Оптимізація роботи "Львівміськбуд", Детальна інформація

5.1..Аналіз умов праці на АТЗТ “Львівміськбуд” 143

5.2. Розрахунок природного освітлення…………………………………………………………………………………...148

5.3. Розрахунок штучного освітлення. 149

5.4. Визначення економічної ефективності заходів для запобігання нещасних випадків на

.. АТЗТ“Львівміськбуд”. 150

5.5.Пожежна профілактика. 153

ВИСНОВОК 156

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 159

ДОДАТКИ 162

Вступ

Затяжний характер кризи економіки України загрожує тривалою депресією. Тому стимулювання інвестиційної активності має важливе значення для перелому ситуації у позитивний бік. Інвестиції є найважливішим фактором економічного зростання, а інвестиційна політика держави — центральною ланкою усього комплексу заходів, що проводяться у кредитно-грошовій, фінансовій, зовнішньоекономічній сферах і спрямовані на забезпечення цього зростання. Узгодження їхньої дії являє собою одну з найскладніших проблем управління економікою.

Піднесення виробництва могло би розпочатися і без капіталовкладень, без інновацій та структурної перебудови, на основі повнішого завантаження потужностей, що вимагає збільшення оборотних коштів і усунення “тромбів” неплатежів. Але саме брак оборотних коштів (поряд з низькою платоспроможністю населення) є головною причиною стагнації виробництва. Реальний шлях — той, що веде до посилення платоспроможного попиту на капіталовкладення, до оновлення та розвитку виробничо-технічної бази. Перспективи піднесення виробництва і функціональну роль у ньому інвестицій слід розглядати крізь призму певної етапності процесів.

На цей час Україна одержала приблизно 3 млрд. дол. позик (не рахуючи боргів за поставками енергоносіїв), а також 1,6 млрд, дол. прямих іноземних інвестицій. На жаль, ці надходження поки що не спричинили поліпшення стану економіки, хоча завдяки їм можна було б розв'язати багато проблем виробництва. Більше того, деякі проекти, для фінансування яких було одержано кредити під гарантії уряду, залишилися на папері, і близько 40 % таких боргів сплачується не підприємствами-реципієнтами, а з державного бюджету. Інвестиції у виробництво часто-густо лишаються безрезультатними, мабуть, через низьку його ефективність. У кінцевому підсумку приплив капіталу визначається прибутковістю реальної економіки.

Приплив капіталу до якоїсь країни може спостерігатися і у разі низької рентабельності виробництва, але високої рентабельності торгівлі, фінансово-банківської системи тощо. Тоді кошти йдуть саме у ці сфери, але не у виробництво. До речі, це одна з фундаментальних причин інфляції: у комерційному обігу грошей багато, а у виробництві їх не вистачає. За словами Л. Ерхардта, інфляція виникає не через надлишок грошової маси, а через те, що доходи від непродуктивної діяльності стають вищими, ніж від продуктивної. Тому боротьба з інфляцією не має сенсу, коли просто обмежувати грошову масу, не спрямовуючи її у виробництво, не стимулюючи виробничу активність.

Рентабельність промисловості, сільського господарства, транспорту в Україні низька і неухильно зменшується. Середня рентабельність капіталу, що функціонує у виробництві (щоправда, при дуже ненадійній його оцінці) становить лише близько 2 %. Деякі галузі промисловості значно відхиляються від середнього рівня рентабельності (за даними 1996 р.): газова — 178,1 %, харчова — 14,9 %. Підприємства цих галузей (або їхні акції) скуповуються нарозхват. Те саме відбувається із зв'язком. Викликають інтерес інвесторів електроенергетика (12,9 %), окремі підприємства інших галузей. Звичайно, вкладаючи гроші, інвестор враховує не лише поточну рентабельність, а й імовірну перспективу. Та у цілому в економіці, що ледве животіє, з безнадійно застарілими фондами та низькою рентабельністю, капіталу — байдуже, вітчизняному чи зарубіжному, — важко знайти вигідне застосування.

Оскільки вітчизняний капітал краще орієнтується у ситуації і потребує менше спеціальних законодавчих передумов, то він може припливати у потенціальне прибуткові сфери раніше від іноземного. Широко відома сентенція, що іноземні інвестиції йдуть слідом за вітчизняними. Це, мабуть, є слушним, але з тим застереженням, що у країні саме у даний період може бути так, що достатні капітали ще не нагромаджені або ж вони сховані за кордоном і тому не можуть першими прийти на реалізацію великих проектів. Як відомо, перші вагомі інвестиції в Україні здійснили іноземні фірми (проект ЗАЗ—Daewoo; Соса-Соlа та ін.). Поведінка ж національних інвесторів характеризується поки що невпинним зниженням капіталовкладень. На поточний рік прогнозується їх зростання на 20 % (за номіналом, не рахуючи зростання цін). Якщо прогноз підтвердиться, це може означати початок підвищення інвестиційної активності.

Показовими для активності вітчизняних потенціальних інвесторів є рівні кредитування національної економіки комерційними банками.

Кредити комерційних банків, дуже незначні, невпинно зменшувалися, особливо довгострокові. Пояснюється це тим, що, по-перше, ресурсів було мало, по-друге, рівень позичкового процента набагато перевищував фінансову ефективність виробництва, що зводить до мінімуму можливості повернення. Низький рівень кредитування — наслідок низької ефективності виробництва (хоча є і зворотний зв'язок, про що мова буде далі). У 1997 р. становище почало змінюватись: у першому півріччі рівень кредитування підвищився до 7 % ВВП. Відповідно незначними були прямі іноземні інвестиції.

Хоча офіційна рентабельність фінансово-комерційної сфери є невисокою, значні тіньові доходи у ній приваблюють капітал. Ухил у невиробниче прикладання іноземного капіталу підтверджується його регіональним розподілом: 40 % усіх іноземних інвестицій зареєстровано у Києві. За іншими відомостями, тут “прописано” 80 % сукупної грошової маси. Але ж Київ — то не найбільший промисловий центр. Зрозуміло, що переважна маса грошового капіталу зосереджена тут у банківських, фондових, торговельних та посередницько-комерційних операціях.

Форсування позик та прямих інвестицій у цих умовах приховує у собі небезпеку транзитного проковзування частини грошей і наростання при цьому зовнішніх боргів, що не дають віддачі. На думку експертів, триває відплив капіталу з України, оцінюваний у 2—3 млрд. дол. на рік. Не знайшовши ефективного застосування, зникають як новостворені капітали, так і частина залучених. Експерти оцінюють обсяг вивезених з України капіталів у 20—ЗО млрд. дол. Стратегічне завдання полягає не тільки у тому, щоб залучати інвестиції, а й у тому, щоб припинити відплив капіталів, створювати умови для їх осідання і продуктивного функціонування.

З іншого боку, стагнація виробництва є значною мірою наслідком нестачі ліквідних оборотних засобів і капітальних вкладень. Неплатежі — одна з провідних причин спаду, що триває. Заборгованості досягли астрономічних сум. Сфері виробництва конче потрібні додаткові гроші, щоб запустити механізм його дії. Вітчизняні й зарубіжні інвестиції здатні виконати роль пускового імпульсу. Послідовність процесів є такою: “пускові” інвестиції — пожвавлення і початок піднесення виробництва — інвестиційне піднесення. Тактика залучення інвестицій на першому і наступних етапах має бути різною.

На першому етапі необхідно стимулювати загальне пожвавлення економіки і підвищити на цій основі інвестиційну привабливість виробничих підприємств. Для цього потрібна певна кількість грошей, яку можуть дати портфельні інвестиції і короткострокові позички комерційних банків. Має підвищитися рівень монетаризації економіки, зокрема, за рахунок кредитування оборотних коштів. Причому дуже важливо направляти потоки грошей у реальну економіку, можливо, навіть обмежуючи комерційних посередників. Водночас мають стимулюватися і стратегічні інвестиції, але під суворим контролем за цільовим та ефективним використанням коштів. Допускаються індивідуальні пільги для інвесторів.

На другому етапі, коли економіка почне набирати обертів, а інвестування стане привабливим, потрібні переважно відпрацювання загальних умов стратегічного інвестування і контроль за додержанням національних інтересів.

Оскільки для інвестиційної політики України поки що актуалізується перший етап, зупинимося докладніше на його особливостях. Проблема зводиться до відшукування джерел “пускового” капіталу, щоб ліквідувати брак оборотних коштів, забезпечити організаційну і технічну модернізацію. Звичайно, не всі виробництва здатні перебудуватися і перейти у режим ефективної роботи. Але треба надати шанс тим, хто здатний на це.

Вибір потенціальне кредитоспроможних підприємств, які мають передумови для підвищення рівня завантаженості, забезпечення нормального обороту коштів і підвищення ефективності, — це справа комерційних банків, що визначають доцільність надання кредитів. Обсяги банківських ресурсів мають бути значно збільшені, а кредитні ставки — знижені. У 1995—1996 рр. кредити комерційних банків перебували на недопустимо низькому рівні, у 1997 р. становище почало змінюватися на краще: кредитні вкладення банків зросли і, за попередніми розрахунками, становлять понад 7 % ВВП. Мабуть, нарешті відбулося зрушення у розумінні ситуації, і політика НБУ коригується.

Провідна роль в активізації та спрямованості інвестиційних процесів має належати державі, яка мобілізує для цього кошти бюджету і спеціальних небюджетних фондів. Державні органи управління повинні визначати перспективні “точки росту”, спроможні позитийно вплинути на сектори економіки, і направляти туди державні субсидії або державні кредити, субсидовані комерційні кредити, а також законодавче створювати тимчасові протекціоністські прикриття, податкові пільги. До речі, скорочення бюджетного дефіциту за рахунок капіталовкладень взагалі економічно шкідливе, оскільки зменшує вплив держави на економічне піднесення. Виявлення перспективних “точок росту” може бути покладене на галузеві міністерства разом з Міністерством економіки.

Капітал, вкладений у “точки росту”, створює осередки економічного пожвавлення, по-перше, втягуючи в орбіту свого тяжіння суміжні ви-робництва; по-друге, забезпечуючи виплату заробітної плати й податків і тим самим підвищуючи купівельну спроможність населення та бюджетних організацій; по-третє, своїми замовленнями поширюючи нові вимоги до суміжних та обслуговуючих виробництв і сприяючи формуванню кластерів інновацій. Поширюючися від таких “точок росту”, хвилі пожвавлення створюють передумови піднесення усієї економіки.

Головне завдання нинішнього етапу — перехід до загального пожвавлення і виявлення перспектив для стратегічного інвестування об'єктів та програм. Для цього поряд з уже вжитими заходами необхідно пожвавити фондовий ринок, який виявляє найефективніші, економічно привабливі об'єкти і тим самим торує шляхи стратегічним інвесторам. Звичайно, портфельні інвестиції відносно менш бажані: вони можуть швидко змінити напрям руху і дестабілізувати економіку, бо значною мірою орієнтуються на спекулятивний ефект, а не на структурні зміни. Проте пускову роль у поєднанні з іншими джерелами вони можуть виконувати, приносячи додаткові гроші, які сприяють загальному пожвавленню. Портфельні інвестори приходять раніше від стратегічних. Це свого роду розвідники, які ризикують, вкладаючи потроху у різні об'єкти: вони розвивають ринок капіталів, допомагають проявлятися потенційним “точкам росту”. Потім настає черга великих інвестицій, що переростають у стратегічні.

Сьогодні в іноземних портфельних інвесторів з'явився інтерес до акцій українських підприємств, але поки таких акцій на ринку ще мало. Капіталізація (вартість акцій підприємства, що склалася на ринку) багатьох солідних емітентів становить десятки й сотні мільйонів доларів. Портфельні інвестори готові сплатити гроші за 5—10 % статутного фонду, але не більше. І хоча для серйозної реконструкції великих заводів цих коштів замало, вирішити багато які проблеми, пов'язані з браком оборотних коштів, вони можуть.

Портфельні інвестиції — то лише одна із загальних передумов пожвавлення. Самі по собі вони не створять міцної інвестиційної основи економічного піднесення. Тому треба турбуватися про стратегічне інвестування, яке б формувало прогресивну структуру економіки і закладало підвалини технічного оновлення та піднесення. Завдання держави у стимулюванні стратегічного інвестування визначаються такими основними положеннями: