Tарас Шевченко — реформатор української літературної мови, Детальна інформація

Tарас Шевченко — реформатор української літературної мови
Тип документу: Реферат
Сторінок: 17
Предмет: Мова, Лінгвістика
Автор: Олексій
Розмір: 73.7
Скачувань: 4020
Друге джерело Шевченкової мови, як про це йшлося, — історичні свідчення. Вітчизняна історія вливалася у світ почуттів малого Тараса із вуст його діда:

Столітнії очі, як зорі сіяли,

А слово за словом сміялось, лилось:

Як ляхи конали, як Сміла горіла... (І, 144).

Звичайно, ні дитинство, ні юність, проведені в неволі, не були найкращою порою для знайомства майбутнього поета зі світовою і вітчизняною історією. Але літа, проведені у Вільні, а згодом у Петербурзі, не минули марно. Адже для того, щоб після визволення у 1837 р. читати «Історію хрестових походів» К.-Ф. Мішо, роман Ж.Ж. Бартелемі «Мандрівка молодого Анахарсіса по Греції...», історичні твори Е. Гіббона, Й. Лелевеля, треба було мати уявлення про історію людства. А після визволення до послуг молодого художника була бібліотека його улюбленого вчителя К. Брюллова, величезна книгозбірня книгопродавця і видавця О.П. Смирдіна й, мабуть, університетська бібліотека.

Вітчизняну історію Т. Шевченко, за непрямими свідченнями, почав вивчати за «Історією держави російської» М. Карамзіна, виданої в 1816—1829 рр., хоч пізніше, оволодівши першоджерелами, він називав цього історика «придворним історіографом». Така оцінка в основному збігається із ставленням до М. Карамзіна з боку декабристів — попередників громадсько-політичних рухів 40-х років XIX ст. Ще готуючись до вступу в Академію мистецтв, юний художник виконав малюнок «Смерть Олега, князя деревлянського», сюжет якого, очевидно, навіяний картинним зображенням цієї події у творі М. Карамзіна. Книжку М. Польового «Історія князя Італійського, графа О. Суворова, генералісимуса російських військ» (СПб, 1843) він ілюстрував, а отже, знав її чудово.

Т. Шевченко не міг оминути увагою «Історію Малої Росії» Д. Бантиша-Каменського, видану 1822 р. Далі, очевидно, були рукописи козацьких літописів, «Історії Русів», які в 20-30 роках ходили по руках; пізніше, перебуваючи на засланні, Т. Шевченко, як відомо, неодноразово звертався до своїх друзів з проханням надіслати йому здійснені на той час видання цих творів.

У 40-ві роки посилюється загальна наукова увага до історії України, вивчаються і видаються історичні джерела, зокрема в «Архиве Юго-Западной России, издаваемом для разбора древних актов...» (ч.1-8. К., 1859-1914).

У 1845-1847 рр. співробітником цієї комісії — художником, збирачем фольклорних та етнографічних матеріалів був Т. Шевченко. Його безпосереднє завдання полягало в змалюванні історичних та архітектурних пам’яток, але ця праця відкривала поетові ще й можливість всебічного ознайомлення з джерелами історії своєї батьківщини. Отже, якщо наприкінці 30-х — на початку 40-х років поет заклав фундамент своїх історичних знань, то з середини 40-х років він не тільки вивершив цю будівлю, але й став історикомпрофесіоналом. На цей час припадає і його особисте знайомство з такими відомими істориками, етнографами і фольклористами, як М. Максимович, О. Бодянський, М. Костомаров, що не могло не позначитися і на розширенні кола його історіографічних інтересів, і на об’єктах його поетичного оспівування, і, природно, на мові.

Центральною постаттю поезії «Іван Підкова» («Виправа на Царград») був молдавський господар, який до 1577 р. перебував у запорізькому війську. Про нього Шевченко міг довідатися з «Історії Малої Росії» Д. Бантиша-Каменського та із «Запорізької старовини», виданої І. Срезневським у 1833-38 рр. Цей же збірник послужив йому відправним пунктом і при створенні поезії «Гамалія». У листі до Ф.Н. Корольова Т. Шевченко писав: «Спасибі тобі, добрий чоловіче, за ласкаве слово, за гроші, і за Старину запорізьку... Лежу оце п’яті сутки та читаю Старину, добра книжка, спасибі вам і Срезневському. Я думаю дещо з неї зробить, коли здоров буду, там, бачите, є дечого такого, що аж губи облизуєш» (І, 558). У другому листі до цього ж адресата поет прямо називає твір, який йому навіяла «Запорізька старовина»: «Пливши в Стокгольм, я скомпонував Гамалія, невеличку поему» (І, 558). У поемі «Тарасова ніч» історичні події передані так, як їх засвідчила усна народна творчість і як через неї вони були сприйняті й відтворені М. Гоголем і К. Рилєєвим. Є.П. Кирилюк уважав, що деякі фактичні дані Шевченко взяв із рукописної «Історії Русів» 1.

Історична правдивість поеми «Гайдамаки» базується насамперед на історичних піснях і оповіданнях про коліївщину. «Поет воїстину народний, — писав М. Рильський, — Шевченко все своє творче життя пройшов пліч-о-пліч з піснею, вона була його доброю і мудрою розважницею, вона окриляла його в «казармі нечистій, вона провідною зорею сяяла йому в глухій миколаївській Росії» 2.

 1 Кирилюк Є.П. Тарас Шевченко. Життя і творчість. Вид. 2-ге, доповнене і перероблене. — К., 1964. — С. 69.

 2 Рильський М.Т. Передмова до книжки: Ревуцький Д. Шевченко і народна пісня. — К., 1939. — С. 2.

Та разом з тим у поемі «Гайдамаки» помітне бажання Т. Шевченка подати картину цілої епохи. Відповідно до цього «надзавдання» в «Гайдамаках» використовуються фольклорні мотиви, фольклорна образність, але все ж переважає авторська оцінка історії, а звідси й його індивідуальний стиль. Він зливає воєдино найрізноманітніші художні прийоми: епос, лірика і драма, інтимне і громадське, прозаїчне і героїчне, вірш і проза схрестилися в одну цілість.

Треба зауважити, що між історичною піснею, усним переказом і історичним документом стоїть ще одне мовне джерело: давня індивідуальна художня творчість. Наскільки знав її Т. Шевченко? Можна припускати, що від часу його роботи в Археологічній комісії йому доводилося знайомитися з такими текстами. У другій половині XIX ст. збирачі фольклорно-етнографічних записів не гребували й уривками з давніх прозових і віршових творів на історичну тематику. І цілком слушно, тому що індивідуальні вірші не тільки збігалися з описом козацького геройства в думах, але й відбивали їх ритмічний склад, характер римування. Пор. уривок з вірша «На потреб Сагайдачного» з думою про Хмельницького і Барабаша:

Каторги едины палилъ,

другія потопилъ;

Много тогды зъ неволЂ хрыстіанъ свободилъ,

За што Богь

з воинством его благословилъ (ИПМН, 129);

Оттогді ж то пані Барабашева, гетьманова,

Удариться об поли руками,

Обіллється дрібними сльозами (ИПМН, 5).

Чи не вперше звернув увагу на нуртування творчих сил у давній українській поезії І. Франко. В «Студіях над українськими народними піснями» він зауважив: «Там, де вперед не видно було нічого, або добачувано було лише стару мертвечину, язиковий макаронізм та несмачні панегірики, тепер, при ближчім досліді, можна завважити певний розвій, боротьбу різних течій, різнорідні змагання, спупеневе вироблення мови й віршової форми, проби письменства, близького до життя й його інтересів» 1.

 1 Франко І. Студії над українськими народними піснями // Зібрання творів: У 50 т. — К., 1986. — Т. 43. — С. 248.

У записах Шевченка, зокрема в його альбомах 1846 р., засвідчено великий інтерес насамперед до історичної пісні: тут аж три записи пісень про Палія. Згодом вони стануть поштовхом до створення його Орської поезії «Чернець» (1847 р.). Однією з улюблених народних дум була для поета «Дума про пирятинського поповича Олексія», яку він згодом поряд із «Думою про Марусю попівну Богуславку» вмішує як матеріал для читання в своєму «Букварі южноруському» (1861 р.). За зразком думи про поповича він створює власний варіант, що є складовою частиною поеми «Сліпий» («Невольник»).

Чи відчувається перегук між лексичним складом українських історичних пісень та дум і староукраїнської авторської поезії? Безперечно, відчувається. Він помітний у деяких усталених формулах, зокрема в переліку ознак службового становища людини, відомої своїми заслугами перед вітчизною. Так, у багатьох думах побутує формула «козак лейстровий, писар військовий». І. Франко висловлював здивування, чому в думах про Хмельницького і Барабаша це означення поширюється на Богдана, хоч він не був реєстровим козаком. Алогічність приписування Хмельницькому цих ознак зніметься, коли читач переконається, що «козак лейстровий, писар військовий» — готова формула, що прикладається до багатьох історичних і неісторичних постатей. В староукраїнських віршах перелік заслуг оспівуваного героя також здійснюється через сполучення «Іменник + прикметник»:

И ти Чигирине, місто Україны, не меншую славу

Теперъ въ собі маєшъ, коли оглядаєшъ въ рукахъ булаву

Зацного Богдана, мудрого гетмана, доброго молодця,

The online video editor trusted by teams to make professional video in minutes