Tарас Шевченко — реформатор української літературної мови, Детальна інформація
Tарас Шевченко — реформатор української літературної мови
Куди милий їхав — дерево кудряве (ФЗМВ, 94);
Ой рясна, красна в лузі калина.
Святій вечір!
А ще красніша Петрова дочка (ФЗМВ, 126);
Ой стелеться барвіночок, не коренем — листом,
Ой не коренем — листом.
Визиває козак дівку не голосом — свистом,
Ой не голосом — свистом (ФЗМВ, 183).
Фольклорний паралелізм переростає у порівняння: Сам ти загинеш, як билина в полі (ФЗМВ, 234); Що в удовоньки серце, Да як зимнеє сонце (245); Бо моя врода, як Дунай-вода, Бо моє личко, так як яблучко, сама й молода (245) і под.
Т.Г. Шевченко, використовуючи народні слова-символи, порівняно рідко вдається до паралелізмів. Найчастіше вони виступають у його ранніх творах:
Тече вода в синє море
Та не витікає;
Шука козак свою долю
А долі немає (І, 14);
Вітер віє, повіває, По полю гуляє.
На могилі кобзар сидить
Та на кобзі грає (І, 26).
Пізніше, скажімо в «Гайдамаках», паралелізми трапляються тоді, коли підкреслюється фольклорний характер мовлення, напр.:
Кобзар (співає):
«Літа орел, літа сизий
Попід небесами;
Гуля Максим, гуля батько
Степами, лісами» (1, 103).
Проте подібні приклади використання фольклорної формули поодинокі. Порівняно широко представлені слова-символи у складі порівнянь: Нехай думка, як той ворон, літає та кряче (І, 23); Старий батько коло неї, Як дуб, похилився (І, 283); Неначе птахи чорні в гаї, Козацтво сміливо літає (І, 202); І княгиня [...], мов горлиця, над нею Цілу ніч витала (II, 382); Було, вночі Сидить [Оксаночка] під тином, мов зозуля, Та кукає (II, 206); І військо, як море, 3 знаменами, з бунчуками 3 лугу виступало (II, 137); А сивий гетьман, мов сова, Ченцеві заглядає в вічі (II, 37); Як той явор над водою Степан похилився (І, 280).
Натяк на використання фольклорного джерела може бути й далеко тоншим. Так, у «Назарі Стодолі», де окремі елементи обряду сватання передані з етнографічною точністю, на деякі з них тільки натикається: господиня хати, в якій мають відбутися вечорниці, співає пісню «Зоря з місяцем над долиною Пострічалися; Дожидалися до білої зорі, Не діждалися» (III, 25). У пісні той же символ — вірне кохання, — що і в весільній, яка співається на дівич-вечорі:
Слала зоря до місяця
— Ой місяцю, мій товаришу!
Не заходь та раній мене,
Ізійдемо обоє разом,
Освітимо небо і землю, —
Ой рясна, красна в лузі калина.
Святій вечір!
А ще красніша Петрова дочка (ФЗМВ, 126);
Ой стелеться барвіночок, не коренем — листом,
Ой не коренем — листом.
Визиває козак дівку не голосом — свистом,
Ой не голосом — свистом (ФЗМВ, 183).
Фольклорний паралелізм переростає у порівняння: Сам ти загинеш, як билина в полі (ФЗМВ, 234); Що в удовоньки серце, Да як зимнеє сонце (245); Бо моя врода, як Дунай-вода, Бо моє личко, так як яблучко, сама й молода (245) і под.
Т.Г. Шевченко, використовуючи народні слова-символи, порівняно рідко вдається до паралелізмів. Найчастіше вони виступають у його ранніх творах:
Тече вода в синє море
Та не витікає;
Шука козак свою долю
А долі немає (І, 14);
Вітер віє, повіває, По полю гуляє.
На могилі кобзар сидить
Та на кобзі грає (І, 26).
Пізніше, скажімо в «Гайдамаках», паралелізми трапляються тоді, коли підкреслюється фольклорний характер мовлення, напр.:
Кобзар (співає):
«Літа орел, літа сизий
Попід небесами;
Гуля Максим, гуля батько
Степами, лісами» (1, 103).
Проте подібні приклади використання фольклорної формули поодинокі. Порівняно широко представлені слова-символи у складі порівнянь: Нехай думка, як той ворон, літає та кряче (І, 23); Старий батько коло неї, Як дуб, похилився (І, 283); Неначе птахи чорні в гаї, Козацтво сміливо літає (І, 202); І княгиня [...], мов горлиця, над нею Цілу ніч витала (II, 382); Було, вночі Сидить [Оксаночка] під тином, мов зозуля, Та кукає (II, 206); І військо, як море, 3 знаменами, з бунчуками 3 лугу виступало (II, 137); А сивий гетьман, мов сова, Ченцеві заглядає в вічі (II, 37); Як той явор над водою Степан похилився (І, 280).
Натяк на використання фольклорного джерела може бути й далеко тоншим. Так, у «Назарі Стодолі», де окремі елементи обряду сватання передані з етнографічною точністю, на деякі з них тільки натикається: господиня хати, в якій мають відбутися вечорниці, співає пісню «Зоря з місяцем над долиною Пострічалися; Дожидалися до білої зорі, Не діждалися» (III, 25). У пісні той же символ — вірне кохання, — що і в весільній, яка співається на дівич-вечорі:
Слала зоря до місяця
— Ой місяцю, мій товаришу!
Не заходь та раній мене,
Ізійдемо обоє разом,
Освітимо небо і землю, —
The online video editor trusted by teams to make professional video in
minutes
© Referats, Inc · All rights reserved 2021