А вони невмирущі, як фенікси

моє одне-єдине, —

побивався з горя батько, —

улюблене рожевощоке

синьооке янголятко?

Повстанець Зенко, —

юнак відважний,

переодягся за недолугу

жебрачку-дівку,

забрав дитя з села

за Прут з собою

у Тисові ліси, в криївку.

Уже воно не знало

материнської любові,

ходило з болем в серці,

та й з батьком бачилось нечасто,

з раненими повстанцями жило в криївці.

Від жалю кров стигне у жилах,

жага пекуча рветься із грудей.

Згадати тільки:

скільки таких тинялося дітей.

Чи може ще щось бути гірше,

як знати, що дівча

без матері, уже й без батька,

в село прийти боїться до людей.

Восени лісом, зі школи йдучи,

опеньки я збирала,

побачила Нусю здаля,

не підійшла до неї,

щоб не злякалась…

Щоби не сталося якого лиха…