Tарас Шевченко — реформатор української літературної мови, Детальна інформація

О давнім давні говорила (II, 46).

До характеристики киргизького степу він часто звертається і в листах, писаних як по-українському, так і по-російському: до О.М. Бодянського (03.01.1850): «Перейшов я пішки двічі всю киргизьку степ аж до Аральського моря — плавав по йому два літа, господи, яке погане! аж бридко згадувать! не те що розказувать добрим людям» (VI, 57); до С.С. Гулака-Артемовського (01.07.1852): «А это укрепление, да ведомо тебе будет, лежит на северо-восточном берегу Каспийского моря, в Киргизской пустыне. Настоящая пустыня! песок да камень; хоть бы травка, хоть бы деревцо — ничего нет! (VI, 65). Туга за рідним краєм, за його пейзажами виразно чується і у вірші «А.О. Козачковському», і пізнішому за часом листі до нього. Пор.:

І згадую Україну,

І згадать боюся.

І там степи і тут степи,

Та тут не такії, —

Руді, руді, аж червоні,

А там голубії,

Зеленії, мережані

Нивами, ланами,

Високими могилами,

Темними лугами (II, 46);

до А.О. Козачковського (14.04.54): «Мені тепер здається, що й раю кращого на тім світі не буде, як ті Андруші, а вам то може навіть остило дивитися і на сині Трахтемирівські гори» (VI, 86).

Негодована, ненагодована дитина — один з улюблених поетичних образів Т. Шевченка: серце плаче і не спить, мов негодована дитина; царі цькують ненагодовану волю і под. До цього ж образу звертається поет і в листі до А.І. Лизогуба від 07.03.1848 р.: «Не знаю, чи зраділа б так мала ненагодована дитина, побачивши матір свою, як я вчора, прийнявши подарунок твій щирий» (VI, 49).

Перегук поетичних творів і епістолярії свідчить про постійну роботу творчої уяви Т. Шевченка. Листи наповнюються метафорами і порівняннями, окремі їх рядки звучать як поезії в прозі: до М.М. Лазаревського (20.12.1847): «Отже так зо мною трапилося, спершу я сміливо заглянув лихові в очі. І думав, що то була сила волі над собою, аж ні, то була гордость сліпая. Я не розглядів дна тієї бездни, в котру впав. А тепер, як розглядів, то душа моя убогая розсипалась, мов пилина перед лицем вітра» (VI, 42); до Я.Г. Кухаренка (05.06.1857): «...Я сам думав, що вже зледащів, захолонув у неволі, аж бачу — ні. Нікому тілько було огню положить під моє горем недобите старе серце. А ти, друже мій, догадався, взяв та й підкинув того святого огню. Спасибі тобі, друже мій єдиний» (VI, 139); до М.С. Щепкіна (12.11.1857): «Якби-то нам побачитися, якби-то нам хоч часиночку подивитися один на одного, хоч годиночку поговорить з тобою, друже мій єдиний! Я ожив би, напоїв би своє серце твоїми тихими речами, неначе живучою водою» (VI, 152). Та не тільки ліричний струмінь вимагає від автора листів багатої метафорики. Звучить у них і сатиричне слово, яке теж одягається в образне вбрання. Так, у відповідь на пропозицію М.О. Максимовича подати якісь твори до слав’янофільської газети-тижневика «Парус», Т. Шевченко в листі-відповіді від 22.11.1858 р. пише: «Не доведеться мені давать під парус свої вірші і того ради, що парус сей надуває заступник вельможного пана, любителя березової каші (йдеться про кн. В.О. Черкаського, який обстоював корисність застосування до селян тілесних покарань. — В.Р.). Може воно так і треба московській натурі» (VI, 186).

Цікавим є топонімікон Т. Шевченка. Поет зв’язує воєдино давнє й сьогоденне, свою Вітчизну з близькими й далекими землями. Україна постає в іменах Києва, Чернігова, Львова, Харкова, Черкас, Полтави, Чигирина, Почаєва, Суботова, Батурина та інших міст по обох берегах Дніпра аж до Дунаю. А ось шляхи, що єднають різні частини України: Чорний шлях виходив од Дніпра. І біг через степи Запорізькі через воєводства Київське, Подільське і Волинське — на Червону Русь до Львова (І, 148). Цей простір заповнений десятками назв сіл і містечок: Андруші, Байбузи, Балта, Бихів, Борозна, Борисполь, Будища, Вишгород, Гирівка, Гоноратка, Гончарівка і т. д. Звідти перекидає Т. Шевченко історичні мости на північ — до Москви, Петербурга, Полоцька, Балахни, на північний схід і схід — до Нижнього Новгорода, Гур’єва, Астрахані, Аральського моря, Байкалу, на північний захід — до Вільни, на захід — до Варшави, Праги, Дрездена, Дюсельдррфа, Парижа, на південний захід — до Бесарабії і далі на Балкани і на південь — у Крим до Бахчисарая і через Босфор до Афін 1. Але на першому місці за вживаністю у творах Шевченка, як це докладно вивів М. Фененко, була Україна, Дніпро, Київ. Уже в поемі «Гайдамаки» Україна згадана 36 разів 2. За дев’ять років (1838—1847 рр.) від звільнення з кріпацтва до арешту в справі Кирило-Мефодіївського товариства в поезії Шевченка, а також у драмах «Назар Стодоля» і «Никита Гайдай» його улюблена Батьківщина називається до 130 разів 3. Київ тільки в «Кобзарі» спом’янутий до 50 разів 4. Головна водна артерія України — Дніпро — названа в творах Шевченка близько 100 разів 5.

 1 Русанівський В.М. Утвердження української літературної мови // Жанри і стилі в історії української літературної мови. — К., 1989. — С. 155.

 2 Фененко М.В. Топоніміка України в творчості Тараса Шевченка. — К., 1965. — С. 18.

 3 Там же. — С. 21.

 4 Там же. — С. 30.

 5 Там же. — С. 125.

Дуже популярна в українському фольклорі назва річки Дунай відображена і в Шевченковій поезії 1. М. Фененко розкриває й психологічні мотиви такого рідкісного в літературі явища, як численне згадування місцевостей рідної країни, розлука з якою тривала більшу половину життя 2.

 1 Фененко М.В. Топоніміка України в творчості Тараса Шевченка. — С. 56.

 2 Там же. — С. 120.

Географічні назви відіграють насамперед художню роль, але й пізнавальну також.

Мова Т. Шевченка майже одразу ж стає об’єктом лексикографічного опрацювання: серед джерел укладеного 1842 р. «Словаря малоросійського, или юго-восточнорусского языка» його автор П. Білецький-Носенко називає і Шевченків «Кобзар». Шкода, звичайно, що цей словник побачив світ лише в 1966 р., тобто не справив того впливу на розвиток української літературної мови, на який розраховував автор.

На перший погляд може здатися, що реєстр цього словника дуже близький до Шевченкового лексикону, лексикографічно впорядкованого у праці «Словник мови Т.Г. Шевченка», т. 1—2 (К., 1964). Але порівняння їх уже тільки за першими п’ятьма літерами дадуть нам парадоксальні підрахунки: з 1894 слів, зафіксованих на літери А—Д у «Словнику мови Шевченка», та 2074 сліз з реєстру на ці ж літери «Словаря малороссійского...» спільними виявляються тільки близько 560. Тобто в україномовних творах Кобзаря тільки 29,5 % слів збігаються з тими, які зафіксував лексикограф XIX ст.; що ж до П. Білецького-Носенка, то він не ввів до реєстру свого словника понад 73 % слів, використовуваних поетом!

Порівняймо спершу спільні слова загальномовного й індивідуального словників. Тут ми зустрінемо насамперед лексеми на позначення навколишньої природи (багнище, багно, багнюка, байрак, балка, барвінок, бездна, билина, блискавка, будяк, болиголов, бугай, буряки, бур’ян, ведмідь, веприще, віл, вовк, возлісся і под.), на позначення людського побуту (барило, баркан, бебех, будинок, варена, вареник, верх, верша, вечеря, відро, віжечки і под.), людських стосунків (вірить, воля, глузувати, годувати, горнутися, господарювати, гость, громада, друзяка і под.), понять мір і ваги (аршин, багато, вага, година, год, гривня, доба і под.), спорідненості (баба, бабусенька, батечко, батько, батьки, братік, доня, донечка, дочка, дружина, дядечко, дядько, дядина і под.), соціального становища людей (багатий, багатирі, бідний, бурлака, вдовенко, вдовиченко, вельможний, вільний, власть, гайдамака, гетьман, господар і под.). Серед цієї лексики представлені назви ознаки (білий, біліти, блакитний, бридкий, ветхий, волохатий, вродливий, гарний, гіркий, гладкий, гожий і под.) і дій, пов’язаних з переміщенням у просторі (бігати, блукати, везти, возити, вештатися, втікати і под.), вираження думки, волі, настрою (бадьоритися, бажати, боятися, вважати, передувати, виводити «робити висновки», второпати, гадати, глузувати), процесів спілкування (балакати, благати, брататися, верзти, вибачати і под.), звучання (брязчати, брязкати, верещать, гам, гвалт, гомін, гомоніти, гримати і ін.), створення предметів матеріальної і духовної культури (будувати, гаптувати, гартувати, гатить (греблю), друкувать і под.). Чимало слів характеризують етнографічні особливості українців (дзиглик, бандура, борщ, боярин (весільний), бублик, бурса, вареник, варениці, вильоти, веснянка, галушка, гопак, горлиця (танець)), їх історичні реалії (байдак, бунчуки, дзигарі, дукати), служить назвами свого й інших країв та народів (волох, Волощина, грек, Вкраїна, країна), історично засвідчені назви професій, роду занять (бакаляр, бондар, бурсак, дяк і под.). Є серед спільних для обох словників лексем і слова на позначення абстрактних понять (батьківщина, безталання, біда, братерство, вдача, віра і под.) і старослов’янізми (велій, весі, ветхий, вомєсто, глаголи), якоюсь мірою представлені власні імена людей, топоніми (Гандзя, Ганнуся, Гриць; Броварі, Дін).

У чому ж тоді відмінність між обома словниками, та ще й така велика? Вона насамперед визначається тим, що П. Білецький-Носенко створював загальномовний словник, а Т.Г. Шевченко, звичайно, такої мети перед собою не ставив: його словник — це насамперед та лексика, яка була потрібна йому як митцеві, щоб розбудити духовні сили народу. Дехто з учених проводить різку межу між мовою як засобом спілкування і мовою як матеріалом художньої творчості. Звичайно, Г.О. Винокур мав рацію, коли вважав за головну ознаку поетичної мови рефлексію на слово, на граматичну форму, порядок слів і под. «Все те, що в загальній мові, з погляду її системи, є випадковим і частковим, в поетичній мові переходить царину істотного, в царину власне смислових протиставлень» 1.

 1 Винокур Г.О. Избранные работы по русскому языку. — M., 1959. — C. 251.