Tарас Шевченко — реформатор української літературної мови, Детальна інформація

Врадується звір у полі, гість у дорозі (ВП, І, 264).

Але хоч символ в обох піснях однаковий, але в тій, що співає господиня, зустріч зорі із місяцем не справдила надій дівчини, а отже, і в сюжетній лінії драми «Назар Стодоля» можна сподіватися не тільки позитивного, але й негативного фіналу історії кохання.

Дуже ефективним поетичним прийомом є зведення кількох народних символів в єдиний образ. Так, через динамічну ознаку висушувати (сльози) поняття сонце («радість») і сльози («горе») перегукуються з народним символом роси («сліз»), яку висушує сонце («радість»).

Освоєння фольклорної цілини — це не лише вирощення на зораних землях тих злаків, що ростуть самосівом у степу. Майстерність хлібороба полягає в тому, що він уміє відібрати найкраще зерно, помістити його в родючий ґрунт і добре доглянути посіви. Майстерність поета нагадує хліборобську працю: з паралелізмів і сталих порівнянь він видобуває слова-сим воли, добре знаючи, що символічність у них підтримується зв’язком із фольклорною образністю, і ставить їх у новий семантичний контекст. Так з’являються нові, суто авторські образи, переважно метафори. Ось як, наприклад, використовується слово вітер — символ стихійної сили: Надувся вітер; Як повіє — Нема нічого: скрізь біліє... (І, 42); Сердитий вітер завива (І, 3); Розбивши вітер чорні хмари, Ліг біля моря одпочить (І, 5); вражають динамізмом метафори із словом орел як символом волі, напр.: А думка край світа на хмарі гуля, Орлом сизокрилим літає, ширяє, Аж небо блакитне широкими б’є (І, 26); Бандуристе, орле сизий! Добре тобі брате: Маєш крила, маєш силу, Є коли літати (І, 68). Особливо сильне враження справляють метафори, у межах яких поєднуються два й більше слів-синонімів, стосовних того самого поняття, наприклад, природні сили: Вітре буйний, вітре буйний, Ти з морем говориш (І, 9).

Можна відзначити й невипадкову появу слів-символів у формі орудного відмінка в ролі непрямих порівнянь: А ти, пречистая святая, Ти сестро Феба молодая!.. Із казарми нечистої Чистою святою Пташечкою вилетіла (II, 284) — символ свободи, незалежності від обставин; Дивися, чорная змія По снігу лізе... Утечу. У ірій знову полечу, Бо я зозулею вже стала... (II, 100) — символ безрідності, безпритульності, самоти.

Як в українській вишивці символічно поєдналися червоний і чорний кольори, так у поезії великого Кобзаря України переплелися любов і ненависть, ніжність і гнів, замилування і прокляття. Для всіх цих людських пристрастей є свої символи, які вросли в товщу прадавніх, ще дохристиянських вірувань і які єднають інтимними зв’язками поета з його народом.

Не в усіх творах Т. Шевченка використовується цей третій інтимізуючий засіб. Він, звичайно, відсутній у «Давидових псалмах», у творах, стилізованих під слова пророків. Тут виступає інша символіка — біблійна. Але в поемах на євангельські теми поет теж тяжіє до гранично узагальненого образу, до образу-знака, до символу, притчі, тобто до образів багатозначного смислу 1.

 1 Див.: Івакін Ю.О. Образний світ // Творчий метод і поетика Т.Г. Шевченка. — К., 1980. — С. 179.

Не дає, здається, місця для народної символіки і поетичний простір сатиричних поем «Сон», «Єретик», «І мертвим, і живим, і ненарожденним», містерії «Великий льох». Але ж, мабуть, недаремно в поемі «Сон» з’являється зловісна сова, яка «летить лугами, берегами та нетрями, Та глибокими ярами, Та широкими степами Та байраками» (І, 241), а в поемі «Єретик» одним із центральних є символ моря, в яке впадають усі слов’янські ріки. І не випадково в гостро сатиричному посланні «І мертвим, і живим, і ненарожденним» слово орел — символ вільної людини — ужито з протилежним значенням: І люди б не знали, що ви за орли, І не покивали б на вас головою (І, 331). І все ж це вже лише відлуння народної символіки, яка пронизувала ранні твори Т. Шевченка, коли він, як сам каже, здатен був на «Тії добрі сльози. І По лилися з Катрусею В московській дорозі; Що молились з козаками В турецькій неволі І Оксану, мою зорю, мою добру долю, Що день божий умивали...» (І, 351). Утрата давніх романтичних мрій, розбурханий гнів проти несправедливостей соціального ладу ведуть його музу до суворого реалізму:

І тепер я розбитеє

Серце ядом гою —

І не плачу й не співаю,

А вию совою (І, 352).

Поет упевнений у тому, що «не вернуться знову його літа молодії й веселеє слово». Але залюбленість у запашний народний вислів, в пісенно-фольклорні переливи часто обриває гостро викривальні інвективи і веде Кобзаря в садок вишневий коло хати, і знов «дівчина заручена Калину сажає» (І, 386), і знов бачить він, «як у Дніпра веселочка Воду позичає» (II, 8). Здається, що Т. Шевченко відпочиває в фольклорі. Він настільки проникся народнопісенними мотивами, образами й символікою, що його власне самовираження зливається з народним. Тоді від сатири він повертається до лірики, яку можна назвати не індивідуальним, а усталено-народним самовираженням. Так народжуються Шевченкові пісні типу «Ой стрічечка до стрічечки», «Та не дай, господи, нікому», «Якби мені черевики», «Ой я свого чоловіка», «Закувала зозуленька», «Ой не п’ються пива, меди» та ін. У своїх віршах-піснях, стилізованих під народні, він широко використовує не тільки народну символіку, але й властивий фольклорові паралелізм:

Ой три шляхи широкії

Докупи зійшлися,

На чужину з України

Брати розійшлися (І, 388).

У 1858 році П. Куліш разом з «Неофітами» одержав від Т. Шевченка дві «пісні». «Пісні твої дуже гарні, — пише він в листі до Т. Шевченка. — Невже обидві ти сам скомпонував? «Дуда» наче мені знакома». Т. Шевченко відповідає йому:

«Заграй мені, дуднику,

На дуду:

Нехай своє лишенько

Забуду», —

оце тільки не моє, а то вся пісня моя». Наведений уривок («Заграй... забуду») є строфа з відомої жартівливої побутової пісні «Ой ходила дівчина бережком...» 1 Очевидно, вона весь час спадала поетові на думку, бо ще в 1852 р. лист до Ф.М. Лазаревського він починав епіграфом:

 1 Ревуцький Д. Шевченко і народна пісня. — К., 1939. — С. 34.

Заграй мені дуднику на дуду —

Нехай свого лишенька забуду.

Далі текст листа починався з народного прислів’я: «Сироті на чужині і сухар хлібом стане. То так і мені оце ваше письмо» 1.

 1 Піпьгук І. Шевченко і фольклор // Літературна критика. — 1936. — № 4. — С. 75.

Тема взаємозв’язку Шевченкової музи з фольклорними джерелами невичерпна. До неї обов’язково доведеться повернутися і при розгляді історичної лексики, і при встановленні спільності сюжетів балад і поем Шевченка з баладами й поемами інших слов’янських поетів, і навіть при розкритті значення для творчості поета церковнослов’янського джерела. І все ж найголовніше в цій темі — це народнопоетичний символізм, який у принципі доступний кожному поетові, але, як свідчить історія розвитку літературної мови, використовується не завжди.