Українська мова у часи української державності і бездержав`я, Детальна інформація

— Гріти! Періщити!

— Гатити! Молотити! Дубцювати!

— Хворостити! Хвоїти! Шпарити! Чухрати!

— Складати! Банити! Гилити! Голомшити! Кулачити! Маніжити! —Локшити! Потрошити!»

Оригінальний прийом зрощення двох семантично далеких фразеологізмів застосовує П. Загребельний у романі «Переходимо до любові»: «Всі ці розмови в цеху з мене, як з гуся сьома вода на киселі; «Не будемо ділити шкуру невбитого ведмедя в мішку. Раз мене сюди призначили начальником, то я не допущу, щоб мене підвели з вогню прямо в полум’я під монастир». Надмірне нагромадження таких зрощень також переливається через край художності.

У прозі з її широким тематичними обріями і різноманітними мовностильовими напрямками умовно можна розрізнити зображально-описову та характеристичну функції літературної мови. Від часу розвитку реалізму в літературі ці функції завжди співіснували в художньому творі — в них виявлялася різниця між мовою автора і мовою персонажів. Обидві функції художньої мови виразно виявили себе і в 50-ті та 60-ті роки.

Індивідуалізована мова персонажів художнього твору завжди спирається на усно-розмовне мовлення. Талант прозаїка полягає в глибокому відчутті усних інтонацій незалежно від того, чи це мова оповідача, чи діалогічне мовлення людей різних соціальних прошарків. Усно-розмовне мовлення набуває різних форм у прозових творах залежно від епохи, країни, ідейно-художнього напрямку та індивідуальної манери письменника. Орієнтація прози на уснорозмовне джерело виявляється насамперед тоді, коли вводиться фігура оповідача. Прикладом такої оповіді, побудованої на традиціях класичної української літератури, може бути монолог «сільського балагура і політикана» (так його названо у творі) Кузька Сорокотяти з роману Г. Тютюнника «Вир»:

« — Було нас у сім’ї четверо, старші ходили по наймах, а я при батьках перебував. Але коли трохи підріс, повела і мене мати між чужих людей. Пам’ятаю: вийшли ми з нею за село, вона плаче, я так собі, не плачу, тільки серденько в мене болить, як у молодесенького телятка-сосунчика, якого налигали й ведуть продавати на ярмарок... Сонце пече, дорога тверда, мов камінь, аж водянки на ногах набігають. Йшли два дні, в степу ночували, на третій день приходимо в хутір. Посеред хутора — дім під залізом, клуні, повітки, на воротях чирва вирізана. «Оце, — каже мати, — тут твій хазяїн живе». Зайшли у двір. Собаки на цепах так і рвуться на нас, шерсть на них як на добрій вівці...

Повели мене до хліва, кажуть, що оце тут наймити сплять і ти з ними спатимеш.

На другий день почав я пасти. Хлопці полягали спати на толоці, а мене заставили скот завертати. Вони собі спочивають, а я стремлю з ґерлиґою біля худоби. Сонце пече, трава пахне, рай, та й годі. Присів я на травичку та не зчувся, як і заснув. Як опече мене щось по спині, я так і скрутився, як листочок на вогні».

У цьому монолозі багато слів і синтаксичних конструкцій, забарвлених колоритом розмовності: при батьках перебував, стремлю біля худоби, незчувся, як і заснув, як опече щось по спині. Є тут і елементи фольклорної мови, і ознаки традиційної розповіді від першої особи. Саме вкраплення окремих книжних, розмовних та просторічних елементів у мову художнього твору, а не копіювання розмовної мови створює реалістичний мовний колорит. У цьому й полягає особливість естетизації різних мовних засобів літературного і нелітературного походження в художньому стилі.

У другій половині 50-х років в українську літературу повертаються письменники-засланці: Остап Вишня, 3. Тулуб, Б. Антоненко-Давидович. І хоч останній починав свій творчий шлях разом з іншими своїми проскрибованими колегами, але звернутися до його творчості доречніше саме тут. Його мова, незважаючи на довгі роки заслання, це, з одного боку, рафінована літературна, з другого, — своєрідна губка, що вбирає в себе рідкісні українські слова, окремі неологізми, професіоналізми, «блатну» лексику, табірну лексику, запозичення з тюркських мов і под.

Не будемо тут розглядати всю ту лексику, яку Б. Антоненко-Давидович видобув із «словникових холодин» і повернув українській літературній мові. Достатньо проілюструвати це кількома прикладами. Це іменник рата «частина плати (орендної і под.), що припадає на певний строк», прикметники зарічаний «той, хто любить суперечити», ворушливий «рухливий, неспокійний» і под. Деяким словам, що раніше вживалися з відмінним значенням, письменник надає іншого змісту. Наприклад, слову нічниця Б. Грінченко в зредагованому ним словнику приписує значення: 1) велика вудка, що ставиться на ніч; 2) один із злих духів (гуц.). Б. Антоненко-Давидович уживає це слово в значенні «безсоння», пор.: «Людям похилого віку часто не спиться і пригадуються нічницями ті, котрих давно вже нема серед живих» («Сибірські новели»). Неологізми в мові цього автора — це здебільшого створені за законами української мови синоніми до вже існуючих слів.

Є в Антоненка-Давидовича оригінальні метафори (до самого дна душі; екскаватор солодко позіхав металевими щелепами ковша — «За ширмою»), багато представлена фразеологія, причому не тільки загальновживана з уже дещо стертою образністю (клеїти дурня, шкода й мови, підвезти комусь воза, в бірюльки грати, старого горобця на соломі не обдурити, не до поросят свині, якщо її саму смалять та ін.), але й такі досить рідкісні, як не нашого пір ’я птах, проти сили й віл не потягне і ін.

У всіх творах Б. Антоненка-Давидовича, особливо в романі «За ширмою», багато представлена медична термінологія. Це назви медичних установ (амбулаторія, процедурний кабінет), медичних інструментів (стетоскоп, рентген, фонендоскоп), медичних спеціальностей (акрихінізаторка, мартолог, терапевт, дантист), ліків (хінін), способів лікування (штучний пневмоторакс) і особливо хвороб (кавенозний процес, цистит, туберкульозний лімфаденіт, асфекція, ракова кахексія) та ін.

У романі «За ширмою», дія якого відбувається в Узбекистані, представлено місцевий колорит. Тут поряд з тепер уже загальновідомими тюркськими словами типу дувал, кетмень, дехканин, паранджа, уживаються й такі, як чапан «короткий халат», докторхана «лікарня», кандаляк «сорт ранньої дині», таук «курка», кибитка «хата» і под. Трапляються й окремі узбецькі вирази: Яман! Джуда яман! Погано! Дуже погано!», Бач та калас? «Чи є папір?»

За творами Б. Антоненка-Давидовича, зокрема за вживаною ним лексикою, можна встановити головні події суспільного життя 2030-х років, а згодом і післявоєнного часу. Читачеві з багатим життєвим досвідом багато про що говорять слова чистка, непевний елемент, кампанія, соціальний прошарок, шкідництво, контрреволюція, чистильна комісія, зубри націоналізму, класовий ворог, політичний злочин, сексот, троцькіст, терорист, аліментник, валютник, «чорний ворон» та ін. Ближчими до наших часів є такі вербальне виражені поняття, як оргвисновки і под. Була й інша лексика — із арсеналу офіційної пропаганди: партія і уряд, робітники й селяни, капіталісти й поміщики.

Ще до І. Багряного Б. Антоненко-Давидович ознайомив читачів з так званою «табірною» лексикою: БАМЛАГ, вертухай, зек/зека, строк, зона, конвой, кандей, вишка/вишак «розстріл», сізо і под. Складовою частиною цієї лексики є слова з мови «по фені», тобто з жаргону карного елементу: лягавий, стукач/стукачка, шльопальщик «той, хто розстрілює», стукнути «донести», розколоти «добитись неправдивого зізнання», мастирка «штучна рана чи пухлина, щоб дістати звільнення від роботи», закосити «симулювати» і косарик «симулянт», шити «звинувачувати в тій провині, якої нема», по новій фені «за новою блатною термінологією», радіопараша «чутка, здебільшего химерна», сука «зрадник» і посучився «став зрадником» і под.

Але про що б не писав Б. Антоненко-Давидович, одним із головних його завдань було чітке розмежування українського й неукраїнського слова. Цьому присвячена і його книжка «Як ми говоримо» (1995 р.).

Якщо письменників 10-20-х років у літературі називають першою хвилею, їхніх наступників 30-50-х років — другою хвилею, то в 60-ті роки зароджується третя хвиля — письменники-шістдесятники. Провести чітку межу між митцями другої і третьої хвиль, мабуть, не можна. І все ж існує ядро шістдесятників — В. Симоненко, Л. Костенко, І. Драч, М. Вінграновський, Б. Олійник у поезії, Григір Тютюнник, Є. Гуцало, В. Дрозд, Вал. Шевчук у прозі; але до них належать і Д. Павличко, і Ю. Мушкетик. До цієї ж когорти згодом долучається М. Сингаївський, В. Лучук, М. Сом, Р. Лубківський, Б. Нечерда, В. Корж, І. Калинець та ін. Ідейно і психологічно письменників цієї генерації від початку зародження їхньої творчості підтримували М. Рильський, М. Бажан, О. Гончар Л. Новиченко та ін. Вони теж, як відомо, ще творили в той час, віддаючи перевагу вираженню в поезії філософського осмислення життя. Ці мотиви зазвучали і в поезії та прозі третього покоління, але набули тут дещо іншого мовного вираження.

Першим відчинив двері у нову поезію В. Симоненко. Він ще писав у межах виробленої на той час української літературної традиції, але вже наважився говорити про ті явища в повсякденному житті, яких нібито не бачили інші. Тому в його поезії, а отже, і в мові досить сильний публіцистичний струмінь. Б. Олійник навіть писав, що «його віршів не можна категорично відмежувати від журналістської роботи. Часто вони народжувалися у відрядженнях, нерідко поштовхом до зав’язі майбутньої поезії ставав конкретний факт, з котрим стикався автор...» 1

 1 Олійник Б. Не вернувся з плавання. Передмова до видання: Симоненко Василь. Поезії. — К., 1966. — С. 6.

Правда, публіцистичність виявляється не в утвердженні існуючих порядків, а в сумнівах щодо їх правомірності, і тому з’являються словосполучення типу муштрований убогий розум, складать наївні плани, пощезнуть всі перевертні й приблуди, завойовники-заброди і под. Поет ставить їм нетрадиційні запитання:

Чому ж ви чужими сльозами плачете,

На мислях позичених чому скачете! —

Хотілось би знати все ж! («До папуг»);

він збирає воєдино всі кривди, яких зазнав наш народ і виносить вердикт:

Коли б усі одурені прозріли,

Коли б усі убиті ожили,

То небо, від прокльонів посіріле,