Образи і символи смерті в культурі, Детальна інформація

Ще в більшій мірі була позорною смерть засуджених. До XIV ст., їм відмовляли навіть у можливості спати свою душу перед стратою : в іншому світі їх повинно було чекати те ж прокляття, що і в цьому.

Відстань між життям і смертю не сприймалась як “радикальна метабола”. Не було віри в просте продовження життя по ту сторону земної кончини. Останнє прощання Роланда і Олів‘є не містить ні якого натяку на можливість знову зустрітися на небесах. Тоді вважали, що мертві сплять.

Образ смерті як сна пережив століття: ми знаходимо його в літургії, в надгробній скульптурі, в заповітах. Навіть сьогодні після чиєї-небудь смерті люди моляться “за упокой його душі”. Мертві спали в квітучому саду.

Тисячі років береглося незмінне відношення до смерті. Цьому відношенню до смерті відповідало відношення до мертвих, яке виражало почуття байдужої близькості. Ця позиція характерна для певного історичного періоду: вона з‘являється в V столітті н.е. і зникає в кінці XVIII ст., не залишивши і сліду на наших сучасних традиціях. Цей період починається із зближення живих і мертвих, і проникнення кладовищ у міста і села, в центр поселення людей. Завершується він тоді, коли змішування живих і мертвих стало не прийнятними.

Відчуваючи свою близкість зі смертю, древні боялися сусідства з вмершими і тримали їх в стороні від себе. Захоронені в землі або спалені на вогнищі покійники вважалися не чистими, і їх близкість могла осквернити живих. Місцезнаходження одних повинно було бути відокремлене від світу інших, щоб уникнути усякого контакту між ними, за виключенням спеціальних днів, коли приносили жертви.

Але така нетерпимість до сусідства з померлими ослабла у ранніх християн, спочатку в римській Африці, а згодом у самому Римі. Ця зміна дуже показова: за нею стала все яскравіше виявлена різниця між відношенням язичників до мертвих і новим відношенням християн. Це сталося після віри у воскресіння плоті, яка об‘єдналася з культом древніх мучеників і їх гробниць.

Вся ситуація, таким чином, перевернута в порівнянні з античністю. Саме одиноке захоронення, в стороні від інших, яке, як вважали середньовічні люди, рахувалося в древності нормою, тепер було жахливим.

Церква повинна була передувати кладовищу. Перетворення кладовища в церкву не дозволялося. Кладовище починалося всередині церкви і продовжувалося за її стінами, в оточуючому її просторі, яке також входило в поняття церкви.

Самою вражаючою особливістю було виставлення кісток померлих на показ. В часи Рабле черепа і кістки валялися повсюди слугували бродягам в околицях церкви невинно вбитих немовлят, “чтобы отогреть зад”.

Середньовічне кладовище було не лише місцем, де похоронили. Як підкреслює Т.Ле Бра, словом кладовище називали також місце, де давно вже не виконували погребінь або навіть зовсім ніколи не хоронили, але це місце виконувало функцію, загальну для всіх кладовищ: разом з церквою вони були серцевиною соціального життя, заміняючи собою римський форум. Протягом всього Середньовіччя і до кінця XVII ст. кладовище відповідало як ідеї суспільного місця, так і іншій, сьогодні єдиній, ідеї некрополя.

Ця двояка функція знаходить своє пояснення в тому, що кладовища наділялися правом сховища. Функція сховища перетворювала кладовища іноді в місце знаходження живих, але завжди в суспільному місці, де люди могли зустрічатися, незалежно від того, продовжували там хоронити померлих чи ні. Люди, які попросили сховища на кладовищі, поселялися там і відмовлялися звідти іти.

Право сховища зробило кладовище не тільки місцем зборів та прогулянок, алей ринком, ярмаркою.

Але збори XV ст. постановили заборонити на кладовищах усяку мирську діяльність, включаючи проведення засідань судів і винесення вироків.

D

v

®

E

:

<

¦



"

$

&

(

*

,

.

0

2