Українська мова у часи української державності і бездержав`я, Детальна інформація

Серед об’єктів критики є русифікація. Вона виявляється і в щоденному мовленні, і навіть у фольклорі:

Не хочу я чаю пить,

Не хочу заваривать,

Не хочу тібє любить

З тобой разгаварювать («Чукрен»).

Висміюється обивателько-російське уявлення про Україну і українців: «Населення на Вкраїні — малоросійські хохли» («Дещо з українознавства»).

Василь Чечвянський (Василь Михайлович Губенко), з 1924 р. виступає в республіканській періодиці, а 1928 р. виходить його збірка гуморесок «Царі природи». На перший погляд, творча манера В. Чечвянського близька до творчої манери Остапа Вишні. Однак якщо Остап Вишня писав в основному про селян, то В. Чечвянський — про міщанство у всіх його різновидах, якщо Остап Вишня трохи навіть перегинає з росіянізмами, з «рубаною» мовою, то В. Чечвянський, який спершу теж захоплювався ненормативною лексикою, згодом пише літературною мовою, лише трохи інкрустуючи її «базарною» лексикою. У дусі давньої традиції, яка була започаткована ще Г. Квіткою-Основ’яненком, В. Чечвянський уживає прізвища з натяком на ті чи інші риси натури їхнього носія: Ідіотенко, Брехенчук, Шушукало. Уживає він і «вічні» слова, які разом з поняттями, що їх вони позначають, дожили й до наших днів: безгосподарність, кумовство, самопостачання. У ранніх творах чимало макаронізмів — слів і граматичних форм, — що вживаються як російські, але насправді є ознакою слабкої освіченості носія цієї мови, наприклад: В мінє муж не знаїть, сколькі йому лєт. Це речення. Ще більше перекручених поодиноких слів: юринда, антанабиль індіхвиренція, кіньмитограф, бюрокрад, знізойдіть з подножки, дебьот-кредьот та ін. Дає про себе знати міський жаргон у таких, приміром, словах, як підлататися «поживитися», відповідальний жлоб, бузотьор і под. Не цурається В. Чечвянський і фольклору. Деякі його образки починаються казковими зачинами: «Жив собі та був собі — і не десь там за морями-лісами, а в нашій же таки республіці — молодий Ваня» («Універсальність»).

Одним із засобів творення гумору є імітація наукових визначень: «Базар — це місце, де ваша мама закуповує продукти, лісом називається загальне зібрання дерев, лугом — пленум трави й сіна, а полем — житлоплоща майбутніх французьких булок...» («Деякі поради для початківців»); «Берег моря, або за морською термінологією «пляж» — штука дуже складна. Складається вона з голих людей, недопалків, битого шкла, недоїдків, шматків газетного паперу, морських ракушок і брудного піску» («Стихія»).

Нарешті, в морфології відчувається східноукраїнський колорит, зокрема в дієвідмінюванні: злазю, сердюся, закусюю та ін.

Після захоплення України Червоною Армією частина письменників, у тім числі майбутніх, опинилася за кордоном. До вже згаданих В. Винниченка й О. Олеся приєднався Є. Маланюк, який у 1925 р. видав збірку «Стилет і стилос», у 1926 — «Гербарій», у 1939 — «Перстень Полікрата», у 1954 — «Площа», у 1959 — «Остання весна», у 1964 р. — «Серпень» та ін. Стилістично його поезія тяжіє до неоромантизму, хоч він більше схилявся до неокласики. Недаремно серед радянських поетів він найбільше цінував М. Рильського. Розквіт його творчості припадає на 30-ті роки, коли він практично очолював празьку поетичну школу.

Є. Маланюк був залюблений у класичну світову поезію. У його віршах трапляються ремінісценції з «Слова о полку Ігоревім», І. Франка, П. Тичини і навіть В. Маяковського, наприклад: ...Дону синього не пощастило зачерпти. Руська земле! За шолом ’янем єси; І в новій купались Каялі Воскреслі із мертвих полки; ...І йшли віки, одним ярмом закуті; О, ти знав, що тоді не сонети й октави, о, ні!; На злих координатах авеню і стрітів.

З неокласиками Є. Маланюка ріднить увага до всесвітньої історії. У його віршах оживають Колумб, християнські Марія-Магдалина й Соломія, поети Сковорода, Рільке, Гумільов, Ахматова, Каліпсо, композитори Бетховен, Ліст, державні діячі Цезар, Орлик, Войнаровський, Марк Аврелій; тут же є місце й для літературних героїв: Навсікаї, Пенелопи, Фауста, Бульби, тут же сяє й «Джоконди усміх таємничий».

З усіх на світі земель Є. Маланюк найбільше любить і найбільше ненавидить Україну. Любить він її як свою нічим незамінну вітчизну, а ненавидить як край покірних гречкосіїв, що забули своє звитяжне минуле. Звідси постійне протиставлення Еллади (батьківщини мистецтв) і Риму (батьківщини законодавства і державної влади). Україну поет називає степовою Елладою: О, моя степова Елладо, Ти й тепер антична ясна; Сліпуча степова Еллада. Він же запитує в неї: Куди ж поділа, степова Елладо, Варязьку сталь і візантійську мідь?; Коли ж, коли ж знайдеш державну бронзу Проклятий край, Елладо степова? Тільки Рим з його осягненням і поширенням державності як основи суспільності міг повернути Степовій Елладі її колишню горду славу:

Хай зникне ж скитсько-еллінська краса

На припонтійськім тучнім суходолі,

Щоб вільний Рим кордоном вперезав

І поруч Лаври — станув Капітолій.

Ще виразніше про це ж промовляють такі рядки:

Котилась Русь, як перекотиполе,

Чіпляючись останніх рубежів,

Де під орлами Риму виростали

Священним плугом ґотиків струнких

Навік опанцеровані народи.

Прихильність до неокласики обмежує поета в шуканні неологізмів. І все ж вони в нього інколи трапляються. Це сколювати «обступати колом» (Хвилями околюють твій хрест), льотник «льотчик» (Льотник бомби кидає в Шанхай), радіобрех, кіновенера і под. Не оминає він і рідкісних слів типу костомара «велика кістка», приходень «прихідько», меандр «вигин» та ін.

Як син своєї доби Є. Маланюк не цурається виробничо-технічної лексики: автоматика, координати, колектор, стрателема, формула і под. Наприклад:

То ж не поет, хто лиш невпинно

Дзюркоче про добро і зло.

Поет — мотор! Поет — турбіна!

Поет — механік людських мас,

Динамомайстер, будівничий.