А вони невмирущі, як фенікси

Може не запримітить

і пройде стиха…

Та ні, підходить ближче,

привіталась… заплакала…

може тому, що я її поцілувала.

Тоді я їй сказала:

Ти підросла і дуже гарна стала.

Та я себе не бачу,

хіба тільки тоді,

як із джерельця водиці набираю,

на своє обличчя приглядаюсь…

А чи я виросла? — Не знаю.

Ви чули, що матінки моєї

тут уже немає,

бо вислані в Сибір,

щоби там ліс рубали.

Діда мого Островського

у Львівській тюрмі закатували.

Батько мене забрав у криївку,

навчив у приціл стріляти,

гранатою кидати,

у бінокль дивитись

та естафети розносити.

А ще наказував мене,

як він загине, —

катам “у руки” не даватись…

Та більше так

я вже не можу жити.

Ганнусі я тоді

книжку-граматику,