/  
 ДОКУМЕНТІВ 
20298
    КАТЕГОРІЙ 
30
Про проект  Рекламодавцям  Зворотній зв`язок  Контакт 

Образи і символи смерті в культурі, Детальна інформація

Тема: Образи і символи смерті в культурі
Тип документу: Курсова
Предмет: Культура
Автор: фелікс
Розмір: 0
Скачувань: 954
Скачати "Курсова на тему Образи і символи смерті в культурі"
Сторінки 1   2   3   4   5   6   7   8   9  
Культ могил і кладовищ – це літургічне виявлення нової чуттєвості, в якій починаючи з кінця XVIII ст. смерть “іншого” стає нестерпною. Ця нова колективна чуттєвість до цих пір зберігається в народному середовищі у Франції, в Італії. Культ мертвих, гаряча прив‘язаність до тіла померлого перейшли від старого Європейського Заходу в інші сучасні культури.

§5. В XX ст. розвивається страх перед смертю і самими її нагадуваннями. “Смерть перевернута” – так позначив Ар‘єс п‘яту стадію розвитку сприйняття і переживання смерті європейцями і північноамериканцями.

Ще на початку XX ст., скажімо, до першої світової війни, на всьому Заході смерть однієї людини приводила в рух цілу соціальну групу або навіть все суспільство – наприклад, в межах села. В кімнаті померлого закривали ставні, запалювали свічки, приносили святу воду. Будинок наповнювався сусідами, родичами, друзями, всі шепотілися з виглядом серйозним і урочистим. На вхідних дверях прикріплювали траурну звістку, яка замінила собою древній звичай виставляти в дверях тіло мерця або його домовину. Богослужіння в церкві збирало багато людей, які ставали в чергу, щоб виразити свої співчуття сім‘ї покійного. Після чого траурна процесія супроводжувала домовину на кладовище. Але й на цьому справи не закінчувалися. Період траура був заповнений візитами і сім‘я померлого ходила на кладовище, родичі і друзі навідували сім‘ю. Лише поступово життя входило в звичне русло, так що залишалися тільки відвідування кладовища близькими померлого. Смерть індивіда хвилювала цілу соціальну групу, і вона реагувала колективно, починаючи з ближньої родини і до більш широкого кола знайомих. Не тільки кожний вмирав публічно, але й смерть кожного ставала суспільною справою.

Всі зміни у відношенні до смерті на протязі тисячоліття не порушили цієї фундаментальної картини. Зв‘язок між смертю окремої людини і суспільством залишався непорушним. Смерть завжди була фактом соціальним. Вона й сьогодні продовжує бути таким в багатьох випадках, і немає впевненості, що ця традиційна модель зникне. Але абсолютно всезагальною ця модель вже не є. Протягом минулого століття склався новий тип смерті, особливо в найбільш індустріально й технічно розвинутих і урбанізованих регіонах західного світу. і звичайно, ми спостерігаємо сьогодні лише перший етап у становленні нової моделі.

Дві її риси кидаються в очі кожному. Перша вразливо нова і протилежна всьому, що ми бачили в минулі віки; суспільство уникає смерті, якщо тільки мова не йде про видатних діячів держави. Ніщо не оповіщає в місті перехожих про те, що щось сталося. Старий чорний із сріблом катафалк перетворився в самий звичайний лімузин, непомітний в потоці вуличного руху. Смерть більш не вносить в ритм життя суспільства паузу. Людина зникає миттєво. В містах все здається так, ніби ніхто більш не вмирає.

Друга риса нового відношення до смерті не менш вразлива. Звичайно, і раніше протягом довгих віків, образ смерті і сприйняття її мінялися, але як повільно! Маленькі зміни відбувалися так довго, розтягувалися на цілі покоління, що сучасники їх просто не помічали. В наш час повний переворот в нравах виник на протязі життя одного покоління. “у дні моєї молодості жінок, які носили траур, було не видно з-під чорних вуалей і шовків. В буржуазних сім‘ях діти, які втратили бабусю, ходили в фіолетовому. Моя мати після 1945р. останні двадцять років свого життя носила траур по сину, який загинув на війні. А сьогодні… ”(1;455)

Так, Ар‘єс правий, раніше було зовсім не так як сьогодні. Бистрота і різкість змін зробили їх непомітними. Їх знають, обговорюють, про них ведуть свої досліди соціологи, готують телевізійні передачі. Вигнана суспільством через двері, смерть знову входить у вікно, повертається так швидко, як і зникла.

Дещо суттєво змінилося до кінця XIX ст. у відношеннях між помираючим і його оточенням. Звичайно, у всі віки людина почувала себе погано, коли взнавала, що кінець її близький. Але люди минулого вміли це почуття перемогти. То була частина звичного ритуалу смерті: товар, лікар або священик попереджують людину про наближення кінця. Але з середини минулого століття цей обов‘язок став здаватися близьким хворого обтяжливим.

намагання приховати наближення смерті веде до спроби відкласти на саму останню хвилину все, що може навіяти вмираючому думку про швидкий кінець, і особливо підготовку того публічного акту, яким колись була смерть. Навіть у самих релігійних і набожних сім‘ях входить на початку XX ст. у звичай кликати священика лише тоді, коли його поява вже не може слугувати роковим знаком: наприклад коли хворий вже без свідомості або в агонії.

Смерть вже не тільки навіює сирах, але й тривожить душу, як усяке відразливе видовище. Вона стає непристойною, як деякі фізіологічні відправлення людини. робити смерть публічно тепер не потрібно. Більше не є можливим, щоб хто-небудь входив до кімнати помираючого, де пахне мочою, потом, брудними простирадлами. входити туди дозволяється лише самим близьким, здібним перебороти відразу і тим, чиї послуги для хворого необхідні. Формується новий образ смерті: смерть жахлива і прихована. Ії ховають саме тому, що вона брудна і жахлива.

Кімната помираючого перемістилася з будинку в лікарню. Лікарні віднині єдине місце, де смерть може уникнути публічності або того, що від неї зосталося, оскільки публічність, вмирання на очах у багатьох людей сприймається тепер як дещо несумісне, неподобаюче. Лікарня тому стає місцем одинокої смерті.

Отже, з початку XX ст. суспільство психологічно готове до того, щоб віддалити від себе смерть, позбавити її характеру публічної церемонії, зробити її чисто приватним актом, в якому беруть участь лише самі близькі, а в подальшому від нього відсторонюється і сім‘я, коли загальноприйнятою стає госпіталізація смертельного хворого. Комунікація між вмираючим або вже мертвим і живими зникає після того, як зникає звичай останніх прощань і настанов. Але фінальним кроком була відмова від траура.

До середини XX ст. в найбільш обуржуазнених і проникнутих індивідуалізмом частинах Заходу складається нова ситуація. Виникає впевненість, що публічний вияв скорботи, а також довге вираження горя втрати в особистій сфері є дещо хворобливе. приступ сліз рахується нервовим припадком. Скорбота – це хвороба. Проявлення її – означає проявляти слабохарактерність. Період траура – це більше не час мовчання людини. Ні, це період мовчання самого оточення: в будинку, де недавно хтось помер, не дзвонить телефон, люди їх уникають. Людина в траурі ізольована, вона немов би в карантині, наче заразний хворий.

Отже, подібно тому як декілька поколінь тому назад в суспільстві вважалося непристойним говорити про секс, так після зняття з полової сфери всіх табу ці заборони і заговор мовчання перенесені на смерть. Тенденція до витіснення її із колективного пізнання, постійно наростаючи, досягає апогею у наш час, коли, за твердженням Ар‘єса і де-яких соціологів, суспільство веде себе так, ніби взагалі ніхто не вмирає і смерть індивіда не пробиває ніякої брехні в структурі суспільства. В найбільш індустріалізованих країнах Заходу кончина людини обставлена так, що вона стає справою одних тільки лікарів. Похорони проходять простіше і коротше, кремація стала нормою, а траур і оплакування покійника сприймаються як свого роду душевне захворювання. Покійника бальзамують, наряджають і рум‘янять, з тим щоб він виглядав більш юним, гарним і щасливим, ніж був при житті.

Отже, досліджуючи досліджуючи книгу Ар‘єса “Людина перед лицем смерті” можна зрозуміти, що шлях, пройдений Заходом від архаїчної “прирученої” смерті, близько знайомої людини, до “медикалізованої”, “прирученої” смерті, смерть наших днів, “смерті забороненої” і оточеної мовчанням або брехнею відтворює коріння зрушення в стратегії суспільства. В цьому процесі суспільство бере на озброєння і актуалізує ті ідеї, які відповідають його несвідомим потребам.

Ар‘єс не міг не задатися питанням, чому мінялося відношення до смерті? Як він пояснює переходи від однієї стадії до другої? Тут немає ясності. Він посилається на чотири “параметра”, які з‘ясовували, на його думку, відношення до смерті. Це:

Індивідуальне самопізнання (яке значення надається індивіду і групі?);

Захисні механізми проти неконтрольованих сил природи, постійно погрожуючих соціальному порядку ( найбільш небезпечні сили – секс і смерть);

Віра в загробне існування;

Віра в тісний зв‘язок між злом і гріхом, стражданнями і смертю, який є базисом міфу про “падіння” людини;

“Ці “параметра” вступають між собою в різні зв‘язки. Але їх постійна “гра”, яка розгортається в пітьмі колективного несвідомого, нічим не обумовлена.” (1;17).

Розділ ІІІ.

Страшні трагічні картини XX ст., пов‘язані з двома світовими війнами і

численними локальними конфліктами, змусили звернутися до проблеми смерті багатьох сучасних дослідників. Як вдалося людству, що досягло висот у розвитку раціональної науки і технічних засобів, дозволити смерті захопити себе у її кістлявий кулак? Як могли дозволити люди стати маріонетками в театрі воєн, де головним лялькарем виступає смерть? Однім із тих, хто спробував відповісти на ці запитання, розібравшись у таємницях психічного життя людини, був Еріх Фром.

Він розглядав тенденції, які направлені проти життя і. які досить розвинуті у сучасній культурі. Як пише Фром: “Вони складають ядро тяжких психічних захворювань і створюють сутність зла”(24;30). А саме, мова буде йти про некрофілію. Але некрофілія не як сексуальне сексуальне оволодіння тілом, а як ненависть до життя і любов до мертвого.

Газети писали про те, як в США був створений клуб, де показували фільми для обраних. Демонструвалися документальні і художні стрічки, в яких жертва в муках прощалася з життям. Садисти приходили “покайфувати”. Для гурманів “кривавого видовища” знімалися особливі стрічки. Збиралися палачі і обговорювали, кого б вбити, але з найбільш “художнім ефектом”. Виникали кандидатури, деякі з них відхилялися по причині неповної відповідальності “високим некрофільським стандартам.”

некрофіл – антипод життя. Його нездержано тягне до всього, що не росте, не міняється до всього механічного. Але править його поведінкою не тільки потяг до омертвілого, але й прагнення знищити все, що земніє, все життєздатне. тому всі життєві процеси, почуття він хотів би опредметити , перетворити в речі.

“Некрофіл” дослівно переводиться як “любов до мертвого”. Людина з некрофільним орієнтуванням відчуває потяг до всього не-живого, до всього мертвого: до трупа, нечистоти і бруду. Фрам вважає, що “ некрофільні ті люди, які охоче говорять про хворобу, похорони і смерть. Якщо вони можуть говорити про смерть і мертве, вони стають жвавими” (24;31).

Некрофіла ми можемо порівняти з совою. Він не любить день і, навпаки, любить ніч і темряву. В міфології він представлений тим, хто тягнеться до печери, в глибину океану або ж сліпим. Все, що відвернуте від життя або направлене проти нього, притягує некрофіла. Він хотів би повернутися в темноту материнського кола і в минуле неорганічне або тваринне існування. Він принципіально орієнтований на минуле, а не на майбутнє, до якого відноситься з ненавистю і якого боїться.

За концепцією Фрома некрофільні тенденції проявляються у снах такої людини. Як він пише : “В них мають місце вбивства, кров, трупи, черепи і експерименти; іноді в них проявляються люди, перетворені в машини, або люди, які ведуть себе як машини ” (24;33).

Сторінки 1   2   3   4   5   6   7   8   9  
Коментарі до даного документу
Додати коментар