І світова війна, Детальна інформація

Наприкінці XIX ст. ускладнюються відносини Німеччини з Росією. Велике напруження в російсько-німецьких суперечностях відмічалося в митній війні. Німеччина була одним з важливих ринків для збуту російської сировини. У 1897 р. вона поглинала 30% експорту Росії. На російському ринку реалізовувалася значна частка промислових товарів, які вироблялися в Німеччині. Німецька буржуазія намагалася перетворити Росію в постачальника сировини і ринок збуту виробів своєї промисловості, в той же час вживаючи різноманітних заходів щодо обмеження ввозу російських сільськогосподарських продуктів до Німеччини. У 1887 р. німецький уряд заборонив ввозити російську худобу і підвищив податок на експорт німецьких товарів у Росію.

Правлячі кола Росії особливо турбувала перспектива здобуття Німеччиною чорноморських проток, які мали для Росії важливе економічне і стратегічне значення. Німеччина стала основною перешкодою на шляху Росії до Константинополя.

На початку XX ст. німецькі монополії досягли значних успіхів в економічному проникненні в балканські країни. В сферу німецького впливу потрапили Румунія і Болгарія, які мали для австро-німецького блоку велике стратегічне значення. Так, Болгарія була важливою ланкою між Німеччиною і Туреччиною. Для Росії балканські країни були найкоротшим сухопутним шляхом до чорноморських проток.

Російсько-німецькі суперечності загострювалися ще й тим, що Німеччина підтримувала експансію Австро-Угорщини на Балканах, яка була основним супротивником Росії у боротьбі за керівну роль у цьому регіоні.

На зламі XIX і XX ст. у боротьбі за світове панування все частіше стикалися між собою Німеччина і США, які розпочали боротьбу за перерозподіл європейських колоній в Азії, Африці та Латинській Америці. Таким чином, Німеччина втрутилась в іспано-американську війну 1898 р., що точилася за право володіння Філіппінськими островами, які з кінця XVI ст. були загарбані іспанцями, а в результаті національно-визвольного повстання 1896 р. проголосили себе незалежною республікою. Протистояння між США і Німеччиною набули настільки гострого характеру, що справа майже дійшла до військового конфлікту. Але Німеччина мусила поступитись своїми зазіханнями на далекі колонії Південно-Східної Азії на користь США, оскільки на перший план виступили суперечності між Англією і Францією, з одного боку, та Росією — з другого.

Економічна і військово-технічна підготовка до війни супроводжувалася посиленим ідеологічним тиском на населення, для чого використовувалися основні засоби пропаганди: церква, школа, преса, література, мистецтво. Найбільш відкрито пропаганда мілітаризму проводилася в Німеччині. Причини цього явища лежать в історії німецького народу, який пройшов довгий і болісний шлях до об'єднання в єдину державу. Так звана «Священна Римська імперія» ( а саме так тривалий час іменували себе представники німецьких монархічно-династичних родів) в другій половині XVII ст. налічувала понад 300 окремих держав-князівств. Рішенням Віденського конгресу 1814—1815 рр. було створено Німецький союз під зверхністю Австрії, який складався з 35 держав та 4 вільних міст. Розвиток промисловості, буржуазно-демократична революція 1848—1849 рр., політичне суперництво Австрії та Пруссії, посилення процесів державно-національної ідентифікації в Європі призводило до численних воєнних конфліктів. Всі ці явища і процеси спонукали німецькі землі, з одного боку, до об'єднання, а з іншого — до мілітаризації. Об'єднання Німеччини здійснилося в результаті воєн Пруссії і Австрії проти Данії, австро-прусської війни 1866р. та франко-прусської війни 1870—1871 рр. У 1871р. Німеччину було проголошено імперією, а прусського короля Вільгельма І — імператором.

Виразником агресивних намагань німецького імперіалізму стали ідеї пангерманізму, які набули значного поширення у 1891 р. у зв'язку з протестом проти англо-німецького договору, що передбачав колоніальні поступки на користь Англії. Пангерманісти вимагали завоювання англійських, французьких, бельгійських та португальських колоній, залізорудних районів Франції, всієї Бельгії, Голландії, відокремлення від Російської імперії Прибалтики, Польщі, України і Кавказу.

В основі ідеології пангерманського союзу стверджувалася зверхність німецької нації. Ця доктрина поширювалася не тільки в Німеччині, айв Австро-Угорщині та Італії, які в 1879—1882 рр. створили так званий Троїстий союз— військово-політичний блок з метою підготовки війни за переділ світу. На противагу Троїстому союзу в 1904—1907 рр. Англія, Франція та Росія створили блок під назвою «Антанта». Таким чином європейські держави було розчленовано на два ворожі імперіалістичні угруповання.

У державах Антанти агітація за війну не була такою відкритою, як у Німеччині. Але вона також мала місце. Так, в Англії в основу мілітаристської пропаганди було покладено проповідь колоніальної експансії. У 60—90-х роках XIX ст. з програмою активної колоніальної політики британського імперіалізму виступив історик Д.Фруд. У своїх працях він обстоював тезу про тотальне підпорядкування державної політичної програми завданням колоніальної експансії, а також закликав до переділу світу і завоювання найбагатших територій у європейських держав.

У Франції широко розповсюджувалася різноманітна мілітаристська література. Шовіністична пропаганда велася під виглядом помсти за програну війну 1870—1871 рр. Найширшого розмаху вона набула після обрання президентом Франції Р.Пуанкаре, котрий надавав великого значення ідеологічній підготовці до війни.

Політичні партії і правлячі кола Росії також закликали розпочати війну буцімто задля захисту «братів-слов'ян» та об'єднання всіх слов'янських народів під зверхністю Російської імперії. У пресі розгорнулася пропаганда великодержавного панславізму, що мав глибокі традиції в російському суспільстві.

Таким чином, правляча еліта всіх європейських держав грала на національних почуттях і традиціях народів, використовувала їх патріотизм для стимулювання гонки озброєнь і таким чином готувалася розпочати війну для досягнення своїх загарбницьких цілей.

Розробляючи план війни, німецький генеральний штаб насамперед дбав про те, щоб уникнути одночасного ведення її на двох фронтах — проти Росії і проти Франції.

У серпні 1892р. начальник німецького генерального штабу генерал фон Шліффен, призначений на цю посаду у 1891 р., дійшов висновку, що у війні на два фронти спершу варто домогтися швидкої перемоги над Францією. Це стратегічне рішення було покладено в основу нового плану війни, згідно з яким Німеччина в 1914р. розгорнула свої сили. В меморандумі Шліффена проявилась доктрина «бліцкригу».

Німеччина розраховувала вести війну проти Росії не одна, а спільно із своїм союзником —Австро-Угорщиною. Німецький генеральний штаб також покладав надію на союз з Румунією, яка у 1883 р. підписала відповідну таємну конвенцію з Австро-Угорщиною.

Генералітет Німеччини, розроблюючи план війни на Північному морі, виходив з того, що сильніший англійський флот буде вести ближню блокаду німецького узбережжя. Це дасть змогу німецькому флоту, ведучи «малу війну», послабити сили ворога, а потім знищити його в генеральній битві. На відміну від плану на суші, де з самого початку пропонувалося вести рішучий наступ проти Франції, військово-морському флоту надавалась пасивна роль. Однією з причин обережності німецького морського командування було побоювання можливої загрози з боку російського Балтійського флоту, який у разі ослаблення німецького флоту в боротьбі з англійськими військово-морськими силами міг перейти до активних наступальних дій.

Австро-Угорщина ще з часу укладання союзного договору з Німеччиною в 1879 р. своїми ворогами вважала Росію, Сербію і Чорногорію. Згідно з остаточним варіантом плану, на Австро-Угорщину покладалось основне завдання боротьби проти Росії. У відповідності з планом сухопутні сили Австро-Угорщини у складі 1.100 батальйонів (до 1,5млн.чол.) розподілялися натри великі групи, що створювало загрозу розгрому їх по частинах.

Стратегічний задум Відня проти Росії полягав у тому, щоб частиною сил наступати на північ, а потім повернути на схід і спільно з правим крилом австро-угорського угруповання розбити зосереджені у Проскурові (нині Хмельницький) російські війська. Це б дало змогу відкинути основні сили росіян до Чорного моря або до Києва. При цьому у Відні розраховували на наступ німців із Східної Пруссії.

Росія, як і інші європейські держави, почала розробляти план війни ще з кінця XIX ст. Мобілізаційний розклад 1890р. передбачав два варіанти дій, які зумовлювались географічним фактором. Очевидно, в цей час Росія покладала надії, що головний удар кайзерівська вояччина спрямує проти Франції. В такому випадку вона планувала вести військові операції, спрямовані головним чином проти Австро-Угорщини.

Проте в 1900р. було розроблено новий план, згідно з яким всі російські військові сили на випадок війни об'єднувалися у дві групи: Північний фронт проти Німеччини, Південний — проти Австро-Угорщини. Цей план був цікавий тим, що в ньому вперше пропонувалося створення проміжної інстанції управління військами на території воєнних дій — командування фронтами. На Чорноморський флот покладалася блокада Босфору, а в разі необхідності він мав бути готовим до активних бойових дій.

Французький план війни, який ще з 1872р. неодноразово зазнавав змін, на перший погляд хоч і був проникнутий наступальним духом, але насправді носив пасивно-вичікувальний характер. Зокрема, він передбачав взаємодії з англійським флотом. 10 лютого 1913р. між Англією і Францією було підписано морську угоду, згідно з якою головний тягар бойових операцій на Середземному морі був покладений на французький флот. Участь Англії у можливій війні проти Німеччини повністю визначилася вже з 1904 р., коли між Англією і Францією було підписано договір. Тривалий час Англія не мала чіткого плану дій сухопутної армії, оскільки її обмежені сили не могли мати вирішального значення у війні на материку. Основним завданням англійських морських сил на Середземному морі був захист своїх комунікацій, а також допомога союзникам у боротьбі з флотом Троїстого союзу.

Імперіалістичні уряди та політичні партії прикривали грабіжницький характер війни. Вони заявляли, що ведуть війну задля щастя власного народу й вічного миру для майбутніх поколінь. Таку позицію підтримувала їх церква. Активно пропагувався мілітаризм, розпалювався шовінізм. Для цього широко використовували пресу і кіно.

Світова війна була імперіалістичною, загарбницькою, несправедливою з обох боків. Вона поставила під загрозу долю багатьох держав і народів.

Франко-прусська війна 1870 1871 рр. корінним образом змінила розставляння сил в Європі. На її політичній карті з'явилася Німецька імперія, що об'єднала невеликі німецькі держави, зосередивши значний промисловий потенціал. Очолив її перший канцлер Про. фон Бісмарк, людина з величезною силою волі і нерозбірливий в способах досягнення мети. Німецька імперія виявила себе як мілітаристську, агресивну державу. Окупація Німеччиною Ельзасу і Лотарингії, важкі для Франції умови світу в майбутньому неодмінно вносили в порядок денний нову війну з Францією, яка обов'язково спробує взяти реванш. Економічний підйом Німеччини і початок колоніальної експансії загострили англо-німецькі протиріччя і Подужали напруженість в Європі. Постійна загроза нової війни в Європі вела до мілітаризму, роздування шовіністичної пропаганди.Основною метою зовнішньополітичного курсу Німеччини

стало створення військово-політичної коаліції європейських держав, направленої проти Франції. Правлячі кола в Берліні могли спиратися на Австро-Угорщину, яка після франко-прусської війни пішла на зближення з Німеччиною, в деякій мірі Італію, яка стала суперниця Франції в Середземному морі. З метою залучення в коаліцію Росії, потенційного союзника Франції, була висунена ідея загальної боротьби з міжнародним робочим рушенням.

Значну тріщину дав Союз трьох імператорів у час близькосхідний кризи 1875-1878 рр.

В 1875 р. прийшло до повстання у Герцеговині і Боснії. Причиною невдоволення був фінансовий утиск з боку турків. Економічна криза примушувала Порту стягати безоглядно податки, а державці доходів допускалися усяких надуживань. Через те чоловіче населення вхопилося за зброю і почало війну з турками, а жінки, старі люди й діти з усяким скарбом утікали за границю до Австрії або Чорногорії. Турки, якими провадив султанський син Мухтар-паша, не змогли придушити повстання на самім початку, і сили повстанців зросли за допомогою добровільних із Сербії і Чорногорії.

За ініціативою австро-угорського міністра закордонних справ Андраші Австрія, Росія і Пруссія виступили перед Портою з нотою, в якій вимагали заспокоєння християнського населення. До цієї акції приєдналися також Франція й Італія, нарешті, й Англія, що не бажала поширення російських впливів на Балканах. У відповідь на ноту великий візир Мах-муд-паша заявив від імені Порти готовність дати християнинам рівні права з магометанами, скасувати аренду податків, подбати про поліпшення господарського становища населення та ін. Султанський едикт обіцяв амністію повстанцям та емігрантам, скасування десятини на один рік й інших податків на два роки. Проте повстанці не хотіли скласти зброю і вимагали, щоб ці уступки гарантували європейські держави. Але між окремими урядами не було згоди щодо напряму політики, і їх інтервенція залишилася без практичних наслідків. Боротьба поширилася наново. Широку революційну пропаганду вела «Омладіна» («Молодь»), товариство, що мало на меті об'єднання сербських земель.

У травні з'їхалися у Берліні представники союзу трьох імператорів — Бісмарк, Андраші і Горчаков, — і вирішили вислати до Порти т. зв. меморандум, з погрозою, що коли Туреччина не заведе порядку, то вони самі вживуть «успішних засобів». Цієї ноти не хотіла вже підписати Англія, що бачила явне змагання Росії до війни.

Виступ великодержав викликав у Туреччині грізну реакцію. Юрба, підбурена духовенством, почала нападати на християн, а врешті на вулиці вбито німецького і французького консулів. Причиною всього лиха вважали самого султана, що прихильно ставився до європейців. У травні 1876 р. його детронізували й убили, хоч офіціальна реляція донесла, що він сам відібрав собі життя.(№3,с.206) Новий султан Мурад V, людина нервово хвора, утримався тільки три місяці, а опісля престол дістав його брат Абдул-Хамід II (1876—1909). Тим часом проти Туреччини виступили болгари, а також Сербія і Чорногорія. Болгарське повстання турки відразу придушили, і турецькі охотники, «башибузуки», жорстокими способами приборкували болгарські села, так що по цілому світі пішли вісті про ці знущання. Не краще пішло й сербам, хоча у їх війську було