І світова війна, Детальна інформація

немало російських офіцерів, а головне командування вів генерал Черняев. Турки йшли в бій з диким завзяттям і перемагали слов'ян.

Європейська дипломатія супроти цих подій не була одно згідна. Росія рішуче змагала до війни й мобілізувала своє військо в Бессарабії. Цар Александр бажав втягнути у війну Австрію й пропонував їй спільну окупацію балканських країн. Але Андраші погодився тільки на прихильну нейтральність. Бісмарк не хотів встрявати у балканську справу, бо не бачив у ній користі, що варта була «костей одного поморського гренадера». Франція й Італія були зайняті внутрішніми справами. Тільки Англія рішуче протиставилася російській імперіалістичній політиці і готова була стати в обороні Туреччини. Але турецькі жорстокості у Болгарії викликали в англійській опінії неприхильність до Порти. Наприкінці грудня 1876 р. європейські посли в Константинополі зібралися на «перед конференцію» і спільно поставили вимогу до Порти провести реформи в Болгарії, Боснії і Герцеговині, що мали бути проведені під наглядом європейської сторожі безпеченства, складеної з 6000 людей. У відповідь на те турецький уряд подав проект конституції, що передбачала рівноправність усіх громадян і парламент, спільний для всієї держави. Християнські дипломати признали цей проект недостатнім і виставили в ультимативній формі вимогу, щоб їх держави допущено до нагляду над адміністрацією. Коли Туреччина це відкинула, всі посли покинули Константинополь.

Це загострило протиріччя між Росією і Австро-Угорщиною, кожна з яких вважала Балкани сферою свого впливу. Німеччина, в свою чергу, підштовхувала Росію до війни з Туреччиною, сподіваючись тим самим розв'язати собі руки по відношенню до Франції.

Російсько-турецька війна, (1877 1878 рр.) виявилася вдалої для Росії. Оволодівши рядом фортець і завдаючи поразки турецьким військам, російська армія просувалася до Константинополю. 3 березня 1878 р. був підписаний Стефанський договір, згідно з яким Сербія, Чорногорія і Румунія отримували незалежність, Боснія і Герцеговина автономію, утворювалося автономне Болгарське князівство. Росія значно зміцнювала свої позиції на Балканах. Однак умови договору - в Стефано порушували угоду між Росією і Австро-Угорщиною, підписану напередодні війни, про розподіл сфер впливу на Балканах, згідно з яким Австро-Угорщина діставала право на окупацію Боснії

і Герцеговина. Відчувши себе ображеними, Австро-Угорщина і Англія, посилення позицій Росії, що не бажали па Балканах, почали загрожувати Росії війною. Росія була вимушена піти на перегляд умов світу на Берлінському конгресі в 1878 р., який задовольнив претензії Австро-Угорщини і дав можливість Англії окупувати острів Кіпр, а Болгарія була розділена на дві частини.

Російсько-австрійські протиріччя і неоднозначна позиція Німеччини на Берлінському конгресі в підтримку Австро-Угорщини і Англії послужили причиною зміни позиції Росії відносно своїх союзниць. Це, в свою чергу, укріпило зв'язки між Німеччиною і Австро-Угорщиною. 7 жовтня 1879 р. ці держави підписали союзний договір, направлений проти Росії. (№9, с.112)

Остаточно сформувався Троїстий союз в 1882 р., коли до підписаного в 1879 р. договору між Німеччиною і Австро-Угорщиною приєдналася Італія. Німеччина підтримала колоніальні претензії Італії на Туніс і зуміла залучити Італію до союзу, незважаючи на певні протиріччя між Італією і Австро-Угорщиною із-за Трієста і Трієнтіпо, які входили, до складу Австро-Угорщини. Союз 1882 р. був підписаний на 5 років і неодноразово поновлювався до 1915 р.

Троїстий союз був направлений, з одного боку, проти Франції, а з іншою, проти Росії, що логічно підштовхувало обидві країни до більш тісної військово-політичної співпраці. Поразка у франко-прусській війні, втрата Ельзасу і Лотарингії погіршували стратегічне положення Франції і штовхали її на пошук союзників в Європі. Колоніальні конфлікти загострили відносини з Англією і залишили французькій дипломатії єдиний шлях на схід. У колоніальному питанні між Францією і Росією не було протиріч в Європі. Росія залишалася єдиною країною, від якої Франція могла отримати реальну військову допомогу у разі нової війни з Німеччиною. Важливим стимулом до франко-російського зближення були економічні питання. Німеччина стала перешкоджати ввезенню зерна з Росії.

У 1891 р. між Росією в Францією був підписаний консультативний пакт, а в 1892 р. таємна військова конвенція, ратифікована в 1893 1894 рр., яка передбачала взаємну допомогу союзних армій у випадку, якщо Франція стане об'єктом нападу з боку Німеччини або Італії, або якщо Росія стане об'єктом нападу з боку Німеччини або Австро-Угорщини. У разі війни проти Німеччини Франція виставляла на німецькому кордоні армію в 1 млн. 300 тис. чоловік, Росія від 700 до 800 тис. чоловік.

Англія залишалася позаблоковою державою, проводячи зовнішньополітичний курс, відомий під назвою політика «блискучої ізоляції». Спираючись на могутній флот і великий економічний потенціал, уміло спекулюючи на франко-німецьких і россійсько-австрійсько-німецьких протиріччях, Англії протягом деякого часу вдавалося залишатися не пов'язаної якими-небудь військовими зобов'язаннями. Однак зростання напруженості в Європі і протистояння між країнами за перерозподіл колоній робили таку позицію Англії дуже вразливої.

Виступ Туреччини

Воюючі сторони продовжували боротьбу за залучення Туреччини до свого табору. Через вплив на цю країну продовжувалося запекле змагання між Антантой і австро-німецьким блоком. Молодий турецький уряд схилявся до німецької орієнтації. Однак воно зустрічало протидію: фінансово-економічна залежність Туреччини від Антанти залишалася вельми значною. До того ж неважко було пересвідчитися, що берлінска дипломатія лише з метою маскування завіряла, неначе прагне до збереження територіальної цілісності Туреччини.

Туреччина в 1914 р. не могла чекати нічого доброго від перемоги ні тієї ні іншої з воюючих сторін. Антанта загрожувала її розчленувати, Німеччина перетворити в свого васала. Але власні загарбницькі пантюркістські жадання молодих турок розповсюджувалися на території, що належали Росії і Англії. Пантюркісти мали намір захопити Кавказ, Крим, а найбільш завзяті тлумачили навіть про «долини Волги і Ками»(№10,с.6). Заявлялися панисламістскі претензії на Єгипет і інші арабські країни Північної Африки, на Індію і т. д. Пантюркістські і панисламістські домагання штовхали молодих турок до союзу з Німеччиною.

Проте, рішення прийнято було в Константінополе не без коливань і не без боротьби. Великий візир (глава уряду) принц Саид-Халим-паша був прихильником союзу з Німеччиною. У керівному младо-турецькому тріумвіраті Епвер і Талаат були германофілами, але Джемаль мав славу прихильника Антанти.

Напередодні війни прихильники Німеччини в турецьких правлячих колах пересилили: 22 липня 1914 р. військовий міністр Энвер-паша без ведена ряду членів уряду заявив німецькому послу про намір Туреччини вступити в союз з сусідньою Болгарією і з державами Троїстого союзу.

На інший день після підписання секретного договору з Німеччиною турецький уряд опублікував декларацію про нейтралітет Османської імперії. Цей акт пояснюється тим, що Туреччина у військовому відношенні була не підготовлена.

Характерно для вдач младотурецької дипломатії, що, підписавши союз з Німеччиною, Енвер негайно ж зав'яз переговори з російським послом Гирсом і з військовим агентом генералом Леонтьевим, пропонуючи їм укласти союз проти Німеччини. Энвер заявив Леонтьеву, що Туреччина живить неначе б до Росії самі дружні почуття. Вона-де не пов'язана з Німеччиною яким-небудь союзним договором і, більш того готова надати свою армію в повне розпорядження Росії і направити її проти будь-якого ворога по вказівці з Петербурга. За це Енвер вимагав повернення Туреччини Егейських островів і частини болгарської Фракиї.

Російський міністр закордонних справ Сазонов з великою підозрою віднісся до пропозиції Енвера, не вірячи в його щирість.

Надалі з'ясувалося, що, пропонуючи Росії союз, Енвер вдався до самому примітивного обману. Насправді він готувався до нападу на Росію і лише чекав приходу німецьких військових кораблів, що проривалися до проток з середземного море. За задумом німців і турок, ці кораблі повинні були змінити співвідношення сил па Чорному морі і загрожувати побережжю. Британський флот, що панував на середземному море, не перешкодив німецьким кораблям прорватися до мети: англійський уряд радий було утруднити російському союзнику шлях до проток і Константінополю. 1з серпня «Гебен» і «Бреслау» увійшли в Дарданелли. Через декілька Днів на них був піднятий турецький прапор, а командир «Гебена» був призначений командуючим військово-морськими силами Туреччини. Тепер не тільки турецька армія, але і флот виявилися під німецьким командуванням.

Царський уряд хотів уникнути війни з Туреччиною. Вона створила б йому ще зайвий фронт і відвернула б в Закавказзя сили, до крайнощі необхідні для боротьби проти Німеччини. Щоб відстрочити, а бути може, і запобігти виступу Туреччини, Сазонов 12 серпня запропонував союзникам Росії гарантувати Туреччині у разі дотримання нею нейтралітету і демобілізації армії територіальну недоторканість, поступове скасування режиму капітуляцій, повернення острова Лемнос.

Грій погодився запропонувати Туреччину гарантію територіальної недоторканості правда, лише на час поточної війни.(№10,с.8) Однак він відмовився передати їй Лемнос і відмінити режим капітуляцій. Ця урізана пропозиція не досягала мети: такій гарантії виявилося недостатньо для того, щоб добитися угоди з турецьким урядом.

9 вересня турецький уряд повідомило всім державам, що воно ухвалило рішення з 1 жовтня 1914 р. відмінити режим капітуляцій. Спроба Туреччини звільнитися від імперіалістичної кабали привела до своєрідного дипломатичного результату. Іноземні посли, акредитовані в Константінополе, негайно вручили турецькому уряду тотожні ноти з протестом проти «довільного скасування капітуляцій». Побоювання позбавитися без відповідних компенсацій імперіалістичних привілеїв в Туреччині об'єднало проти неї навіть найжорстокіших ворогів, що знаходилися в стані війни один з одним.

Після вручення цих нот німецька дипломатія прийнялася переконувати турок, що для них саме краще швидше виконати союзні зобов'язання і почати війну. Тоді відносно країн Антанти питання про капітуляції відпаде сам собою; з державами ж Троїстого союзу Туреччина ніби завжди зможе домовитися.

Зі своєї сторони дипломатія Антанти тепер також не відмовлялася обговорювати питання про скасування капітуляцій лише б Туреччина зобов'язалася дотримувати нейтралітет протягом всієї війни. Переговори про режим капітуляцій продовжувалися протягом всього вересня.

Після поразки німців на Марне стало очевидно, що війна затягнеться. Це привело до того, що діяльність дипломатії по вербуванню союзників стала ще більш напруженою. 11 жовтня Німеччина надала Туреччині позику. Було домовлено, що Туреччина вступить у війну негайно ж після фактичного отримання наданих їй коштів. Однак до цього часу у багатьох членів турецького уряду зріс страх перед війною. У їх числі тепер виявився і великий візир. Поразка Німеччини на Марне і успіхи російських військ в Галиції посилювали ці побоювання. Внаслідок цього Енвер і німецьке командування вирішили поставити країну перед фактом, що здійснився. 29 жовтня 1914 р. турецький флот під командуванням німецького адмірала Сушона вийшов в море і без оголошення війни несподівано обстріляв російське побережжя Севастополь, Одесу, Феодосию і Новоросійськ.(№10,с.8-9) У той же день, 29 жовтня, російський посол в Константінополі отримав розпорядження зажадати свої паспорти.

Багато які члени турецького уряду були перелякані провокаційними діями Енвера і німецького адмірала. Великий візир загрожував подати у відставку і його лише насилу умовили залишитися на своєму посту.

Посли Антанти покинули Константінополь. 2 листопада 1914 р. у відповідь на напад турецького флоту Росія оголосила Туреччині війну. 5 і 6 листопада за нею пішли Англія і Франція. Так німецькі імперіалісти і їх агенти увергли турецький народ в згубну авантюру.

Взаємовідносини держав Антанти в 1914 - 1915 рр.

Боротьба за вербування нових союзників ускладнялася суперництвом між основними членами воюючих угрупувань. У таборі центральних держав Німеччина користувалася безумовним

перевагою в силі. Це спрощувало міжсоюзницькі відносини. Однак і в цьому таборі мало місце значне тертя, як це розкрили, наприклад, австро-німецькі переговори відносно компенсацій для Італії.