/  
 ДОКУМЕНТІВ 
20298
    КАТЕГОРІЙ 
30
Про проект  Рекламодавцям  Зворотній зв`язок  Контакт 

Образи і символи смерті в культурі, Детальна інформація

Тема: Образи і символи смерті в культурі
Тип документу: Курсова
Предмет: Культура
Автор: фелікс
Розмір: 0
Скачувань: 954
Скачати "Курсова на тему Образи і символи смерті в культурі"
Сторінки 1   2   3   4   5   6   7   8   9  
Хейзінга був схильний пояснювати мистецтво macabre відчаєм, який оволодів людьми після Чорної смерті, - Ар‘єс, слідом за Тененті, бачить в демонстрації зображень скелетів і розкладаючих трупів свого роду противагу тій жазі смерті і матеріальних багатств, яка знаходила вираження і в ролі заповітів. Заповіт, який Ар‘єс розглядає як факт історії культури, слугував засобом “колонізації” і освоєння потойбічного світу, маніпулювання ним. Заповіт дав людині можливість забезпечити особисте благополуччя на тому світі і примирити любов до земних багатств з бажанням про спасіння душі. Не випадково саме у другий період Середньовіччя виникає уявлення про чистилище, яке займає проміжки положення між пеклом і раєм.

§3. Третій етап еволюції сприйняття смерті по Ар‘єсу, - “Смерть далека й близька” - характеризується крахом механізмів захисту від природи.

Ми прослідкували на протязі всього Середньовіччя, як затверджувалась нова чуттєвість, яка надавала реальній смерті людини все більшого значення. На при кінці Середньовіччя нова чуттєвість досягнула тієї інтенсивності, яку передають лякаючи образи мистецтва macabre. Ця еволюція призвела до сконцентрованості думок і почуттів на самому моменті фізичної смерті. Досягнувши цієї точки, розвиток призупинився.

Розпочинається цей відхід приблизно з Відродженням і продовжується до XVII ст. Вловити цей процес, спираючись на конкретні нові факти. важко. Все залишалося так, як було в Середньовічному минулому. Ніяких змін, які б кидалися в очі, так що неважко помилитися і подумати, ніби не порушувало багатовікової стабільності. А між тим крізь цю зовнішню незмінність просвічується дещо нове відношення старих позицій до смерті.

Починаючи з XVI ст. сам момент смерті – в кімнаті, в ліжку – втрачає свою відносну важливість. Смерть стає чимось метафізичним, яке виражається метафорою “розходження душі з тілом”, яке відчувається як прощання наречених, або ж двох друзів, давніх і близьких. Думка про смерть асоціюється з ідеєю розриву людського цілого. Недарма ця епоха “надгробія душі”, коли колективна чуттєвість починає проникати ідеєю дуалізму душі і тіла. Не в сам момент смерті і не тоді, коли вона вже близька, треба думати про неї. Про неї треба думати все життя.

Відношення “другого Середньовіччя” до світу було двійним. З однієї сторони, жадна любов, яку назвали avaritia. З іншої – кінцевий розрив, тотальне відречення, роздача майна біднякам і відхід в монастир. Єдиний можливий компроміс між цими двома позиціями знаходився в системі гарантій для потойбічного світу, в якій матеріальні багатства гарантуються духовними багатствами.

Смерть чудова і повчальна, кінець життя праведний і святий, нагадує ще традиційну приручену смерть, яку приймають з покірністю. Але ця нова смерть не обділена театральністю, до кінця XVIII ст. ще здержаною, переросте у велику риторику смерті, характерну для європейського романтизму.

В епоху “другого Середньовіччя” духовні автори ставлять в центр своїх настанов сам момент смерті, тому що саме він викликав сумніви і викликав інтерес у їх сучасників. Але починаючи з Відродження вони залишають цю тему, так як сумнівів і питань стало менше. Так вони виражають на свій лад відхід від середньовічного почуття життя і смерті.

Людина нового часу починає відчувати відсторонність від моменту фізичної смерті. Ця відсторонність ніколи не виражається в словах, вірогідно, навіть ніколи ясно не усвідомлюється. Смерть була тоді замінена смертністю людини взагалі: почуття смерті, колись сконцентроване в історичній реальності смертного часу, було віднині розлите по всій масі життя, втратив таким чином свою інтенсивність. Саме життя стає повним, протяжним і густим, без переривів, тоді як смерть, яка присутня в житті, зберігає своє місце лише на її дальньому кінці, яка легко забувається, не дивлячись на весь реалізм “Духовних вправ”. Це життя, від якого смерть віддалена на відстань, уявляється нам менш люблячим речі і живі істоти, чим те, де смерть була в самому центрі.

Відхід від смерті, яка все ж залишалася близькою, проявляється з кінця XVII ст. у великому бажанні простоти у всьому, що пов‘язано зі смертю. В бажанні цьому виражалося традиційна віра в слабкість життя тлінність людського тіла. Крім того, в ньому відчувалося почуття небуття, якого надія на загробне існування так і не змогла полегшити. Протягом всього XVII і XVIII ст. суспільство летить по схилу у прірву небуття і до байдужості до смерті і померлих.

Бажання простоти підтверджується заповітами. В кінці XVII ст. і особливо у XVIII ст., заповітники все частіше відмовлялися робити останнє розпорядження про особисті похорони, доручаючи це своєму душенакажчику. Ця довіра мала двоякий смисл. Перш за все – незацікавленість: із контакту заповіту ясно видне небажання приділяти велику увагу особистим останкам. В кінці XVIII ст. та сама формула заповіту буде виражатися вже не тільки бажанням до аскетичної простоти, але й любляча довіра до тих, кому належало виконувати останню волю заповітника.

Однак, саме вразливе цієї епохи в області погребіння – повернення до кладовища. Все більша кількість високопоставлених осіб, які в XVI –початку XVII ст. бажали б похоронити їх у церкві, при кінці XVII і на початку наступного століття вибирають для свого погребіння кладовище під відкритим небом.

В XVII-XVIII ст. в Англії і її колоніях в Новому Світі навколо церкви склався простір, який представляв собою вже не осередок безіменних могил бідняків. Кладовище обставлене простими, але часто багато прекрасними пам‘ятниками, по яким неважко прослідкувати вплив змінюючих один одного направлень в мистецтві, де за барокко приходить класицизм, який виражав стремління до аскетизму.

У християн XVII – початку XVIII ст., спокуса небуттям була дуже сильною. Звичайно, їм вдавалося її стримувати, але рівновага ставала слабкою, коли область безсмертя і область неіснування дуже віддалилися одна від одної. Достатньо було послабитись вірі (декристалізація) або, скоріше, послабитись есхатологічній заклопотаності всередині віри, як рівновага між ідеєю блаженного безсмертя і ідеєю “ніщо” порушувалась і небуття перемагало. Так відкривалися затвори шлюзу, через які могли тепер пройти через чари небуття, природи, матерії.

Саме це і відбулося в XVIII ст. “Ніщо” ще не було тоді побачене в його абсолютній формі. “Ніщо” змішували з поняттям природи, тим самим пом‘якшуючи ідею небуття.

Смерть і мертве тіло самі по собі складають предмет наукового дослідження, незалежно від причин смерті. Іншими словами, мертвець вивчався не тільки для того, щоб взнати причину смерті. Його оглядали, як пізніше будуть оглядати хворого в ліжку. Це може статися дивним сучасній медицині, для якої смерть невідокремлена від хвороби і яка сьогодні вивчає хворобу, а не смерть, якщо тільки не брати спеціальний і в наші дні скоріше матеріальний випадок судової медицини.

Чуттєвість трупа мала важливі практичні наслідки для повсякденного життя людей, а саме для всякої тодішньої фармакопеї. Трупи були засобами для виготовлення дуже діючих ліків, яким зовсім не приписувалось ніякого магічного характеру. Піт, який виступав на тілі померлого, рахувався хорошим засобом проти геморою і різних пухлин. Щоб вилікувати хворого, достатньо іноді потерти хворе місце рукою мерця.

Кістки скелету вважалися засобом профілактики. Хорошою справою було носити їх на шиї або зашивати в одяг – не як символічне нагадування про смерть, а як профілактичний амулет. Так, солдати на війні носили на собі кістки пальців убитих.

Як ми вже побачили, що і в мистецтві, і в літературі, і в медицині XVII-XVIII ст. царювали невпевненість по відношенню до життя, смерті. Постійно присутньою стала тема живого трупа, мерця, який насправді живий.

Але тільки в першій половині XVIII ст. цим питанням займалися лікарі, які оповістили суспільство про одну серйозну небезпеку. Були зібрані всі старі дані про “чудеса мерців”, про крики, які чулися з могил, про трупи, які їли свої ж частини тіла. Все відразу знайшло пояснення у світі того. що було відомо про вдавану смерть.

Цікаво, що безумний страх народжується саме в епоху, коли щось міняється в багатовіковій близькості людини і смерті. Встановлюється зв‘язок між смертю і сексом, як раз тому вона заворожує, оволодіває людиною, як секс. Але ця фундаментальна тривога залишається в більш менш забороненому світі снів, фантастичних видінь. Коли страх смерті являється, він залишається спочатку в тому світі, де так довго знаходило собі порятунок кохання і тільки звідти поети і художники насмілювались її виводити: в світі уяви.

§4. Четвертий етап багатовікової еволюції в переживанні смерті – “Смерть твоя”. Комплекс трагічних емоцій, які викликаються відходом з життя кожної людини, нареченого або нареченої, дитини, батьків, родичів, на думку Ар‘єса, нове явлення, пов‘язане з укріпленням емоційних зв‘язків в середині нукмарної сім‘ї. З ослабленням віри міняється відношення до смерті; її чекають як моменту возз‘єднання з коханою істотою, яка раніше пішла з життя. Кончина близької людини уявляється більш важкою втратою, ніж особиста смерть. Романтизм перетворив страх смерті в почуття прекрасного.

Для того, щоб смерть сприймалася як абсолютний розрив, щоб могла широко розповсюдитись віра в стикування душ, повинні були змінитися уявлення про природу і сутність людини. Знадобилося багато часу, щоб ідея єдності душі і тіла при житті і після смерті відступили перед ідеєю відділення в смертний час душі від тіла, душа стала як головне і безсмертне начало людської істоти. Розповсюдження в XVII ст. ”надгробій душі” свідчить про поступовий тріумф ідеї душі, відокремленої від тіла над ідеєю єдності душі і тіла.

Цю еволюцію перервав у XVIII ст. серйозний епізод, пов‘язаний з раптовою увагою до тіла. Тіло, яке вважають мертвим, але про яке невідомо, чи дійсно життя його повністю покинуло, стало тоді предметом серйозної стурбованості .

Віра в життя після смерті – в дійсності реакція на неможливість прийняти смерть близької істоти, примиритися з нею. Це один з багатьох знаків того великого сучасного феномену, який ми називаємо революцією почуттів. Почуття починають управляти поведінкою. Це не значить, що людство до XVIII ст. не знало ефективних реакцій. Але природа, інтенсивність і об‘єкти їх в кінці XIX ст. інші, чим раніше. В наших старих традиційних суспільствах ефективна прив‘язаність розповсюджувалась на більшу кількість людей і не обмежувалась колом малої сім‘ї. Розходячись в шир це почуття втрачало свою силу. Починаючи з XVIII ст., ефективні реакції, напроти, зосереджуються на декількох найбільш близьких істотах, які стають виключними, незамінними. Коли їх не має весь світ здається пустим. В романтизмі це “почуття іншого” стає домінуючим. Сьогодні історики літератури схильні розглядати такий романтизм як естетичну моду, буржуазну, обмежену. Але ми тепер знаємо, що в романтизмі знайшов своє відображення важливий реальний факт повсякденного життя, укорінені зміни людини і суспільства.

Оскільки смерть – зовсім не кінець коханої істоти, то і біль живих, яким би важким він не був, все ж не страшний. Він прекрасний і сам померлий гарний. Знаходиться біля ліжка померлого значить в XIX ст. більше чим просто приймати участь в ритуальній соціальній церемонії. Це означає бути присутнім при видовищі підбадьорюючим. Відвідування будинку померлого в чомусь нагадує відвідування музею: який він гарний! В самих банальних інтер‘єрах західних буржуазних будинків смерть в кінці кінців починає співпадати з красою: останній етап довгої еволюції, яка бере початок від прекрасних лежачих надгробних статуй Ренесансу і продовжується в естетизмі смерті епохи барокко. Однак, ця прекрасна смерть XIX ст. – вже не смерть, а ілюзія мистецтва. Смерть починає ховатися, не дивлячись на видиму публічність, якою вона оточена: похорони, траур, відвідування кладовища. Смерть ховається за красою.

З XVII ст., але особливо з початку XIX ст. кладовище повертається в топографію європейського міста. Пролітаючи над сучасними містами і навіть селами, бачимо обширні земні плями – кладовища. Середньовічний пейзаж був організований навколо дзвіниць. Більш урбанізований пейзаж XIX – початку XX ст. намагається придати ту роль, яку грали дзвіниці, кладовищами з їх імпозантними надгробними пам‘ятниками.





З тих пір як хоронити стали в церкві або біля неї, з тих пір як тіло почали поміщати в дерев‘яну домовину або завертати в саван, відмовившись від кам‘яних саркофагів, погребальний обряд вже не мінявся. В церквах, під нерівною, погано покладеною підлогою, і на кладовищах відбувалося постійне перекладання трупів з одного місця в інше. Сучасна людина відразу уявляє собі, який запах, які випаровування, яку заразу розповсюджували місця погребінь в результаті всіх цих маніпуляцій. Але це сучасна людина. А людина того часу прекрасно до цього пристосувалася.

Сторінки 1   2   3   4   5   6   7   8   9  
Коментарі до даного документу
Додати коментар