Причини занепаду староукраїнської літературної мови. Народнорозмовне джерело як матеріал художньої творчості, Детальна інформація

Хвала Богу, маємся все хандого,

Ест що исти и пити, иногдЂ нЂчого (52);

Осей же я студента зе Лвова,

Учивъ мене еденъ дякъ...

Не девуйся, панови, що я недорЂкій,

Але в мене розумъ великій (65);

От юж и я, панове, щом ся бил забавилъ,

Алем ся пред особи вашЂ барзо пилне ставил.

О школних речех рад бим вам повЂсти,

Але вам здровя кажучи, хочет ми ся исти (48).

Про особливості мови цих творів промовляють уже наведені уривки. Варто відзначити ще декілька рис спеціально.

У школярських віршах частіше, ніж раніше, трапляються демінутиви: матуся, синку, борщик, дитятко, оченки, козочки і под.; форми теперішньо-майбутнього часу першої дієвідміни у третій особі однини практично втрачають флексію -т (-ть): гадає, не має, повЂжає, спотикае, справуе, керує, дурЂе, говЂе, лЂзе, не слухає, брикає, умЂе, умлЂе, хоч берет, ратуетъ, убЂгаетъ; у минулому часі після голосних форми чоловічого роду мають здебільшого -в, хоч зберігається й -лъ: укравъ, дбавъ, давъ, воювавъ, утинавъ, але сховалъ; часто трапляються форми давноминулого часу: волЂв бим бувъ, А я той доламан под пЂчъ бил сховалъ (49); іронічно-простацька мова не стоїть на перешкоді, а навпаки, сприяє появі вульгаризмів типу: А що то вас до церкви так много напхало? (66); дуже широко представлена побутова лексика, особливо назви їжі й напоїв: галушки, ковбаса, книши, каша, солонина, порося, печеня, горЂлка, мед, бринзя, масло, сало, лой, палениця, хлЂбъ, пампух у маслЂ, брага, перепЂчка, сухар, колач, кЂсЂлъ і ін.; зафіксовані й народні звичаї: вечЂрн[и]цЂ; полонізми майже зникають, але все ж іще трапляються: пожегнати, зацний, пєнькне, тераз, бозство, владза, моцъ, голдовати; з ними конкурують церковнослов’янізми: хощет, рожденный, свобожденній, Гой, гой, во вишних слава поюще, На земл[и] мир гл[агол]юще (37); оскільки це мова освіченої верстви населення, в ній досить часто зустрічаються запозичення, особливо з латинської мови: триу[м]фуеть, резидуе, респект, концепт, фортуна, процесия, елемент, триумф і под.; народний характер мови зумовлює появу в ній численних фразеологізмів типу и куска хлЂба в губЂ не має (49); c хаты якъ опарений утЂкавъ (68); Не дивуйте, п[а]н[ство], щом збрехав як пес (70). Як і класична українська поезія XVI—XVII ст., самодіяльна поезія XVIII ст. відзначається різноманітністю строфічної побудови, напр.:

ПрійдЂте, крикнЂте на триумфъ согласно,

СпЂвайте, плещайте днесь Марій красно,

Се бо Царица Во церковъ входить

И владичица Молитвы творить

(1737, 206).

У цей час уже існували й посібники, в яких викладалася наука творення віршів. Були вони і в XVII ст., але писані латинською мовою. Велика кількість поетик збереглася з XVIII ст. Тут, крім курсів, читаних невідомо ким, збереглися поетики відомих професорів Києво-Могилянської академії, українських письменників XVIII ст. Серед них чи не найбільшим авторитетом користувалася поетика М. Довгалевського Hortus po\x0113ticus (1736—1737 рр.). Будучи сам письменником, М. Довгалевський у дусі барочної поезії розглядає вірші як сад, а себе — як дбайливого садівника. Тому відповідні розділи і підрозділи у його «Саді поетичному» мають назви квіток, плодів і под. Поезія, на його думку, це вимисел, який спирається на наслідування природи і наслідування творів знаменитих авторів. Залежно від предмета зображення поезія поділяється на епічну, трагічну, комічну, сатиричну тощо. Велике значення в поетиці М. Довгалевського відводиться, як і взагалі в мистецтві бароко, емблематиці. Як зауважив І.В. Іваньо, «чимало з’являлося й творів, що мали наслідком синтез двох видів мистецтва — графіки і віршування. В поетичній теорії відводиться емблематичній та ієрогліфічній поезії чільне місце» 1. Що ж до самої поезії, то М. Довгалевський дає їй таке визначення: «Поезія, поема і поет — це грецькі терміни, які походять від слова \x03C0\x03BF\x03B9\x03CE або \x03C0\x03BF\x03B9\x03B5\x03C4\x03AE\x03C2, з якого випливають \x03C0\x03BF\x03CA\x03B7\x03C3\x03B9\x03C2, \x03C0\x03BF\x03AF\x03B7\x03BC\x03B1, \x03C0\x03BF\x03AF\x03B7\x03C4\x03CD\x03C2, які означають видумку, творіння й наслідування» 2.

 1 Іваньо І.В. «Поетика» Митрофана Довгалевського. Передмова до видання: Довгалевський Митрофан. Поетика (Сад поетичний). — К., 1973. — С. 17.

 2 Довгалевський Митрофан. Поетика (Сад поетичний). — С. 33.

Суто народна мова, як і в XVII ст., представлена в інтермедіях до різдвяних і великодних драм. Учитель піїтики Києво-Могилянської академії ієромонах Митрофан Довгалевський написав, як про це вже йшлося, різдвяну драму «Комическое дЂйствиіе» і великодню драму «Властотворній образ чедовЂколюбія божія». До кожної з цих одноактних п’єс додано по п’ять інтермедій, що перегукуються з окремими явами тієї і другої п’єси. Це побутові сценки, в яких діють полякастроном, мужик, Пархім (українець), циган, литвин (білорус), баба, циганка, козак, лях, поляк (окремо), жид, москаль та ін. Українці розмовляють українською мовою, поляки — польською, литвин — білоруською, москаль — московською, цигани — українською з елементами імітації під циганську і т. ін. Цікаво, що чорт закидає поцерковнослов’янськи:

Се уже обрЂтохом сожителя сЂни,

Котораго аз ношу на раменах нинЂ.

Сей мнЂ завсегда во всем послужливъ биваеть

І всю мою заповЂдь в себЂ сохраняеть (127).

Цією ж мовою розмовляють дяки-пиворізи:

Хто здЂ таков, хваляся, себе величаше?

Аще прійдеть кто к нему — нЂчого не даше.

А мы, було, як когдась на мЂсцЂ бували,

То до мене всЂ странии в школу прихождали (134).