Tарас Шевченко — реформатор української літературної мови, Детальна інформація

Усього в уміщених у Повному зібранні творів Т.Г. Шевченка (т. VI, 1957 р.) 229 Шевченкових листів; по-українському написано 144.

Російською мовою поет писав листи до офіційних осіб, до керівництва Петербурзької академії мистецтв, до російських письменників О.М. Плещеєва, В.А. Жуковського, С.Д. Аксакова, петербурзького художника-портретиста М.О. Осипова та ін. Тільки по-російському написані його листи до В.М. Рєпніної; російською мовою листувався він і з друзями-поляками, хоч висловлював жаль, що не пише по-польському.

Стилістичні особливості російських і українських листів якоюсь мірою зумовлені самим змістом апеляції і адресатом. Навіть якби він однією і тією ж мовою звертався, скажімо, до давнього приятеля І. Сошенка і до генерала Дубельта, до брата Микити і до княжни В. Рєпніної, то стильові відмінності цих листів були б надто виразні. Але, звичайно, наклала свій відбиток і певна українська традиція листописання з її козацько-селянським колоритом, і невиробленість української загальнокультурної лексики, неусталеність термінології.

В епістолярію Т. Шевченка час від часу вриваються елементи прийнятої в той час так званої «котляревщини», тобто лексики і фразеології культивованої епігонами І.П. Котляревського. Наприклад: до В.Г. Шевченка (22.01.1861 р.): Заткни пельку отому поганому землемірові, та роби швидше з тим сердешним грунтом (VI, 228). Але такі вкраплення поодинокі. В цілому поет подолав «котляревщину» як таку. В українських листах, порівняно з російськими, відчувалася до певної міри внутрішня свобода, викликана відсутністю усталених, перевірених довголітньою практикою вживання епістолярних кліше. Особливо виразно стилістичні відмінності в листах українською і російською мовою виступають тоді, коли в них розповідається про той самий факт. Порівняйте, як висловлюється Т. Шевченко про незабутню для нього зустріч із М. Щепкіним: до С.Т. Аксакова (04.01.1858 р.): Простите мне, что я не написал вам c Михайлом Семеновичем. Не мог. Старый чародей наш своим посещением сделал из меня то, что я и теперь еще не могу прийти в нормальное состояние (VI, 160); до М.О. Максимовича (04.01.1858 р.): Я ще й досі не охолонув од мого дорогого гостя, і досі стоїть він у мене в очах і не дає спокою ні вдень ні вночі (VI, 160); до М.М. Лазаревського (04.01.1858 р.): Приїжджав до мене колядувати старий М.С. Щепкін, то я після його колядки й досі хожу наче після похмілля. Нехай йому Господь шле добре здоров’я (VI, 161); до П.О. Куліша (II.І., 1858): Наробив він мені оце старий лиха: приїзжав до мене на святках колядувать. Я й досі ще хожу наче з тяжкого похмілля од його колядок. Учистив старий! аж пальці знать (VI, 162). А ось повідомлення друзям про те, що йому нарешті дозволено покинути остогидлий Нижній Новгород, де поет ніби продовжував заслання, будучи позбавлений прав виїзду з цього міста: до І.О. Ускова (17.11.1858 р.): На будущей неделе думаю оставить навсегда Нижний Новгород, прожить до весны под Москвой у Щепкина, а весною, естли не разрешат мне жить в столицах, поеду в Харьков, в Киев, в Одессу и за границу (VI, 173); до М.М. Лазаревського (22.11.1858 р.): Думаю на тім тижні покинуть оцей поганий Нижній Новгород. Поїду аж під Москву в гості до мого старого батька — М.С. Щепкіна, та в нього до весни пробуду. А весною, як не буде мені якої ради з тими поганими столицями, то чкурну в Харков або в Киев, а може й дальше, як Бог поможе (VI, 174).

Специфіковану частину загальнокультурної лексики становить термінологія. Власне в загальнокультурний лексичний фонд входять не терміни як однозначні елементи термінологічних систем, а значною мірою детермінологізовані слова, що вводять людину в світ науки, але не розкривають усіх її таємниць. Такою була роль терміна в епістолярії й публістиці часів Пушкіна і Шевченка, такою вона лишається й тепер. Різниця тільки в ступені впорядкованості термінології тоді й тепер, а також у насиченості нею текстів.

Оскільки Т. Шевченко був митцем, то, як і слід сподіватися, в його епістолярії найширше представлена термінологія й номенклатура, пов’язана з живописом і гравіюванням: альбом, алебастр, фарба (і краска), олія, сепія, аркуш, барельєф (і барельєфік), статуетка, картина, гальванопластичеський, портрет, карандаш, цизорик, пензель (і кисть) та ін. Інші термінологічні системи представлені в листах не так виразно. Серед них варто відзначити групу назв різних наук (астрономія, етнографія, математика, навігація, географія, історія), а також медичні терміни (ревматизм, цинга, холера).

Трапляються випадки, коли Т. Шевченко просто запозичує термін з російської мови, навіть не змінюючи його звучання: Як буду виїзжать із цього поганого укріпленія, то напишу тобі (VI, 142). Але здебільшого він шукає український відповідник. Так, для передачі російського терміна «железная дорога» він користується термінами чугунка і залізний шлях 1. Як передаси рисунки графу Ф[едору] Щетровичу], сідай на чугунку та до мене (VI, 179); Поцілуй свою любу жіночку за мене і за себе та й гайда на залізний шлях (VI, 156).

До загальнокультурної і термінологічної лексики прилягає шар абстрактних слів. Він не однорідний, оскільки охоплює сферу почуттів волевиявлення, соціальних стосунків; в абстрактних же словах втілюються символи народного сприйняття прекрасного й потворного. Без абстрактної лексики не обходиться не тільки літературна мова, але й територіальний чи соціальний діалект. Але, звичайно, в літературній мові абстрактні слова представлені ширше, входять у численніші синонімічні ряди.

У листах Т. Шевченка абстрактні слова за походженням поділяються на три групи.

До першої належать загальнонародні слова на позначення почуттів і душевних станів: безталання, щирость, ласка, дяка, лихо, нудьга, радость, віра, надія, воля, неволя і под.; наприклад: 3 превеликою радостію і дякою прийняв я лист ваш уже другий (VI, 45); Десять літ неволі, друже мій єдиний, знівечили, убили мою і віру і надію (VI, 130); Опріч нудьги, всі лиха перебували в мене (VI, 55).

Другу групу становлять запозичення із старослов’янської мови типу благодать, помишленіє, благословеніє; це, звичайно, книжна лексика, яка, проте, поширена і в народній мові. Наприклад: Мені вдень і вночі сниться ота благодать над Дніпром, що ми з тобою оглядали (VI, 195); Великий ти поет, друже мій Семене! Благодарю тебе всім серцем і помишленієм моїм! Чим, як і коли заплачу я тобі за твоє істинно християнське діло! (VI, 115); Низенько кланяється тобі Вл[адимир] Ив[анович] і сердечно просить не перемінять доброго наміренія (VI, 154). Письменник і сам продукує слова за старослов’янським зразком, типу веселіє, подружіє: Великим веселієм звеселили ви мене своїм добрим, християнським листом у цій бусурманській пустині (VI, 41);.. Уже було й подружіє найшлось. Та господь не благословив моєї доброї долі! (VI, 58).

Нарешті, третя група абстрактних слів — лексика, перейнята з російської мови. Як правило, це слова, що проникали з офіційноділової мови, і до яких на той час ще не було українських відповідників: розрішеніє, приказаніє, одпуск:.. І в той самий день прийшло мені розрішеніє малювать, а на другий приказаніє в поход виступать (VI, 51). Можливо, ці русизми з’явилися в листах не тільки тому, що Шевченко не знайшов українських відповідників. Можна припустити, що вони, як і в поетичній творчості, відігравали певну стилістичну роль: копіювали мову «власть придержащих». Таке припущення небезпідставне, якщо зважити на те, що й перші дві групи абстрактної лексики відбивають тенденції вживання її в оригінальних україномовних творах поета. До того ж Шевченко був вимогливий до мови. Згадаймо, як він висміяв Я.Г. Кухаренка за те, що той у листі назвав поета «закадишним другом»: «Мабуть ти давно в землях християнських не бував і доброї мови християнської не чував, що зовеш мене закадишним другом. Чи ж чути було коли-небудь меж християнами таке бридке, паскудне слово? (VI, 189).

Морфологічні форми в епістолярії Т. Шевченка в цілому збігаються з тими, які представлені в поетичній спадщині. Слід відзначити паралельне вживання форм грає, карає, знає з відповідними скороченими вмира, чита, полегша, надання переваги суфіксові -ова- (не -ува-) (нарисовать, ціловать, намалювать, сплюндровали) й формі інфінітива на -ть (мать, написать, зробить, їхать, долетіть, побачиться, дуже рідко промовити), уживання особових форм дієслова бути (благий і дивний єси господи).

Дуже важливими з погляду тенденцій розвитку майбутньої української публіцистики є ті рядки Шевченкових листів, у яких він дає оцінку певним літературним явищам і мистецьким творам, тобто по суті пише невеличкі рецензії. Кілька разів він звертався до «Записок о Южной Руси» і до «Чорної ради» П. Куліша. У листі до Я. Кухаренка (20.04.1857) Шевченко так оцінював «Записки...»: Переслав мені із Пітера курінний Панько Куліш книгу своєї роботи, названу Записки о Южной Руси, писану нашим язиком. Не знаю, чи дійшла до Чорноморії ця дуже розумна і щира книга. Якщо не дійшла, то вишли, не будеш каяться. Такої доброї книги на нашому язику ще не було дрюковано. Тут живо вилитий і Кобзар, і гетьман, і запорожець, і гайдамака, і вся старожитна наша Україна як на лодоні показана. Куліш свого нічого не давав, а тілько записав те, що чув од сліпих кобзарів, а тим самим і книга його вийшла книга добра, щира і розумна (VI, 130). «Чорну раду» він оцінює в листі до М. Лазаревського і до самого П. Куліша. До М. Лазаревського (29.09.1857): «Подякуй доброго і розумного Куліша за його Чорну раду і за Записки о Ю[жной] Р[уси]. Я вже другий раз читаю Чорну раду і як прочитаю, то напишу йому прездоровенний мадригал. А поки що буде» (VI, 153). «Прездоровенний мадригал», очевидно, не вийшов. Ось що пише Шевченко Кулішеві (05.12.1857): «Дуже, дуже добре ти зробив, що надрюкував Чорну раду по-нашому. Я її прочитав і в Руській беседі, і там вона добра, але по-нашому лучче. Розумний, дуже розумний і сердечний епілог вийшов; тілько ти дуже вже, аж занадто дуже, підпустив мені пахучого курева; так дуже, що я трохи не вчадів» (VI, 155)*.

 * Ідеться про Кулішеву оцінку шевченкової творчості, яку він дав в епілозі до «Чорної ради». Він писав, що Шевченко «в українській мові створив чи, краще сказати, знайшов такі форми, яких до нього ніхто й не передчував... У його віршах наша мова зробила великий поступ, що його звичайно робить спільними зусиллями народ та ще й упродовж довгого часу».

Зв’язок з художньою літературою забезпечується постійним зверненням до класичної белетристики. Наприклад, Т.Г. Шевченко в листі до А.І. Лизогуба від 22.10.1848 р. порівнює себе із солдатом з твору Г. Квітки-Основ’яненка «Солдатський портрет»: «І я теперо точнісінький, як той москаль, що змальовав Кузьма Трохимович панові, що дуже кохався в огородах» (VI, 39). І все ж таких ремінісценцій небагато. Частіше поет звертається до уснонародної поетичної творчості — і української, і російської. Наприклад.: «Я думав, що ви давно вже в Москві сумуєте, аж бачу, що ви тепер по Михайловій горі походжаєте, на сині гори поглядаєте, з Дніпром розмовляєте, та й мене, сірому одинокого, на чужині не забуваєте» (VI, 186); «Завтра попливу вверх по матушке по Волге, а поки що цілую тебе, твою стару і твоїх діточок» (VI, 145).

Значно частіше в листах Т. Шевченка можна знайти перегук із його власними поезіями. Початок їх покладений листами із заслання. Приблизно тоді, коли поет написав «Караюсь, мучуся... але не каюсь!» (II, 32), цей же мотив прозвучав і в листі до А.І. Лизогуба від 11.12.1847 р.: «Бодай і ворогові моєму лютому не довелося так каратись, як я тепер караюсь» (VI, 41). Ця ж нота чується і в листі до О.М. Бодянського від 03.01.1850 р.: «Не знаю, чи карався ще хтось на сім світі так, як я тепер караюсь» (VI, 58). І в листах, і в поезіях періоду заслання киргизький степ порівнюється з незамкнутою тюрмою:

Боже милий!

Чи довго буде ще мені

В оцій незамкнутій тюрмі,

Понад оцим нікчемним морем

Нудити світом? (II, 109).

Порівняймо образ тюрми як символу заслання в листі до М.М. Лазаревського від 14.08.1857 р.: «2 августа я вирвався з своєї тюрми, а 5 августа гуляв уже по славному городу Астрахані» (VI, 144). Що ж до нікчемного моря, то, хоч воно в часи Т. Шевченка ще не було доведене до нинішнього жалюгідного стану, але саме так характеризує його поет у багатьох листах: до А.І. Лизогуба від 07.03.1848 р.: «...а може доведеться рік або й другий простерегти нікчемне оте море» (VI, 49); до А.І. Лизогуба від 09.05.1848 р.: «Я тепер веселий йду на оте нікчемне море Аральське» (VI, 51).

У неволі скрізь погано. Мабуть, тому Т. Шевченко так не подобаються казахські степи (у нього скрізь киргизькі):

Кругом тебе простяглася

Трупом бездиханним

Помарнілая пустиня,

Кинутая богом (II, 209);

А тут бур’ян, піски,..

І хоч би насміх де могила