/  
 ДОКУМЕНТІВ 
20298
    КАТЕГОРІЙ 
30
Про проект  Рекламодавцям  Зворотній зв`язок  Контакт 

Образи і символи смерті в культурі, Детальна інформація

Тема: Образи і символи смерті в культурі
Тип документу: Курсова
Предмет: Культура
Автор: фелікс
Розмір: 0
Скачувань: 954
Скачати "Курсова на тему Образи і символи смерті в культурі"
Сторінки 1   2   3   4   5   6   7   8   9  
4

6

6

8

:

1/4

d

u

ніалі, якій супроводжував і оформляв його відхід із світу живих.

Але й сам цей відхід не сприймався як повний і безповоротній розрив, оскільки між світом живих і світом мертвих не відчувалося непрохідної прірви. Зовнішнім вираженням цієї ситуації може слугувати, на думку Ар‘єса, те, що в протилежність погребінням античності, які відбувалися за межами міської стіни, на протязі усього Середньовіччя захоронення відбувалося на території міст і сіл : з точки зору людей тієї епохи, було важливо помістити покійника поближче до храму Божого.

Відсутність страху перед смертю у людей Раннього Середньовіччя Ар‘єс пояснює тим, що, за їх уявленнями, померлих не чикав суд і розплата за прожите життя. Важливо підкреслити, що проблеми есхатології Ар‘єс переводить з богословського плану в план ментальностей. В центрі його уваги – не догма, а “розлиті” в суспільній свідомості образи смерті, посмертного суда. За цими “останніми речами” таяться людські емоції, колективні уявлення і патентні системи цінностей.

§2. Ідея Страшного Суду, яка вироблена, як пише Ар‘єс, інтелектуальною елітою і затверджена в період між XI i XIII століттями, знаменував другий етап еволюції відношення до смерті, який Ар‘єс назвав “Смерть своя”. Починаючи з XII ст. сцени загробного суду зображуються на західних порталах соборів, а згодом, приблизно з XV ст., уявлення про суд над родом людським замінюється новим уявленням – про суд індивідуальний, який відбувається в момент кончини людини. Більш важливе значення надається поховальним обрядам.

Майже до віку наукового прогресу люди вважали, що життя продовжується і після смерті. Ідеї продовження простягаються в часі від самих перших відомих нам погребінь епохи середнього палеоліту з їх інвентарем, який назначався для загробного життя померлого, і до наших днів наукового скептицизму.

Християнство сприймало традиційні судження здорового смислу і стоїчної філософії про народження людини як начало його вмирання. Народження – перший крок до смерті, казали римські стоїки. Християнство запозичило також дуже древню ідею про продовження існування людини в загробному світі, сірому і печальному, і ідею більш пізню, менш популярну і більш сувору, про суд над живими і мертвими. Нарешті, воно повернуло віруючим всі надії релігій спасіння, пов‘язуючи спасіння душі людини з втіленням і посмертним воскресінням Ісуса Христа. В настановах апостола Павла життя в гріху є смерть, а фізична смерть є вступ до вічного життя.

Ми уявляємо собі середньовічне суспільство, де домінує церква і де реакція на її тотальне господство приймає форму єресей і примітивного натуралізму. Це правда, що світ жив тоді в тіні церкви, але це не значить повного прийняття усіма християнських догм. Це означало скоріше визначення загальної мови, одної системи комунікації і розуміння. Бажання, які виходять з глибини сутності людини, виражалися в певній системі знаків, а ці знаки набували слів християнської лексики. Але – це дуже для нас важливо – кожна епоха спонтанно відбирала деякі знаки, надаючи перевагу іншим, які залишалися про запас, на майбутнє, оскільки ті чи інші знаки краще виражали глибинні тенденції колективної поведінки.

Вражає, що в літературі акцентується розлад тіла ще при житті. Виникає відчуття, що в повільну еволюцію традиційної моделі смерті вливається щось брутальне.

Перша думка – нагадування про жах розкладу було для бідних монахів способом схвилювати і притягнути до глибокої віри маси мирян, а особливо городян.

То був, як відомо, час, коли церква поставила ціль завоювати душі і тих людей, що колись були представлені язичницько-християнському фольклору. Знаряддями цього міссіонерського завоювання були монахи, які намагалися вразити уявлення мирян сильними образами, в тому числі образами смерті.

Найкраще ми зрозуміємо, як люди відносились до смерті у цей період на прикладі іконографії.

Надгробне мистецтво того періоду зверталося до теми Суду, це судилище виглядало менш лякаючим, чим пізніше, і завжди змальовувалось тільки в перспективі пришестя Христа і пробудження праведників.

Починаючи з XII ст. ми можемо простежити, як протягом чотирьох століть іконографія розвертає на порталах церков нескінченну стрічку варіантів великої есхатологічної драми.

Стара сцена – Христос в славі Своїй, який сидить на небесному престолі. У випромінюваному Ним світлі зникає, завершується історія цього світу і окремої людини і перемагає вічне і трансцендентальне.

Таким чином, в XII ст. затвердилась нова іконографія, яка накладала євангельську концепцію Страшного Суду на апокаліптичну концепцію кінця світу, пов‘язувала одну з другою. В XIII ст. ідея Страшного Суду майже зовсім витіснила ідею другого пришестя Христа. З цього часу перед нашими очима розвертається на камінні сцени судового засідання: суддя Христос на троні оточений ангелами із знаменами в руках – символом судової влади. Іноді поруч з Христом – суддно стоїть його свита – дванадцять апостолів.

В XIV-XV ст., за уявленнями сучасників, виконанням загробних рахунків займаються ті, кому вигідно, якщо дурні справи людини переважають, - сили пекла, чорти. Для благочестивих моралістів XVII-XVIII ст., була неприйнятна думка, ніби лише диявол займається виконанням рахунків на Страшному суді.

Велика драма покинула простори потойбічного світу. Вона наблизилась, вона розігрувалась тепер в кімнаті самого вмерлого. Тому на зміну попередній іконографії Страшного суду прийшла нова: гравюри на дереві, індивідуальні картинки, які кожен міг мати у себе в кімнаті. Ця іконографія при всій своїй новизні повертає нас до архаїчної моделі смерті. Ліжко, символ кохання і відпочинку було і місцем смерті. Умирала людина від хвороби чи своєю природною смертю, вона завжди помирала в ліжку. Раптова смерть вважалася виключною і жахливою, адже навіть серйозні поранення чи нещасні випадки залишали час для ритуальної агонії в ліжку.

Соціальні умови заставляли вже не демонструвати скорботу, а, напроти, проявляти стриманість і зберігати контроль над собою. Навколо померлого немає місця для довгих і галасливих оплакувань. Сім‘я покійного, його друзі, не грають більше головної ролі в цьому дійстві. Головні ролі віднині закріплені за священиками, але перш за все за монахами. Іншими словами – за новими спеціалістами у справах смерті.

Починаючи з XIII ст. урочиста траурна процесія стала символом смерті і похорон. Склад процесії і порядок слідування регулювався не звичаєм і не волею церкви, а бажанням самого померлого, зафіксованого в заповіті.

Ще одна зміна. Мертве тіло віднині надовго буде заховане від очей. Прихованість смерті означало в історії культури перехід до нового етапу.

Частина кладовища, його периферія, була як би продовженням церкви, і надгробна скульптура була там багато представлена. Низькі погребальні галереї були вже з XIV ст. розділені на часовні, аналогічні боковим капелам церкви. Але й центральна частина кладовища, завжди перекопана могильщиками, постійно міняла свій вигляд. Між великих братських могил для бідних, цих страшних ям, виділялися тут і там декілька не багаточисельних надгробних пам‘ятників.

Підсумовуючи, хочу сказати, що в своїй смерті людина відкриває особисту відповідальність. Характерна для Середньовіччя анонімність погребінь постійно виживається, і знову, як і в античності, з‘являються епітафії і надгробні зображення померлих. В XVII ст. виникають нові кладовища, розміщені поза міською межею.

Сторінки 1   2   3   4   5   6   7   8   9  
Коментарі до даного документу
Додати коментар