українське слово. — К., 1994. — Ч. 3. — С. 512.

Творчість В. Дрозда дуже багата. Розгляньмо тут мову тільки одного оповідання — «Білий кінь Шептало». Це твір про прагнення волі і покірність, про драматичну боротьбу цих почуттів. Та щоб це змагання відбувалося, треба усвідомити, що в світі є воля, свобода, незалежність. Білий кінь Шептало це усвідомлює, що відбивається у його внутрішній мові: «З усього нинішнього життя чи не найважче гнітила його ця табунна, тричі на день подорож до колодязного корита. І він таки виривається на волю, купається, стає по-справжньому білим, але не хоче, щоб про це знали інші і лягає в грязюку: Коли звівся на ноги, вже не був білим конем; до ранку земля підсохне, обсиплеться, і він стане таким же сірим, яким був досі».

Оскільки в мові відображається світосприйняття коня, це позначається на порівняннях: Нічна волога стала незатишною, мулькою, ніби стійло навесні, коли немає підстилки; Раптом небо над Шепталом напнулося, наче віжки на косогорі. Шептало сприймає світ не тільки зором і слухом, а й нюхом. Запахи супроводжують не лише його сьогоднішнє життя, а й навіюють спогади: То було дитинство, і пахло воно молоком і конюшиною; воля пахла живою вільгістю, міцним настоєм лугових трав і молодого сіна.

Камертон української музи озивається й за океаном — у Бразилії пише поезії, драми й оповідання Віра Вовк, а в США — поети так званої нью-йоркської групи.

Віра Вовк з-під Борислава, тому в їй мові чимало бойківських слів — народних та «інтелігентних», напр.: ждальня, ординація, стрийко, однострій, лямурія, лучити, прібка, ферії, на прохід «на прогулянку», сторчики і под. Але це в прозі. У поезії вона орієнтується на сучасну літературну мову. Її верлібри містять музичну лексику:

Моя велика Фуго!

Який я твій конрапункт

В трагічному відтінку слова! («Велика Фуга»);

Скрипки кружляють у крові,

Й важливі тільки: акорд,

Контраст і право пропорцій («Вибранці»).

Як зазначає Л. Залеська-Онишкевич, у широкому особистому світі авторки відчувається одночасне тяжіння «й до залишених Кутів, до Святоюрського собору, до святомиколаївських ритуалів та до світу арідників. І так від гуцульських (?) льокалізмів (ґренджоли, д’мені) до ботанічних екзотичних назв (від олеандрів, лаврів, мигдалю, кипарисів і камелій до солом’яників, шувару та ялиці) вони зазначували вже своє стале місце та ролю в стилі авторки» 1.

 1 Залеська-Онишкевич Л. Різні світи Віри Вовк // Українське слово. — К., 1994. — Ч. 3. — С. 98.

Поетеса персоніфікує небесні тіла. У неї «по росах ходять зорі», «ковзається місяць по поляні», «заходять зорі в жито». Треба зауважити, що назви тропічних рослин (амариліс, кактус і под.) не вживаються в тих віршах, де героями є будяк, кульбаба, розхідник, лопух і под. Звук, колір і запах зливаються в єдину картину:

Пні стікають липким сонцем,

В’ялість несе міцно чаєм,