Дмитро Васильович Павличко

Благословенна та найглибша рана,

Що звільна обертається в зорю!

Я стужився, мила, за тобою,

З туги обернувся мимохіть

В явора, що, палений журбою,

Сам один між буками стоїть.

Грає листя на веснянім сонці,

А в душі — печаль, як небеса.

Він росте й співає явороньці,

І згорає від сльози роса.

Сніг летить колючий, ніби трина,

Йде зима й бескидами гуде.

Яворові сниться яворина

Та її кохання молоде.

Він не знає, що надійдуть люди,

Зміряють його на поруби,

Розітнуть йому печальні груди,

Скрипку зроблять із його журби.

Так, ти одна, моя любове,

Даєш мені снагу обнови,

Народжуєш мене щодня

Інакшим, іншим, ніби з дна

Душі кремнистої моєї

Виборсуєш нові камеї З моїм обличчям... Боже мій,

Мене ти змінюй, та не смій

Своє натхнення на забаву

Перевести, смішну й лукаву,

І, творячи немовби в сні,

Чужі прикмети дать мені!

Живу я правдою тією,