Причини занепаду староукраїнської літературної мови. Народнорозмовне джерело як матеріал художньої творчості, Детальна інформація
Причини занепаду староукраїнської літературної мови. Народнорозмовне джерело як матеріал художньої творчості
Хвала Богу, маємся все хандого,
Ест що исти и пити, иногдЂ нЂчого (52);
Осей же я студента зе Лвова,
Учивъ мене еденъ дякъ...
Не девуйся, панови, що я недорЂкій,
Але в мене розумъ великій (65);
От юж и я, панове, щом ся бил забавилъ,
Алем ся пред особи вашЂ барзо пилне ставил.
О школних речех рад бим вам повЂсти,
Але вам здровя кажучи, хочет ми ся исти (48).
Про особливості мови цих творів промовляють уже наведені уривки. Варто відзначити ще декілька рис спеціально.
У школярських віршах частіше, ніж раніше, трапляються демінутиви: матуся, синку, борщик, дитятко, оченки, козочки і под.; форми теперішньо-майбутнього часу першої дієвідміни у третій особі однини практично втрачають флексію -т (-ть): гадає, не має, повЂжає, спотикае, справуе, керує, дурЂе, говЂе, лЂзе, не слухає, брикає, умЂе, умлЂе, хоч берет, ратуетъ, убЂгаетъ; у минулому часі після голосних форми чоловічого роду мають здебільшого -в, хоч зберігається й -лъ: укравъ, дбавъ, давъ, воювавъ, утинавъ, але сховалъ; часто трапляються форми давноминулого часу: волЂв бим бувъ, А я той доламан под пЂчъ бил сховалъ (49); іронічно-простацька мова не стоїть на перешкоді, а навпаки, сприяє появі вульгаризмів типу: А що то вас до церкви так много напхало? (66); дуже широко представлена побутова лексика, особливо назви їжі й напоїв: галушки, ковбаса, книши, каша, солонина, порося, печеня, горЂлка, мед, бринзя, масло, сало, лой, палениця, хлЂбъ, пампух у маслЂ, брага, перепЂчка, сухар, колач, кЂсЂлъ і ін.; зафіксовані й народні звичаї: вечЂрн[и]цЂ; полонізми майже зникають, але все ж іще трапляються: пожегнати, зацний, пєнькне, тераз, бозство, владза, моцъ, голдовати; з ними конкурують церковнослов’янізми: хощет, рожденный, свобожденній, Гой, гой, во вишних слава поюще, На земл[и] мир гл[агол]юще (37); оскільки це мова освіченої верстви населення, в ній досить часто зустрічаються запозичення, особливо з латинської мови: триу[м]фуеть, резидуе, респект, концепт, фортуна, процесия, елемент, триумф і под.; народний характер мови зумовлює появу в ній численних фразеологізмів типу и куска хлЂба в губЂ не має (49); c хаты якъ опарений утЂкавъ (68); Не дивуйте, п[а]н[ство], щом збрехав як пес (70). Як і класична українська поезія XVI—XVII ст., самодіяльна поезія XVIII ст. відзначається різноманітністю строфічної побудови, напр.:
ПрійдЂте, крикнЂте на триумфъ согласно,
СпЂвайте, плещайте днесь Марій красно,
Се бо Царица Во церковъ входить
И владичица Молитвы творить
(1737, 206).
У цей час уже існували й посібники, в яких викладалася наука творення віршів. Були вони і в XVII ст., але писані латинською мовою. Велика кількість поетик збереглася з XVIII ст. Тут, крім курсів, читаних невідомо ким, збереглися поетики відомих професорів Києво-Могилянської академії, українських письменників XVIII ст. Серед них чи не найбільшим авторитетом користувалася поетика М. Довгалевського Hortus po\x0113ticus (1736—1737 рр.). Будучи сам письменником, М. Довгалевський у дусі барочної поезії розглядає вірші як сад, а себе — як дбайливого садівника. Тому відповідні розділи і підрозділи у його «Саді поетичному» мають назви квіток, плодів і под. Поезія, на його думку, це вимисел, який спирається на наслідування природи і наслідування творів знаменитих авторів. Залежно від предмета зображення поезія поділяється на епічну, трагічну, комічну, сатиричну тощо. Велике значення в поетиці М. Довгалевського відводиться, як і взагалі в мистецтві бароко, емблематиці. Як зауважив І.В. Іваньо, «чимало з’являлося й творів, що мали наслідком синтез двох видів мистецтва — графіки і віршування. В поетичній теорії відводиться емблематичній та ієрогліфічній поезії чільне місце» 1. Що ж до самої поезії, то М. Довгалевський дає їй таке визначення: «Поезія, поема і поет — це грецькі терміни, які походять від слова \x03C0\x03BF\x03B9\x03CE або \x03C0\x03BF\x03B9\x03B5\x03C4\x03AE\x03C2, з якого випливають \x03C0\x03BF\x03CA\x03B7\x03C3\x03B9\x03C2, \x03C0\x03BF\x03AF\x03B7\x03BC\x03B1, \x03C0\x03BF\x03AF\x03B7\x03C4\x03CD\x03C2, які означають видумку, творіння й наслідування» 2.
1 Іваньо І.В. «Поетика» Митрофана Довгалевського. Передмова до видання: Довгалевський Митрофан. Поетика (Сад поетичний). — К., 1973. — С. 17.
2 Довгалевський Митрофан. Поетика (Сад поетичний). — С. 33.
Суто народна мова, як і в XVII ст., представлена в інтермедіях до різдвяних і великодних драм. Учитель піїтики Києво-Могилянської академії ієромонах Митрофан Довгалевський написав, як про це вже йшлося, різдвяну драму «Комическое дЂйствиіе» і великодню драму «Властотворній образ чедовЂколюбія божія». До кожної з цих одноактних п’єс додано по п’ять інтермедій, що перегукуються з окремими явами тієї і другої п’єси. Це побутові сценки, в яких діють полякастроном, мужик, Пархім (українець), циган, литвин (білорус), баба, циганка, козак, лях, поляк (окремо), жид, москаль та ін. Українці розмовляють українською мовою, поляки — польською, литвин — білоруською, москаль — московською, цигани — українською з елементами імітації під циганську і т. ін. Цікаво, що чорт закидає поцерковнослов’янськи:
Се уже обрЂтохом сожителя сЂни,
Котораго аз ношу на раменах нинЂ.
Сей мнЂ завсегда во всем послужливъ биваеть
І всю мою заповЂдь в себЂ сохраняеть (127).
Цією ж мовою розмовляють дяки-пиворізи:
Хто здЂ таков, хваляся, себе величаше?
Аще прійдеть кто к нему — нЂчого не даше.
А мы, було, як когдась на мЂсцЂ бували,
То до мене всЂ странии в школу прихождали (134).
Ест що исти и пити, иногдЂ нЂчого (52);
Осей же я студента зе Лвова,
Учивъ мене еденъ дякъ...
Не девуйся, панови, що я недорЂкій,
Але в мене розумъ великій (65);
От юж и я, панове, щом ся бил забавилъ,
Алем ся пред особи вашЂ барзо пилне ставил.
О школних речех рад бим вам повЂсти,
Але вам здровя кажучи, хочет ми ся исти (48).
Про особливості мови цих творів промовляють уже наведені уривки. Варто відзначити ще декілька рис спеціально.
У школярських віршах частіше, ніж раніше, трапляються демінутиви: матуся, синку, борщик, дитятко, оченки, козочки і под.; форми теперішньо-майбутнього часу першої дієвідміни у третій особі однини практично втрачають флексію -т (-ть): гадає, не має, повЂжає, спотикае, справуе, керує, дурЂе, говЂе, лЂзе, не слухає, брикає, умЂе, умлЂе, хоч берет, ратуетъ, убЂгаетъ; у минулому часі після голосних форми чоловічого роду мають здебільшого -в, хоч зберігається й -лъ: укравъ, дбавъ, давъ, воювавъ, утинавъ, але сховалъ; часто трапляються форми давноминулого часу: волЂв бим бувъ, А я той доламан под пЂчъ бил сховалъ (49); іронічно-простацька мова не стоїть на перешкоді, а навпаки, сприяє появі вульгаризмів типу: А що то вас до церкви так много напхало? (66); дуже широко представлена побутова лексика, особливо назви їжі й напоїв: галушки, ковбаса, книши, каша, солонина, порося, печеня, горЂлка, мед, бринзя, масло, сало, лой, палениця, хлЂбъ, пампух у маслЂ, брага, перепЂчка, сухар, колач, кЂсЂлъ і ін.; зафіксовані й народні звичаї: вечЂрн[и]цЂ; полонізми майже зникають, але все ж іще трапляються: пожегнати, зацний, пєнькне, тераз, бозство, владза, моцъ, голдовати; з ними конкурують церковнослов’янізми: хощет, рожденный, свобожденній, Гой, гой, во вишних слава поюще, На земл[и] мир гл[агол]юще (37); оскільки це мова освіченої верстви населення, в ній досить часто зустрічаються запозичення, особливо з латинської мови: триу[м]фуеть, резидуе, респект, концепт, фортуна, процесия, елемент, триумф і под.; народний характер мови зумовлює появу в ній численних фразеологізмів типу и куска хлЂба в губЂ не має (49); c хаты якъ опарений утЂкавъ (68); Не дивуйте, п[а]н[ство], щом збрехав як пес (70). Як і класична українська поезія XVI—XVII ст., самодіяльна поезія XVIII ст. відзначається різноманітністю строфічної побудови, напр.:
ПрійдЂте, крикнЂте на триумфъ согласно,
СпЂвайте, плещайте днесь Марій красно,
Се бо Царица Во церковъ входить
И владичица Молитвы творить
(1737, 206).
У цей час уже існували й посібники, в яких викладалася наука творення віршів. Були вони і в XVII ст., але писані латинською мовою. Велика кількість поетик збереглася з XVIII ст. Тут, крім курсів, читаних невідомо ким, збереглися поетики відомих професорів Києво-Могилянської академії, українських письменників XVIII ст. Серед них чи не найбільшим авторитетом користувалася поетика М. Довгалевського Hortus po\x0113ticus (1736—1737 рр.). Будучи сам письменником, М. Довгалевський у дусі барочної поезії розглядає вірші як сад, а себе — як дбайливого садівника. Тому відповідні розділи і підрозділи у його «Саді поетичному» мають назви квіток, плодів і под. Поезія, на його думку, це вимисел, який спирається на наслідування природи і наслідування творів знаменитих авторів. Залежно від предмета зображення поезія поділяється на епічну, трагічну, комічну, сатиричну тощо. Велике значення в поетиці М. Довгалевського відводиться, як і взагалі в мистецтві бароко, емблематиці. Як зауважив І.В. Іваньо, «чимало з’являлося й творів, що мали наслідком синтез двох видів мистецтва — графіки і віршування. В поетичній теорії відводиться емблематичній та ієрогліфічній поезії чільне місце» 1. Що ж до самої поезії, то М. Довгалевський дає їй таке визначення: «Поезія, поема і поет — це грецькі терміни, які походять від слова \x03C0\x03BF\x03B9\x03CE або \x03C0\x03BF\x03B9\x03B5\x03C4\x03AE\x03C2, з якого випливають \x03C0\x03BF\x03CA\x03B7\x03C3\x03B9\x03C2, \x03C0\x03BF\x03AF\x03B7\x03BC\x03B1, \x03C0\x03BF\x03AF\x03B7\x03C4\x03CD\x03C2, які означають видумку, творіння й наслідування» 2.
1 Іваньо І.В. «Поетика» Митрофана Довгалевського. Передмова до видання: Довгалевський Митрофан. Поетика (Сад поетичний). — К., 1973. — С. 17.
2 Довгалевський Митрофан. Поетика (Сад поетичний). — С. 33.
Суто народна мова, як і в XVII ст., представлена в інтермедіях до різдвяних і великодних драм. Учитель піїтики Києво-Могилянської академії ієромонах Митрофан Довгалевський написав, як про це вже йшлося, різдвяну драму «Комическое дЂйствиіе» і великодню драму «Властотворній образ чедовЂколюбія божія». До кожної з цих одноактних п’єс додано по п’ять інтермедій, що перегукуються з окремими явами тієї і другої п’єси. Це побутові сценки, в яких діють полякастроном, мужик, Пархім (українець), циган, литвин (білорус), баба, циганка, козак, лях, поляк (окремо), жид, москаль та ін. Українці розмовляють українською мовою, поляки — польською, литвин — білоруською, москаль — московською, цигани — українською з елементами імітації під циганську і т. ін. Цікаво, що чорт закидає поцерковнослов’янськи:
Се уже обрЂтохом сожителя сЂни,
Котораго аз ношу на раменах нинЂ.
Сей мнЂ завсегда во всем послужливъ биваеть
І всю мою заповЂдь в себЂ сохраняеть (127).
Цією ж мовою розмовляють дяки-пиворізи:
Хто здЂ таков, хваляся, себе величаше?
Аще прійдеть кто к нему — нЂчого не даше.
А мы, було, як когдась на мЂсцЂ бували,
То до мене всЂ странии в школу прихождали (134).
The online video editor trusted by teams to make professional video in
minutes
© Referats, Inc · All rights reserved 2021