Українська мова у часи української державності і бездержав`я, Детальна інформація

судилося тобі самому бути,

судилося себе самого чути —

у цьому полі, синьому, як льон («У цьому полі...»).

Є у В. Стуса неологізми, або авторські оказіоналізми. Деякі з них викликані посередництвом Т. Шевченка між Біблією і сучасністю; так, образ мечів, «острих обоюду», породив появу виразу обоюдожалий край; виразними авторськими неологізмами є слова серцеокий, розпропащий, стобіль та ін.

Поет виймав із пам’яті у свої твори рідкісні слова: щовб «круте верхів’я гори» («Аж туди, де не ступали ще людські сліди, з щовба на щовб» — «Крізь сотні сумнівів»...), знебути «втратити», «перейти в небуття» («Твоє життя минуло й знебуло» — «Твоє життя...»), басаманити «робити смуги» («і синню тяжкою в осінній пожежі мій дух басаманить» — «Гойдається вечора зламана віть...»), кушпела «збита пилюка» («Шалена вогненна дорога кипить — взялась кушпелою» — «Гойдається...») та ін.

Дмитро Павличко тяжіє до традиційних форм у поезії. Проте за філософським осмисленням життя з його суперечностями — добро і зло, любов і ненависть, світло і пітьма — він у 60-ті роки входить у коло сучасних йому поетів.

Традиціоналізм Д. Павличка виявляється в увазі до рими; він чи не єдиний із сучасних поетів користується формою сонета. Інколи, правда, вдається й до верлібру:

Найдовша з усіх доріг —

Дорога твого приходу.

Найбільша з усіх таємниць —

Таємниця твого обличчя («Найдовша з усіх доріг...»).

Правда, верлібр виступає переважно тоді, коли творяться короткі вірші, пройняті наскрізь однією метафорою, схожі на японський танка:

Скинь одежу свою.

Увійди

В річку рук моїх —

Уже літо,

Від джерела аж до моря

Замліває ріка, а над нею

Заметіль сонця шумить («Скинь одежу...»).

З римою Д. Павличко поводиться дуже обережно: горів — вечорів, забруднить — нить, опале — опали, весняне — полотняне, стежка — сережка. Та інколи йому кортить суперечити самому собі, і тоді, як у вірші «Я почну сповідатися...», з’являються замість рими невластиві його поезії асонанси: сповідатися — радості, єдвабні — кульбаби, години — гнити, Тараса — радість і под. У разі необхідності поет використовує алітерації: «Гуркочуть брили грому в скалах» («Біжить під зливою лошиця»).

Порівняння в Д. Павличка здебільшого нерозгорнуті: «Був ясний день, як немовля» («Був день...»); «Береза, як свічка в полі горить» («Зеленим вогнем...»); порівняймо ще: показав зорю, мов червоний мак; а в душі печаль, як небеса; кликала мене, як та сурма; стерня, наче сніг, біліла і под. Інколи на одне дієслово нанизується декілька порівнянь:

Ти пахнеш, як виспане море,

Як жіноче невидиме горе,

Як пилок на пшеничній ниві,

Як мамині руки сяйливі («Ти пахнеш...»).

Порівняння входять і до складу метафор: «Зеленим вогнем береза, як свічка в полі горить» («Зеленим вогнем...»); «Моя душа, немов тополя, Зазеленіла на снігу» («Дзвенить у зорях...»); «Об’їдають коні чалі Місяць, наче сніп вівса» («Мріє, наче сніг...»); «Море вранці шелестіло, Тліло, як осінній ліс» («Море з моря...»); «І серце, як зорю, ношу в долонях слів» («Моє дівча...») та ін.

Час від часу в авторській мові звучать фольклорні мотиви: «Що в лузі, та ще й при березі, Вдихнула ти в мене світ» («Стерня, наче сніг...»).

Д. Павличко пише чистою літературною мовою. Проте, як і інші поети доби, не відмовляється інколи від діалектизмів. Це, звичайно, слова з підкарпатських говірок: невіста «жінка», клювок «дзьоб», мовчкома «мовчки», карук «столярний клей», трина «сінна потерть», «тирса від пиляного дерева» та ін. Не цурається він і церковнослов’янізмів: возрадуйся, сокруши, сотворив та ін.

Про мову прози писати і легше, і важче. Легше тому, що тут іносистемні вкраплення, як правило, можливі тільки в мовленні персонажів. Скажімо, церковнослов’янські слова виступають, як правило, у мові служителів культу. Важче, бо в прозі інші, складніші принципи побудови образної системи.

Нелегка доля привела в українську літературу Григора Тютюнника: був він і в ПТУ, і в армії на Далекому Сході, і обточував колеса на Донбасі, але прочитав словник за редакцією Б. Грінченка і повернувся обличчям до української мови. Після такого непростого життєвого шляху він умів нею користуватися досконало. Народна мова представлена у нього у всьому її розмовному різноманітті: тут і зменшені форми (письомце), і збірні поняття (парубота), і назви осіб за способом поведінки (виступайло — на зборах,), і прислівники (бокаса, навзаплюшки); але найколоритнішими є народнорозмовні синоніми до таких народних, але емоційно нейтральних слів. Це рвицькати «смикати», винашуватись «задаватися», розпринджено «роздратовано», розджохкувати «роздражнювати», одпалити «щось смішне сказати», вкоськувати, «вгамовувати», пртучикувати «заспокоювати» та ін. Трапляються тут і екзотизми типу скракля «частина плуга або ткацького верстата», наврипитись «надокучливо домагатися», кімля «верша» і под. Оповідання позначені народною образністю («Повиходили заміж, обквітчалися дітьми» — «Оддавали Катрю»), сучасною фразеологією («Дають — бери, б’ють — тікай» — «Дядько Никін»; «Ну як скаже — то як у попіл торохне» — «Оддавали Катрю»; «Що вона машина — на дурику дісталася?» — «Син приїхав»; «Поки в неї є і переє» — «Бовкун»).