Метафора, її різновиди та функції в ліриці Ліни Костенко, Детальна інформація

Перший член такої розкритої метафори – цілком реалістичний: люстра, ми, світ. Другий, тобто той, з чим порівнюють, зіставляють, містить у собі метафоричний сенс. Нерідко під пером Л.Костенко розкрита метафора стає афоризмом:

Життя – це і усмішка, і сльози ці солоні.

І кров, і барикади, і музика Бізе!

(“Іспанка Карменсіта”)

Життя, мабуть, – це завжди Колізей.

(“А затишок співає, мов сирена...”)

Поезія – це завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик до душі.

(“Страшні слова, коли вони мовчать...”)

Поезія – це свято, як любов.

(“Яка різниця – хто куди пішов?”)

Розшифрована метафора в поезії Л.Костенко часто містить метафоричну характеристику, яку суб’єкт її поезій дає сам собі:

Я трохи звір. Я не люблю неволі.

Я вирвуся, хоч лапу відгризу.

(“Покремсали життя моє на частки...”)

Я лиш інструмент,

в якому плачуть сни мого народу.

(“Яка різниця – хто куди пішов?”)

Ущільненість метафоричного образу не має меж. Наближуючи обидва значення (пряме й переносне), поетеса створює досить рідкісну метафору-прикладку (частотність її вживання – приблизно 20): вечір-мисливець, горобці-хвилини, велетень-художник, яблука-циганки, вітер-голодранець, іноплемінники-дерева та інші. Це різновид розкритої метафори, бо наявні обидва полюси: те, що порівнюють, і те, з чим порівнюють, а допоміжні слова “як, ніби” зникають.

Метафори Л.Костенко своєю удаваною реальністю, зримою виразністю наближаються до симфори – форми метафоричного виразу, в якому опущено посередню ланку порівняння та вказані характерні для предмета ознаки, внаслідок чого образ не названого прямо предмета відчувається як чисте художнє уявлення, що збігається з уявленням про предмет. Термін “симфора” вживає Олексій Квятковський для означення вищої форми метафоричного вислову [3].

У ліричному вірші симфоричний вислів негайно викликає образну уяву не названого предмета, явища, і читач бачить те, що бачить і поет: “як та пташиночка на дроті, // спочине стомлена душа”; “при згадці про тебе я гріюсь, немов при багатті...”; “виходжу в ніч. Іду назустріч долі”.

Розглянемо ще один приклад: вірш “Біла симфонія”. Заголовок твору – це метафора з використанням колоративного епітета “біла”; її весь сюжет розвивається саме у мерехтінні сліпучо білого снігу, тобто метафора реалізується конкретикою. Розповідь про веселу пригоду Л.Костенко вводить у метафоричні рамки: ліс – дрейфуюча шхуна (“А ліс, як дрейфуюча шхуна, скрипів...”). У шхуні – “пливло кохання”. Л.Костенко для зображення руху використовує метафори: порівнявши ліс зі шхуною, автор пише про вітрила, нанизуючи на них ще одне метафоризоване порівняння: “Завіяні снігом вітрила звисали, як біла гичка...”. Таким чином, виникає метафора в метафорі. Через деякий час знову з’являється шхуна вже у спогадах героїні: “Я тільки сніг пам’ятаю, // отой, що давно розтанув”; “Білу симфонію снігу. // Шхуну, в сніги закуту”.

Отже, у вірші дві підготовлені метафори: “біла симфонія снігу” – і “шхуна, в сніги закута”. Якщо перша – прозора, як і всі генітиви у Л.Костенко, то друга – абсолютно була б неясною, якби не підготовленість читача. Завдяки цим метафорам виникає повна ілюзія дрейфу разом з героями. Це той випадок, коли метафора стає симфорою. Симфора збуджує образну уяву читача, і він відчуває свою повну причетність до того, що відбувається, тобто разом з героями наче пливе в тій шхуні через білу симфонію снігу.

До метафори наближається метонімія. Таких випадків метафори-метонімії Л.Костенко небагато. Розглянемо три з них: “Флоренція плаче” – тут метонімія дає найменування міста замість людей, що в ньому проживають. Назва міста стає рівноправним членом метафори-уособлення.

У метафорі “ґрунтознавство осипалося під ногами, орнітологія каркала на тополях” метонімії утворені шляхом образного відтворення предметів (ґрунтознавство – ґрунт, орнітологія – птахи) способом заміни їх назв назвами інших предметів, які перебувають із ними у логічному зв’язку (ґрунтознавство – наука, що вивчає ґрунти, а орнітологія – наука про птахів).

Більшість поезій Л.Костенко можуть бути прикладом суцільної метафоризації: від першого до останнього рядка. Ще Г.Лессінг свого часу висловив думку, що в “поезії може бути дуже мальовниче те, чого малярство зовсім не здатне відтворити” [4]. Ця теза німецького мистецтвознавця підтверджується прикладами поетичних текстів-метафор, створених Л.Костенко. Тексти-метафори поетеси утворені ланцюжками-метафорами та метафоричними епітетами. Частотність текстів-метафор у ліриці поетеси – приблизно 80. Вони утворюють повністю цикл “Осінні карнавали” (27 поезій).

У поезії “Осінь убога” із циклу “Осінні карнавали”, яка є текстом-метафорою, суцільна метафоризація створюється через метагоге. Відбувається діалог між людиною й одухотвореним образом осені. Ця людина передається метафорою-образом “...Летів козак на білому коні”. Це певна метаморфоза, бо символічного “білого коня” можна розуміти як зиму, що наближається до осені.

Є й у циклі метафора-метаморфоза (яка зустрічається у збірці, крім того, ще три рази). Метафора-метаморфоза виникає тоді, коли відбувається перенесення значення із певним домішком містики, казковості. У вірші “Рожеві сосни... Арфа вечорова...” метаморфоза дійсності з домішком містики зустрічається двічі: “Он гномики заготовляють дрова // в смарагдовій вечірній тишині”; “Малесенькі Гаруни аль-Ра-шиди // в чарівних капцях, глянеш – і нема”.

Створенню суцільної метафоризації в циклі “Осінні карнавали” сприяють і колоративи. Кольорова гама Л. Костенко складається з таких барв: жовтої, янтарної, золотої, червоної, рожевої, срібної, зеленої, синьо-голубої, сірої [5]. Жовта гама – то, передусім, колір осені: “жовтий падолист”, “жовта раса груш”, “в стільниках землі немає меду сонця”. Наскрізною гамою у циклі є золота, навколо якої виникає метафорична аура: “Ставить осінь на землю свою золоту жирандоль”; “Стоїть берізонька – як в іскрах золотих”; “І молодик над смужкою лісів поставить позолочений апостроф”; “...могутні чресла золотого стану”; “Лежить дорога, золотом прошита...”; “...сад шепотів пошерхлими губами якісь прощальні золоті слова...”; “Вже листопад підкрався з-за дубів і гай знімає золоту перуку”.

Жовтий колір часто поєднується з багряним та іншими кольорами, створюючи цілісну метафоризовану картину осені, де домінують жовті й червоні фарби: