Tарас Шевченко — реформатор української літературної мови, Детальна інформація

Таким чином, використанню Шевченком церковнослов’янізмів передувала тривала фольклорна традиція.

Джерелом поетичного узагальнення історичного досвіду боротьби зі злом стали для Шевченка Давидові псалми. Він досить часто не переповідає змісту псалмів, а використовує їх як відправний пункт для політичної інвективи. Українізуючи текст, він зберігає в ньому окремі слова і цілі церковнослов’янські звороти. І таким чином відомі народові кліше потрапляють у нове оточення, наповнюються новим змістом: треба і волю, і землю, і пісню повернути тим, у кого вони відібрані.

Давидові псалми, як згодом і слова пророків, дали Шевченкові великий запас високої, патетичної лексики й фразеології, що виходили з-під його пера як заклик до необхідності творення історії чистими руками переслідуваних сіячів правди. Не сприймаються як чужоземні слова древо, муж, воспою, благая, восхвалили, яко в притчу, ізбави, беззаконіє, творящий, доколі, а тим більше лексика, створена за церковнослов’янським зразком з українських або з українських і церковнослов’янських морфем; вона використовується у всій творчості поета: Окрадені, замучені, В путах умираєм (псалом 43) — Та не однаково мені, як Україну злії люди Присплять, лукаві, і в огні її, окраденую збудять... (І, 383); довготерпеливий («Осія. Глава XIV») — А бог куняє. Бо се було б диво, Щоб чути і бачить — і не покарать. Або вже аж надто довготерпеливий (II, 14), Вільно входять у Шевченкові твори, особливо громадянського спрямування, й усталені звороти, адаптовані під впливом псалмів: Встать на ката знову (псалом 43) — Одностайне стати На ворога лукавого (І, 337); І на злих моїх погляну Незлим моїм оком (псалом 53) — Не забудьте пом’янути Незлим тихим словом (І, 354); Воцариться в дому тихім, В сім’ї тій великій (псалом 132) — В сім’ї вольній, новій (І, 354) і под.

Цікаво відзначити, що Шевченко вводив окремі церковнослов’янські слова в репрезентовану ним українську літературну мову для позначення абстрактних понять і діячів, причому в деяких випадках українські церковнослов’янізми, будучи спільними за походженням і змістом з російськими, відрізнялися від них формою, напр., верхотворець («создатель», «творец»), криводушіє («лицемерие»), оновленнє («обновление»), провозвіститель («провозвестник»), самодержавець («самодержец»), своєволя («своеволие»), споборник («соратник»), судище («судилище») і под. 1

 1 Літописець Нестор. Українсько-російський словничок до Кобзаря Т.Г. Шевченка. — Херсон, 1917.

Очевидно, в свідомості Т. Шевченка панувало поняття про невіддільність українського і церковнослов’янського мовних джерел у мовному вихованні. Інакше важко було б пояснити, чому він використовує і українську і церковнослов’янську мови у своєму «Букварі южнорусскому» (СПб, 1861). Поняття про склади автор «Букваря» розкриває в шести «стихах», які є уривками перекладених ним «Давидових псалмів»: «стих первий» — трохи змінений початок 132-го псалому, «стих другий» — кінець псалому 53-го, «стих третій» — кінець псалому 12-го, «стих четвертий» — уривок з псалому 93-го, «стих п’ятий» — завершення попереднього псалому, «стих шостий» — перша частина псалому 149-го. Чому поет подає уривки саме в такому порядку? Очевидно, це ще один доказ того, що канонічний текст був для нього лише загальнокультурною канвою для власної поетичної творчості.

На с. 7 «Букваря» повністю подається 132-й псалом у перекладі Т. Шевченка. Звичайно, відомі народові з церковної відправи слова поет лишає без перекладу. Це миро добровонне, тварям земнородним, братів благих; лишається, звичайно, й локальний колорит: роси Єрмонськії, гори Сіонськії.

Великий інтерес з погляду нормалізації української літературної мови становить Шевченкове переднє слово до наведених далі молитов: «Іісус Христос, син Божий святим духом, воплощенний од пречистої і пренепорочної діви Марії, научав людей баззаконних слову правди і любові, єдиному святому закону. Люди беззаконнії не няли віри єго іскреннему святому слову і розп’яли його на хресті меже разбойниками яко усобника і богохула. Апостоли, святії ученики його, рознесли по всій землі слово правди і любові і його святую молитву».

Привертає до себе увагу двічі повторене сполучення слово правди і любові. В оригінальних творах Шевченка виступають окремо слово правди і слово любові: І брат з братом обнялися І проговорили Слово тихої любові («Єретик», І, 263); І слово правди понесли По всій невольничій землі Твої апостоли святії («Неофіти», II, 268).

Отже, говорячи про мову Т. Шевченка як про народну, не можна плутати поняття народності і простонародності. Народність його мови в освоєнні всіх тих джерел, що живили духовний світ української літератури й культури в цілому, не можна не зважити на її зв’язки з європейською літературою і культурою. Прометей — один із вічних образів європейської поезії — у Шевченка став символом боротьби народів царської Росії за соціальне й національне визволення; у своїх творах поет згадував політичних діячів (Августа, Нерона), філософів (Сократа, Геракліта), поетів (Гомера, Вергілія, Горація, Овідія), порівнював своїх земляків — месників за кривду — з богами й героями Еллади й Риму. Одними з улюблених героїв, часто згадуваних Шевченком у «Журналі» і в російській художній прозі, були Телемон і Бавкіда з «Метаморфоз» Овідія; у російських поемах «Тризна» і «Слепая» відчувається його добре знайомство з байронівськими стилістичними і композиційними прийомами; творчість окремих європейських письменників (Р. Бернса, Альфреда де Віньї) сприяли утвердженню принципу народності в його творчості. Особливо близька йому була слов’янська поезія — як народна, так і професійна. У поемі «І мертвим, і живим...» він згадує чеського поета В. Ґанку, видатному діячеві чеського і словацького відродження П. Шафарикові присвячує поему «Єретик», за мотивами відомих сербських пісень, виданих В. Караджичем, пише вірш «Подражаніє сербському», високо цінує польського поета А. Міцкевича (відчувається навіть певний настроєвий і стилістичний перегук між третьою частиною поеми польського письменника «Dziady» і поемою «Сон» Шевченка). Цікавою є й така деталь. Уже згадувалося про те, що покривджені Шевченкові героїні, яких нерідко горе доводило до божевілля, співають пісні з сороміцьким підтекстом. Чи не запозичений цей прийом у В. Шекспіра, якого так любив український поет? Адже й Офелія з «Гамлета», що збожеволіла після смерті батька, співає:

Устав юнак, убравсь будь-як

Та й двері відчиняв;

До себе дівчину впустив,

А жінку проводжав (В.Ш., 5, 86).

Своєрідний розгін в інтернаціональний поетичний контекст творчість Т. Шевченка взяла уже від самих її перших романтичних початків. На цьому етапі помічається близькість його в розробці народних баладних сюжетів з А. Міцкевичем, К. Махою, до певної міри з О. Пушкіним та І. Козловим. Треба відзначити, що фольклор усіх слов’янських народів виробив такі сюжетні лінії, як насильство матері над дочкою у виборі чоловіка, зрада юнака дівчині або дівчини юнакові, трагічна розв’язка любовної колізії через соціальну нерівність і под. На ґрунті цих сюжетів виростають такі метафори і порівняння, в яких самогубство стає актом перетворення людини в дерево (улюблений образ міфів усього світу), обернення її в міфічну істоту, скажімо, в русалку, співзвучність почувань людини і природи і под. Звідси випливає закономірний перегук ідей і образів А. Міцкевича і Т. Шевченка. Як відзначають дослідники, на образи і прийоми його балад «діє «магнітне поле» романтичного світосприймання, пройнятого, проте, соціальним змістом, що визначає характер художнього конфлікту» 1. Г. Нудьга налічує у Шевченка близько двадцяти балад 2.

Якою мірою творчість українських, російських, польських, чеських та інших поетів-романтиків, що розвивали фольклорні мотиви, була оригінальною? Чи не позначалися в ній взаємні впливи? Коли й позначалися, то лише тією мірою, якою їх відбивала народна, фольклорна поезія 3. При наявності спільних сюжетів їх різнили і національний колорит, і система поетичних образів. Мав, звичайно, рацію О. Колесса, коли писав: «Не єсть се доказом великої самостійності якогось поета, коли в його творах не добачуємо ніяких слідів знаної йому літератури, так, як із другого боку, існування таких слідів не свідчить знов про велику залежність даного автора. Часто буває якраз навпаки» 4.

Із приміток Бр. Залеського до листів Т. Шевченка довідуємося, що український поет був добре знайомий з творчістю А. Міцкевича і багато його творів знав напам’ять 5.

 1 Пилип’юк О. Художній світ ранніх балад Т.Г. Шевченка // Збірник праць 27-ої наукової Шевченківської конференції. — С. 98.

 2 Нудьга Г.А. Українська балада. — К., 1970. — С. 107-108.

 3 Русанівський М. О. Шевченко і українська література першої половини XIX ст. // Наук. зап. Київ. ун-ту. Зб. філол. ф-ту. — К. — Т. 1. — 1939.

 4 Колесса О. Шевченко і Міцкевич. — Львів, 1894. — С. XXIII.

 5 Там же. — С. 3.

Очевидно, він захоплювався творчістю А. Міцкевича ще в час свого перебування у Вільні. Сюжетна спільність і образна подібність упадають в очі при порівнянні балади А. Міцкевича «Ucieczka» і Шевченкової «Тополі». Правда, цей сюжет — приневолення матір’ю дочки вийти заміж за нелюба — ще раніше розробляв у німецькій поезії «бурі і натиску» Г.А. Бюргер (балада «Ленора») і в російській А. Жуковський (балади «Людмила» і «Світлана»). І в польського і в українського поетів наявна та сама психологічна деталь: дівчина ладна скоріше лягти в могилу, ніж вийти заміж за нелюбого або почути звістку про смерть коханого. Пор.:

«— Nie powioz\x0105 do o\x0142tarza,

Powioz\x0105 mi\x0119 do cm\x0119tarza,

A po\x015Bciel\x0105 chyba w trumnie,

Ja umr\x0119, gdy on nie \x017Cyje!

Ciebie, matko, \x017Cal zabije»

(Mc., /, 10$);

— Не хочу я панувати,