Сутність екологічного права, Детальна інформація

Зміст.

Вступ. 3

Сутність екологічного права. 3

Механізм реалізації екологічних правових норм. 4

Екологічне право в незалежній Україні. 6

Тенденції та перспективи розвиткуекологічного законодавства. 9

Висновок. 11

Список використаної літератури. 13

Вступ.

Екологічна культура існує відколи виникло людство. Інша справа — в яких формах та іпостасях, з якими результатами та наслідками. Подібно до зразків культури взагалі, типу масової, авангардної, елітарної, тоталітарної та багатьох інших, екологічна культура багатовимірна і неоднозначна. І, мабуть, важко очікувати, що людство прийде до якоїсь однієї її моделі, хоча б тому, що воно залишається розділеним на етноси, держави. Класи, партії, конфесії та ще багато інших спільнот, страт та верств, котрі навряд чи дійдуть в усьому спільної мови будь-коли.

Екологічна культура, однак, формує для всіх нас спільний вектор: думання та мислення — з одного боку, життя та діяння — з іншого. І справді, та ситуація, що нині склалася у взаєминах людини й довкілля, однаковою мірою зачіпає і багатого шейха, і бідного сміттяра, чорного та білого, ескімоса й індуса, тобто має універсальне, життєве значення для всього людства.

Сутність екологічного права.

Екологічне право — відносно молода, але швидко прогрерусуюча галузь правничої науки, покликана законодавчо забезпечити природокорастування та права людини на сприятливе довкілля. Хоча елементи законодавчого закріплення певних екологічних юридичних норм та законів простежуються ще з античних часів, проте лише у XX ст. екологічне право стає самостійною наукою, що досліджує надзвичайно важливі для суспільства проблеми, забезпечуючи життедіяльність необхідними правничими актами та законами.

Головна причина такого прогресу в галузі екологічного права — докорінні зміни у стані навколишнього природного середовища, спровоковані діяльністю людини, які ставлять під загрозу здоров'я та життя як окремих людей та народів, так i людства в цілому. Забруднення атмосфери, вод та грунту, винищення лiciв, багатьох представників флори та фауни, хижацьке пограбування корисних копалин та іншіi негативні явища в довкіллі роблять незворотні зрушення у біосфері, які бумерангом обертаються на людське сустльство. Тому виникла необхідність виробити такі закони та норми поведінки людей, які б, з одного боку, дали змогу зберегти навколишню природу від подальшого руйнування, а з іншого— забезпечили умови проживания всім i кожному зокрема, гідні та адекватні людській природі.

Особливо складна екологічна ситуація склалася в Україні. Головні чинники цих негараздів такі:

по-перше, тривала відсутність політичної незалежності дозволяла безкарно грабувати її надра та iнші багатства;

по-друге, панування тоталітарної системи унеможливлювало об'єктивну оцінку та захист навколишнього середовища;

по-трете, чорнобильська катастрофа до крайнощів загострила i без того негативні екологічні обставини.

Все це надає питанням правового захисту довкілля в Україні особливого значення.

Механізм реалізації екологічних правових норм.

За часів Радянського Союзу конкретні природокористувальні механізми цілковито віддавались до компетенції міністерств та відомств, які приймали вже свої відповідні постанови, наприклад, постанови Ради Міністрів УРСР від 6 травня 1983 р. ”Про заходи по економічній витраті матеріальних ресурсів у житлово-комунальному господарстві”, і від 12 травня 1987 р. “Про заходи щодо подальшого вдосконалення роботи житлово-комунального господарство в республіці” тощо. Централізовано намагалися регулювати також стандарти та технічні умови природокористування (наприклад, постанова Ради Міністрів УРСР від 4 лютого 1985 р. “Про організацію роботи по стандартизації в Українській РСР”), але навіть ці потуги зводилися нанівець подальшою стандартотворчою діяльністю окремих міністерств та відомств. Ось назви деяких відомих стандартів:

ГОСТ 17.2.3.01 — 77 "Правила контролю якості повітря населених пунктів",

ГОСТ 17.1.3.11 — 84 "Загальні вимоги охорони поверхневих вод від забруднення мінеральними добривами" тощо. Величезний відомчий різнобій у нормах природокористування, який заміняв юридичні норми, унеможливлював будь-який

ефективний контроль у цій галузі.

Поряд з тим, Україна, перебуваючи у складі Союзу РСР як певна адміністративно-тереторіальна одиниця, формально була правочинна виступати і як суб'єкт міжнародного права. Як член 00Н, ЮНЕСКО і інших поважних міжнародних організацій, Україна мала виявити своє ставлення і до міжнародних угод щодо навколишнього природного середовища. Тут, втім, треба мати на увазі, що частина міжнародних угод, особливо двосторонніх, які укладалися за участю СРСР, автоматично поширювались і на Україну (як складову цієї держави), не вимагаючи від неї ніяких дій щодо підтримання чи спростування угод. Але низка Міжнародних конвенцій передбачала у своїй формулі офіційне приєднання чи ратифікацію до них держав — членів міжнародного співтовариства, насамперед 00Н. Тому, попри реальне безправ'я України як суб'єкта міжнародного права за часів тоталітаризму, її підпис стоїть перед багатьма важливими міжнародними документами.

Неможливість захистити навколишнє природнє середовище в Україні за часів СРСР обумовлювалась і принциповими недоліками, на яких будувалася сама. кон-цепція охорони довкілля та раціонального використання природних ресурсів. До них належить, насамперед, такі фундаментальні положення:

забруднення природи в принципі неминуче;

раціональне природокористування ведеться в інтересах держави;

існує припустимий рівень забруднення;

порушені екосистеми можна відновити, включно з окремими видами тварин і