Проблема мовної стійкості та її джерела, Детальна інформація

ПОШУКОВА РОБОТА

НА ТЕМУ:

ПРОБЛЕМА МОВНОЇ СТІЙКОСТІ

ТА ЇЇ ДЖЕРЕЛА

Проблема мовної стійкості та її джерел, одна з ключових теоретичних проблем соціолінгвістики, набуває зараз особливої практичної гостроти там, де процеси мовної асиміляції ставлять під загрозу існування певної мови, а разом з тим, як дальший наслідок, можуть призвести до загибелі народу — носія відповідної мови. Щоправда, відомі випадки, коли мовна асиміляція не призводила до цілковитого зникнення етносів. Вони відродилися на новій мовній основі. Так сталося, наприклад, коли після зникнення зроманізованих дороманських народів на цих самих теренах з’явилися народи романські (неолатинські). Проте, по-перше, далеко не завжди подібне відродження можливе, по-друге, мовне переродження етносу витворює, по суті, новий народ. Процес мовного, — а тим самим і етнічного, — переродження етносу, пов’язаний із народженням нового народу, вимагає тривалого, багатовікового вироблення нової мови. Крім того, процес подібної появи нових народів дуже часто викликає мовну й етнічну смерть народу-асимілятора. Свого часу римський народ асимілював низку нероманських (неримських) народів Європи. Але ця асиміляція, започаткувавши народження нових народів, стала водночас початком кінця римської латинської мови і римського народу.

Тому проблема мовної стійкості, важлива в першу чергу для народів асимільованих, набуває у кінцевому підсумку неабиякої актуальності і для народів асимілюючих.Оскільки проблема мовної стійкості, особливо пекуча для українців, найпереконливіше може бути висвітлена в контексті розв’язання аналогічної проблеми народами світу взагалі і слов’янськими народами зокрема, найдоцільніше розглянути її під трьома кутами зору, що їх відбито відповідно в трьох розділах запропонованої статті —

1. Основні засади;

2. До проблеми мовної стійкості українців (питання внутрішніх перешкод);

3. Передумови і фактори формування мовної стійкості у слов’янських народів. Лише комплексний розгляд цих трьох граней проблеми створює ту цілісність, яка потрібна для бодай першого наближення до порушеної в них складної проблематики.

 

Основні засади

Проблема мовної стійкості постає не перед усіма народами, зокрема не перед тими з них, що здавна характеризуються мовною стабільністю, коли ніщо серйозно не перешкоджає існуванню й розвиткові мови. До народів з подібними мовами належать ті, мова яких (російська, англійська, французька) поширена не тільки на території відповідних країн, а й далеко за їх межами, або ті, мови яких (зокрема, болгарська, румунська, угорська), хоч маловідомі поза межами їхньої території, але поширені на ній, у тому числі й серед інших етносів, що там проживають. Подібну мовну стабільність забезпечують власна національна територія, ефективна економіка, стабільна держава, високий рівень культури. За відсутності одного або кількох із цих факторів народ утрачає свою мовну стабільність, становище мови стає непевним, неврівноваженим, часом навіть загрозливим. Масштаби поширення мови на певній території можуть у такому разі обмежитись самими її носіями, тільки частково охоплюючи представ-ників інших народів (литовська, латиська, естонська, в радянський період, але почасти такий стан зберігається і в сучасній Литві, Латвії, Естонії; польська під час поділів Польщі). Іноді мова на своїй території може мати часткове поширення серед народу, її носія (білоруська в Білорусії, ерзя і мокша - мордовські в Мордовській республіці). Часом поширення мови серед її носіїв може навіть наближатися за поширеністю до нуля (іжорці, 1970 р. — 800 чол. у Ленінградській обл., ліви, 1975 р. — 150 чол., у Латвії, водяни, 1975 р. — менше ніж 100 чол., у Ленінградській обл.) HYPERLINK "C:\WINDOWS\Рабочий стол\SITE\ukrspilka\" \l "1" [1] . У подібних випадках при виникненні загрози поступової втрати національної мови і денаціоналізації гостро постає питання мовної стійкості народу, тобто його здатності за несприятливих обставин збе- регти і відновити свою мову.

Отже, мовна стабільність і мовна стійкість народу — різні речі. Втративши свою мовну стабільність, народ завдяки мовній стійкості може поступово повернути й свою мовну стабільність, навіть зміцнити її. Втративши мовну стабільність і не маючи або не виробивши мовної стійкості, народ може втратити навіть найста-більнішу і найвпливовішу, найпоширенішу свого часу у світі мову, про що свідчать долі таких колись поширених світових мов, як давньо-єгипетська, шумерська, аккадська (ассиро-вавилонська), хетська, що стали мертвими і тепер відомі лише з пам’яток. Свого часу академік НАН України Л.А.Булаховський порівнював мови з валютою HYPERLINK "C:\WINDOWS\Рабочий стол\SITE\ukrspilka\" \l "2" [2] , оскільки оцінка мов за критерієм поширеності скидається на курс валют на світовому ринку. Зважаючи на це порівняння, можна сказати, що мовна стійкість народу, який випробовується на міцність, є начебто квінтесенцією мовної стабільності, її запорукою. Це той скарб, той золотий фонд, який, урештірешт, гарантує стабільність валюти.

Мовну стійкість народу живлять чотири головні джерела, що становлять доконечні умови його національного існування: національна традиція (історична пам’ять); національна свідомість та солідарність, що мають становити взаємопов’язану нерозривну пару; національна культура, духовна і матеріальна; національний мир і співробітництво з іншими етносами, що живуть на території відповідного народу, а також з іншими народами світу. Дію цих джерел найкраще з’ясують наведені далі приклади.

Останнє століття (1890 — 1990 рр.) цікаве тим, що засвідчено випадки відродження навіть мертвих мов. Найяскравіший приклад це факт відродження гебрайської мови (івриту). Після зруйнування Єрусалимського храму (70 р. н. е.) і придушення повстання Бар Кохби (132 — 135 рр. н. е.) римська влада остаточно вигнала євреїв з їхньої землі, позбавивши єврейський народ не тільки власної національної держави й економіки, але навіть і території. Іврит як розмовна мова дожив щонайдовше до V — VI ст. н. е., після чого у повсякденному побуті цю мову не вживали HYPERLINK "C:\WINDOWS\Рабочий стол\SITE\ukrspilka\" \l "3" [3] . З кінця ХІХ ст. за прикладом і намовою мовознавця Еліезера бен Єгуди, який перетворив іврит на розмовну мову своєї родини, на іврит у побутовому спілкуванні почали переходити єврейські переселенці в Палестині HYPERLINK "C:\WINDOWS\Рабочий стол\SITE\ukrspilka\" \l "4" [4] . У 1882 році народилася перша людина, для якої іврит став рідною мовою в повному розумінні цього слова. У 1948 р., з проголошенням нової держави Ізраїль, відновлено знищену ще Римською імперією єврейську державу. Тепер в Ізраїлі іврит є мовою повсякденного спілкування для понад 3 мільйонів чоловік. Отже, народ, носій цієї мови, понад 1800 років був відірваний від своєї землі, його мова близько 1400 років була мертвою, і тим часом він спромігся відродити у повному обсязі свою мову, а згодом і державу. Відповідь на питання про причину цього лінгвістичного дива має бути цілком однозначною. Його уможливило те, що євреї, хоч і втратили майже все, що потрібно для існування народу — передусім свою національну терито-рію, не втратили своєї національної традиції, збереженої в пам’ятках, писаних івритом. Цей національний скарб вони зробили основою своєї глибоко національної релігії, у якій відбито історію народу, його релігійні догмати, най-кращі твори фольклору й літератури, звичаї, закони судочинства, ритуальні настанови (аж до основних приписів щодо способу життя і в тім числі характеру національних страв). Як складники віровизнаннєвої релігії — усе це стало протягом багатьох століть предметом старанного вивчення, а разом з цим таким предметом став іврит, мова, якою відтворено цю важливу національну традицію. Іврит вийшов з ужитку як розмовна мова, але залишився важливою частиною національного життя, бо ця мова пов’язувала народ зі своїм найдавнішим минулим, своєю історією впродовж віків і водночас єднала євреїв усього світу, — де б вони не жили, якою б мовою не користувалися як розмовною, в єдину цілість. Ним користувалися як мовою національних релігійних настанов, вели листування між громадянами, що жили в різних країнах, писали й нові твори — релігійні, наукові, мистецькі HYPERLINK "C:\WINDOWS\Рабочий стол\SITE\ukrspilka\" \l "5" [5] . Через це, коли виникла в цьому потреба і склалися сприятливі обставини, стало можливим відродити його в усіх сферах сучасного життя.

Історія івриту по-своєму унікальна, але принцип, що лежить в основі його відновлення, аж ніяк не виняток, радше — правило. Усі народи, що відроджуються, відроджують свою мову або зміцнюють її позиції, спираючись насамперед на національну традицію, свою найглибшу історичну пам’ять.

Показовий і такий приклад. У 1777 р. помер останній носій кельтської корнської мови, поширеної колись у Корнвалії (Корнуеллі у Великобританії), жінка на ймення Дороті Пентрет. Коли патріоти Корнвалії почали відроджувати наприкінці ХІХ ст. корнську мову, виходячи з того, що вона має свої писемні пам’ятки, а в англійських говірках Корнуеллу виступає багато корнських слів, то надихала їх насамперед давня корнська традиція. Адже саме корнською мовою створено свого часу оригінали уславлених переказів про короля Артура й лицарів Круглого Столу, а також прекрасну легенду про Трістана та Ізольду, які справили великий вплив чи не на всі літератури Європи (зокрема на українську літературу, про що свідчить поема Лесі Українки “Ізольда Білорука”) HYPERLINK "C:\WINDOWS\Рабочий стол\SITE\ukrspilka\" \l "6" [6] .

Шведська адміністрація і шведська наука у ХVІІІ ст. констатували неперспективність фінської мови та прогнозували швидке її зникнення. Пропонувалося витіснити фінську мову в Фінляндії, замінивши її шведською, а для потреб лінгвістичної науки влаштувати своєрідний музей просто неба, зберігши кілька фінськомовних повітів десь біля полярного кола, на кордоні з Лапландією. З виданням Е.Ленротом у 1835 р. “Калевали” розпочинається небачений розквіт фінської мови і культури. “Калевала” стала невичерпним джерелом для фінської літератури, образотворчого мистецтва, музики. ЇЇ впливу відразу зазнали й інші літератури світу. Як відомо, класик американської літератури Г.Лонгфелло спеціально вивчав фінську мову, оскільки віршовий розмір “Калевали”, система прийомів її написання, зокрема уживання паралельних синонімів, на його думку, були найприйнятнішими для реалізації його задуму — написання поеми “Пісня про Гайявату”, де він їх з успіхом і застосував.

Народження нових літературних мов не обов’язково починалося з пошуків витоків національної традиції. Але завжди саме з них починався їхній розквіт, їхнє змужніння: у естонців — це епос “Кале-віпоег”, у латишів — “Лачплесіс”, у сербів — героїчні пісні, видані Вуком Караджичем, у чехів — “Зеленогірський” і “Краледвірський” рукописи. Литовців могли надихати вже сама їхня старовинна мова, усвідомлення того, що литовський селянин ще й досі на порозі ХХІ ст. говорить мовою, яка своєю старожитністю не поступається давньоіндійській мові священних гімнів Ріг-Веди або давньогрецькій мові гомерівських поем. Надихали їх і славні часи Великого князів-ства Литовського, землі якого в часи Вітаутаса сягали від хвиль Балтики до берегів Чорного моря. Саме завдяки унії з Литвою Польща стала державою “від моря до моря”. У натхненних поезіях Майроніса, у геніальних картинах Чюрльоніса оживала перед ними ця славетна старовина, і саме вона, коли, здавалося б, литовська мова ось-ось мала загинути, відродила і зробила її настільки міцною, що тепер навіть смішно і дивно згадувати ті часи, коли вчені били на сполох: “Записуйте скоріше литовську мову. Адже її чути тільки під селянською стріхою. Литовці всі скоро полонізуються або понімечаться”. Тим часом литовська мова зміцніла, як ніколи.

Не становлять винятку й українці, бо “Кобзар” Тараса Шевченка, що начебто підсумував усе найвизначніше в українській національній традиції, відбив сучасне і накреслив шлях до майбутнього, тим самим заклавши основи нової української літературної мови, а разом з нею і літератури. Без цієї великої національної Книги чи існували б українці і досі як народ?

Ці приклади переконують у слушності думки: “Народ, що має минуле, має й майбутнє”. І що глибше сягають корені національної традиції, то міцніше стоїть дерево національної культури, а тим самим і мови.

Знання національної традиції, своєї історії сприяє розвиткові національної свідомості, основним носієм якої є національна інтелігенція. Проте доки ця свідомість зосереджена тільки в ній, не стала, хай не в такій концентрованій формі, набутком усього народу, не пов’язалася із своїм зовнішнім практичним дійовим виявом —національною солідарністю, національна свідомість мало що важить. Там, де є національна релігія, національна свідомість розвивається завдяки їй. Утім, цю роль відіграли й різновиди світових релігій, зокрема християнства, оскільки належність до певних конфесій часто пов’язується з належністю до певних національностей. Крім того, поширенню національної свідомості дуже сприяє література, особливо історична проза, романи, сучасний епос. Так, в історії польської літератури давно усталилася думка, що класик польської літератури Ю.Крашевський вирвав із рук польських жінок французьку книжку і вклав у них польську HYPERLINK "C:\WINDOWS\Рабочий стол\SITE\ukrspilka\" \l "7" [7] . Ці жінки, майбутні матері, виховали потім цілі покоління польських патріотів. Величезне значення для виховання національної свідомості в поляків мала відома трилогія Г.Сенкевича, якою зачитувалися всі в Польщі — від найубогішого наймита до найбагатшого аристократа.

Національна свідомість і національна солідарність нерозривно пов`язані. По суті, це два вияви того самого почуття, що можна б назвати патріотизмом, повагою, любов’ю до свого народу. Тільки свідомість — це думка, а солідарність — дія. Свідомість — переважно теорія, а солідарність — практичний висновок з неї. У зрілих народів національна свідомість і солідарність нерозривні. У незрілих національна свідомість виливається нерідко в абстрактне теоретизування, через що й залишається приналежністю вузьких інтелігентських кіл.

Прикладів великого значення національної солідарності можна було б наводити багато, але обмежимось одним. Тих, хто замислювався над подіями епохи наполеонівських воєн у Європі і дальшим періодом так званої реакції, не міг не здивувати дещо суперечливий характер цього часу. Справді, Наполеон, щоб там не було, ніс країнам Європи здобутки Французької буржуазної революції — скасування кріпацтва, феодальних привілеїв дворянства, конституцію, розвиток прогресивних буржуазних порядків. Після перемоги над Наполеоном в усій Європі запанувала феодальна реакція — Священний Союз, Меттерніх, жандармське стеження за умами, сувора цензура, а в Росії — військові поселення Аракчеєва, миколаївська реакція і після 1812 р. ще майже півстоліття кріпаччини, яку, цілком можливо, Наполеон, у разі перемоги, скасував би. Проте народи Європи, — якщо не рахувати поляків, які чекали від французького імператора відновлення Польської держави, — виявили дивовижну національну солідарність і одностайно — і пани, і кріпаки — розпочали війну проти нього і перемогли його, хоч унаслідок цієї перемоги, скажімо, колишні російські кріпаки, часом дослужившись до молодших офіцерських чинів, гинули потім під різками своїх панів. До певної міри тут наявна суперечність, незрозуміла з вузькосоціологічного погляду, але ясна з погляду національної свідомості й солідарності. Так, цілком можливо, що з Наполеоном до народів Європи йшло соціальне визволення, але... на іноземних багнетах. А зрілі народи, як і дорослі люди, воліють не одержувати хоч би й найвище добро від когось, а здобувати його самим. Вони хочуть бути не об’єктом чиєїсь історії, а суб’єктом власної.

Коли народи завдяки розвиненій національній свідомості й солідар-ності домагаються розв’язання найскладніших економічних, екологічних чи політичних питань, у них зміцнюється й повага до власної мови, тому що мова всіх їх об’єднує в один народ. Якщо цього немає, авторитет рідної мови падає, бо від неї не одержують практичної користі. І тоді, коли різні соціальні прошарки того самого народу говорять цей однією мовою, той іншою, а хтось “суржиком”, вони не можуть і в буквальному, і в переносному розумінні знайти спільну мову, оскільки кожен з недовірою ставиться до носія іншої мови або іншого її різновиду. Так, навіть великі народи розпадаються на безліч окремих каст, груп і угруповань, і нічого, зрештою, не можуть домогтися. Малі ж народи з розвиненою національною свідомістю й солідарністю є ще одним важливим джерелом, яке живить мовну стійкість, їх брак значно її послаблює.

За рівнем національної свідомості й солідарності українці (особливо українці сучасної Східної України), безперечно, аж ніяк не посідають першого місця серед народів Європи і світу. Вся історія України в кінцевому підсумку дає картину часткових перемог і великих поразок, викликаних тим, що в народі не виробилося міцних вертикальних зв’язків: верхи й низи взаємно не довіряли одне одному. Великою заслугою наших предків у XVI — XVIII ст.ст. було те, що вони у відчайдушних військових змаганнях урятували нас від геноциду. Але, на жаль, це не гарантувало народ від загрози етноциду, винародовлення, денаціоналізації. Фортеця із слів, споруджена Шевченком, виявилася щодо цього набагато міцнішою, ніж сила їхньої зброї. Але якби не було героїчної боротьби наших предків, Шевченко не мав би що оспівувати. Що стосується сучасності, то звертає на себе увагу порівняно більша державницька активність Західної України, пов’язана саме з більшою свідомістю і солідарністю. Серед української діаспори перед веде саме західноукраїнська еміграція. І саме в Західній Україні більша мовна стійкість: українська мова там серед українців поширена повсюдно, незалежно від суспільної, вікової, професійної належності, від освітнього цензу або походження з села чи міста. На сході України, навпаки, поширеність української мови соціально обмежена і соціально залежна.

Національна свідомість і солідарність сприяють тому, що мова охоплює всі соціальні верстви народу, а це є грунтом для створення широкої справді загальнонародної культури, насамперед духовної, де чільне місце належить літературі з її першоелементом — мовою. Доки народ не усвідомлює практичної користі національної солідарності, доки він роз’єднаний за мовою (одні верстви говорять своєю національною, інші іншонаціональною мовою), мимохіть дуже звужується можливість для творчості письменників, а це в свою чергу відбивається на мові, гальмуючи її розвиток, збіднюючи її.

Дуже складне щодо цього завдання взяв би на себе сучасний письменник, який би схотів реалістично змалювати, скажімо, Київ. Він змушений був би або обирати для змалювання окремі осередки, де вживається українська мова, а їх дуже мало (крім того, вони не існують у вакуумі, їх звідусіль оточує загальноміська російськомовна стихія), або переважно перекладати з російської, де на те, що дія відбувається в українському місті, вказують тільки українізми місцевої російської мови.

Зрозуміло, що тут ще дуже далеко до типізації мови героїв.

Сучасні історики словацької літератури дуже часто критикують класика словацької літератури С.Гурбана-Ваянського (1847 — 1916) за його антиреалістичні романи HYPERLINK "C:\WINDOWS\Рабочий стол\SITE\ukrspilka\" \l "8" [8] . Дія в них відбувається в поміщицьких маєтках, де їхні власники добірною словацькою мовою розмовляють про словацькі й слов’янські справи. Хоча на той час словацької незмадяризованої шляхти вже не лишалося. Сучасний східноукраїнський письменник може тільки поспівчувати С.Гурбанові-Ваянському, бо й він майже в такому самому становищі. А от львівському письменникові немає чого вигадувати. Не випадково таке широке реалістичне полотно, як роман Ірини Вільде “Сестри Річинські”, де предствалена ціла галерея різноманітних, у тому числі й міських українських типів з їх характерною мовою, виникло саме в Західній Україні. Авторитет мови, коли нею вже говорить увесь народ, залежить від розвитку не тільки духовної, а вже й матеріальної культури. Авторитет німецької мови піднесли не лише Гете, Шіллер, Бетховен і Вагнер, але й німецькі вчені та винахідники Р.Вірхов, Р.Кох, Т.Моммзен, Г.Даймлер, а також відомі всьому світові бехштейнівські роялі, зінгерівські швацькі машини, золінгерівські ножиці, цейсівські біноклі, автомашини “Фольксваген” тощо. Так само тепер повагу до Японії, а разом з тим пошану до японської мови, викликають японська електроніка, автомобілі марки “Тойота” і високі технології в цілому. Авторитет чехам і чеській мові здобували не тільки К.Чапек і Я.Гашек, а й підприємства Баті та Шкоди. На цих прикладах можна переконатися, що дуже часто національна економіка й техніка прокладають шлях мові у світ. Тим важливіша роль матеріальної культури, національної економіки в зміцненні мовної стійкості народу в своїй країні, бо зрозуміло, коли національ-на мова стає мовою представників усіх професій, швидко й природ-но внаслідок потреби в ній починає розвиватися національною мовою і термінологія всіх галузей науки й техніки, а це робить мову ще більш розвиненою. Тепер, на порозі ХХІ століття, жоден народ не може жити в повній ізоляції від інших і майже неможливим є існування абсолютно однорідних в етнічному відношенні держав. Навіть у порівняно невеликих, в основному однонаціональних країнах Західної й Північної Європи, крім основного народу, обов’язково проживає одна або кілька меншин: у Нідерландах — фризи, у Данії — фарерці, шведи і норвежці, у Швеції — саами, у Фінляндії — шведи і саами і т. ін. Стійкості мови сприяє мир і співробітництво між основним народом певної країни та її національними меншинами. Без цього виникають конфлікти, які розхитують (і часто дуже серйозно) міжлюдські, соціальні, економічні й етнічні стосунки, а це негативно відбивається на становищі мов, у тому числі й основного народу. Щоб уникнути цього, поряд з тим, що мова основного народу країни має стати загальнодержавною на всій його території, мають бути забезпечені культурно-мовні права всіх меншостей, забезпечена рівність усіх етносів. Це не тільки морально й гуманно, а й практично корисно. Адже національні меншини, як правило, представники народів суміжних країн, які становлять їхнє основне населення, і вони ніби містки пов’язують ту чи іншу національну територію із суміжними народами. Так, в Угорщині проживають, крім угорців, румуни, серби, хорвати, словенці, німці, словаки. Усі ці народи становлять основне населення суміжних країн. На відміну від довоєнних урядів, які будь-що намагалися більшість цих етносів асимілювати, у сучасній Угорщині, навпаки, протидіють асиміляцій-ним тенденціям, що часом серед них виникають, бо, між іншим, якби всі вони змадяризувалися, Угорщині було б значно важче, ніж тепер, налагоджувати контакти з навколишнім світом.