А вони невмирущі, як фенікси

мовчки шану віддали.

(Це було в червні 1970р.)

Приїхала із заслання

привітна посивіла пані Нуся,

сказала: “Про свою долю

думками-спогадами поділюся.

(12.08.1992р.)

Довелось змалечку пережити

немало злиднів і тривог,

допомагали мені в горі

Пречиста Мати і Милосердний Бог.

Найважче було в тюрмі “у боксі”,

це така кругла бочка,

а з неї заганяли

у камеру-одиночку.

Спати не давали,

так мучили і били,

аж поки сім років

“мнє пріпаялі” — присудили.

Та ще п’ять років висилки

мені раєм здавались…

Хоч була я звичайна дівчина

і невисока, неструнка,

та встигла вийти заміж

за хлопця-гімназиста

Мирослава Микитюка.

В Сибірі двох синочків дочекалась,

а над моїм супругом

довго-довго невиліковна хвороба

(інсульт, параліч, оніміння) знущалась.