/  
 ДОКУМЕНТІВ 
20298
    КАТЕГОРІЙ 
30
Про проект  Рекламодавцям  Зворотній зв`язок  Контакт 

Образи і символи смерті в культурі, Детальна інформація

Тема: Образи і символи смерті в культурі
Тип документу: Курсова
Предмет: Культура
Автор: фелікс
Розмір: 0
Скачувань: 954
Скачати "Курсова на тему Образи і символи смерті в культурі"
Сторінки 1   2   3   4   5   6   7   8   9  
Погляд Фрола направлений на некрофільність сучасної культури, яку він вважає злоякісною формою психології людини. Аналізуючи книгу Фрола можна зробити висновки, що кожен другий в сучасній культурі – некрофіл. Але причиною цього Фром вважає як і саму людину, так і її оточення. З ним, в деякій мірі, можна погодитися, Аналізуючи події, які відбуваються в наш час.

Але це потім, а зараз розпочнемо з самих початків існування людини. І прослідкуємо , яке місце займала смерть в ту епоху.

Розділ І.

§1. Проблема смерті постає як фундаментальна ще на зорі людського існування. На це звертає особливу увагу сучасний французький антрополог, філософ Едгар Морен. На його думку, людина майже від початку свого існування починає створювати елементи культури. Ціль яких у пристосуванні до жахливого психологічного страху, пов‘язаного зі смертю. Звернемося до думки Е.Морена детальніше.

Епоху великого мозку відкриває неандерталець – вже sapiens, - який пізніше поступився місцем сучасній людині, останньому і єдиному представникові роду людського на землі.

Найдавніші відомі нам гробниці належать неандертальцям. Вони свідчать про щось значно більше і зовсім інше, ніж просте закопування в землю, аби захистити живих від дії розкладу (з цією метою можна було б залишити труп десь подалік або кинути у воду). Померлого клали в позі ембріона (що свідчить у віру в його повторне народження), іноді його навіть клали на ложе з квітів, як показують сліди пилку, які збереглися в неандертальському похованні, виявленому в Іраку (що свідчить про наявність церемонії поховання); кістки іноді пофарбовані вохрою (звідси припущення про поховання після канібальського поїдання або повторне поховання після розкладу трупів), останки захищено камінням, а пізніш біля померлого почали залишати їжу і зброю (звідси припущення про віру в загробне життя покійного у вигляді привиду, який має тіло й ті самі потреби, що й у живих). Гіпотеза про наявність тут віри у відродження або в те, що померлі продовжують жити у подобі привида, є цілком слушною, бо йдеться про два фундаментальні вірування людства стосовно потойбічного світу, які, чи то у змішаному вигляді, чи то окремо, можна зустріти у відомих нам архаїчних суспільствах, до того ж вони становлять основу всіх наступних вірувань.

Як вважає Морен “Неандертальські поховання свідчать не тільки про вторгнення смерті в життя людини, а й про антропологічні модифікації, які зробили таке вторгнення можливим і спровокували його”.(14;94)

Перш за все, безперечно, - це прогрес об‘єктивного знання. Смерть не тільки визначається як факт, що визнається й тваринами (до того ж вже вміють “прикинутись мертвими”, щоб обдурити ворога), вона не тільки відчувається як згуба, зникнення, непоправна втрата (це може відчувати і мавпа, і слон, і собака, і птах) і вона осягається ще й як перетворення, перехід із одного стану в інший.

Більше того, смерть, очевидно, вже уявляється хоч і не як “закон” природи, але як щось майже неминуче, примусове для всього живого.

У будь-якому разі, звернувши увагу як на саму присутність померлих, так і на наявність ідеї смерті поза її безпосередньою далістю, у неандертальців ми можемо відзначити наявність думки, не повністю затопленою тим, що безпосередньо відбувається перед очима, тобто ми виявляємо присутність часу у свідомості. Зв‘язані між собою усвідомлення трансформації, усвідомлення примусової необхідності й усвідомлення часу вказують на появу у sapiens‘a нового складнішого ступеня свідомих знань, їх нової якості.

Одночасно з реалістичним усвідомленням трансформації віра в те, що ця трансформація (нове народження чи життя “двійника”), показує, що у сприймання реальності втручаються витвори уяви, у сприймання світу втручається міф. Відтепер такі уявлення будуть водночас і виступати продуктами людської долі, і визначати її.

Тоді як гробниці сигналізують про наявність міфа і його силу, поховальні церемонії сповіщають про присутність і силу магії. “Справді, похорон, -як вважає Морен, -являє собою ритуал, який сприяє здійсненню переходу в інше життя належним чином, - тобто захищаючи живих від дратівної дії смерті (звідси, можливо, виникає і культ померлих) і від зв‘язаного з нею розкладу (звідки, можливо, виникає жалоба, яка ізолює близьких від покійника) ”.(14;101) Так у sapiens’a складається цілий міфологічний апарат, мобілізований, аби дати відсіч смерті.

Магія, ритуал і міф сакралізують правила організації суспільства і, тим самим, підсилюють владарювання чоловічого класу, даруючи йому виправдання трансуендентального характеру. Чоловічий клас, зрештою, затоплює ключові магічно-релігійні позиції, монополізуючи спілкування з духами, які лякають жінок і дітей. Щодо жінок, то вони не зовсім позбавлені магічної зброї: чоловіча влада мусить рахуватися з жіночим принципом родючості й поважати його – як в межах космічного, так і в межах соціально-антропологічного порядку; влада чоловіків контролює лише членів мисливства, війни, організації. Що ж стосується молоді, магічний контроль над нею значно більш всеосяжний; він здійснюється через ритуал ініціації. З допомогою ініціації клас дорослих чоловіків розчленовує на дві соціологічні частини біологічний континуум дорослішання, у такий спосіб довершуючи розрив, який не дає змоги сформуватися класові молодих, і встановлюючи абсолютний контроль над правом входження у дорослий світ. Ця операція здійснюється шляхом випробувань і знущань, кульмінацією яких служить церемонія смерті-воскресіння, коли дитина, що стає чоловіком, дістає нове ім‘я і стає новою особистістю. Так класова влада зміцнюється під прикриттям грандіозної міфологічно-космологічної процедури, в якій беруть участь духи й боги .

Магія, міф і ритуал наділені тут такою правдоподібністю і такою силою переконливості в плані їх наказів і заборон, що придушення і покарання часто стають зовсім непотрібними.

отже, усе вказує нам, що усвідомлення смерті, яке з‘являється у sapiens’a , створюється взаємодією об‘єктивної свідомості, яка визнає факт смертності, і свідомості суб‘єктивної, яка стверджує якщо не безсмертя, то, принаймні, можливість трансформації. Ритуали, які стосуються смерті, одночасно й висловлюють травму, що викликається ідеєю знищення, й пом‘якшують, і заклинають її. Похорон - у всіх відомих нам суспільствах sapiensiv – відображає одночасно і саму кризу, і подолання цієї кризи і з одного боку муки відчаю, з другого – втіху надії. Все, таким чином, підказує що смерть спостигає homo sapiens’a як непоправна катастрофа, що віднині він буде носити в собі особливе занепокоєння, острах життєвою проблемою, яка обтяжує життя. Однаковою мірою все підказує, що людина ця не просто не просто відмовляється від смерті, вона спростовує її, переборює, розв‘язує у міфі і у магії.

Та справді глибоким і фундаментальним виявляється не просте співіснування цих двох свідомостей, а їх тривожне життя в єдиній двоїстій свідомості: хоча дві ці свідомості дуже по-різному комбінуються між собою у різних індивідів, у різних суспільствах (як і життя різною мірою насичене смертю), жодну з них не усуває до кінця інша, і все відбувається так, ніби людина щиро намагається сама себе обдурити, ніби вона – істерик, за давнім клінічним визначенням, який перетворює в об‘єктивні симптоми те, що йде від його суб‘єктивних тривог.

Отже, між суб‘єктивним і об‘єктивним баченням існує розрив, який смерть перетворює на справжню прірву, заповнювану міфами, ритуалами іншого життя, що врешті-решт здійснюють інтеграцію смерті. Sapiens, таким чином кладе початок дуалізму суб‘єкта і об‘єкта, їхньому нерозривному зв‘язку, а за разом – їхньому непереборному розриву, який пізніше у тисячі способів намагатимуться перебороти всі релігії й філософії. Людина вже, фактично, відмежовує свою долю від природного фатуму, переконуючи себе, що продовження життя підвладне природним законам подвоєння й метаморфози. Виходить, що в ній збагачена об‘єктивність інтерферує із збагаченою суб‘єктивністю, оскільки обидві вони відповідають прогресу індивідуальності.

Як пише Морен: ” Справді, потрібна найсильніша особистісна присутність, аби індивідуальність померлого продовжувала жити серед живих; треба, щоб афективні інтерсуб‘єктивні зв‘язки були надто інтенсивними, аби зберігатися навіть після смерті; треба, щоб виробилось і розвинулось, як новий епіцентр, усвідомлення смертельного розриву – точка сходження об‘єктивного утвердження смерті й суб‘єктивного утвердження індивідуального безсмертя.”(14;112)

Так, вторгнення смерті виявляється sapiens’a вторгненням одночасно істини і ілюзії, тривоги й упевненості, об‘єктивного знання й нової суб‘єктивності, а перш за все – їх амбівалентного зв‘язку. Воно сприяє подальшому розвитку індивідуальності й утворює новий антропологічний розрив.

Як вже було сказано, смерть постигає homo sapiens’a як непоправна катастрофа, яка викликає в нього особливі занепокоєння, страх.

Існує тваринний неспокій, який пов‘язаний із пильністю і продовжується за наявності щонайменших ознак небезпеки. Як вважає Морен:” Пильність у людини значно більш розвинена ніж у приматів, і власне людський неспокій меншою мірою пов‘язаний з безпосередньою небезпекою і більшою мірою – з появою свідомості, а отже, усвідомлення смерті”(14;115).

Просторове дистанціювання дасть змогу тепер уявити навколишній світ як “відсторонений”; часове дистанціювання, зі свого боку, змусить відкрити світ як незворотній процес, а заразом – і усвідомити невідомість майбутнього. Просякнуте неспокоєм усвідомлення цього подвійного дистанціювання збігається із усвідомленням смерті, яке доповняльно визначає і поглиблює його. Свідомість смерті виникає тоді, коли є знання про смерть як об‘єктивний, передбачуваний феномен (момент якого, проте, непередбачуваний ), а також суб‘єктивне усвідомлення цього феномена. Така свідомість у всіх відомих архаїчних суспільствах, вона з‘явилася ще у неандертальця. Дуже раннє усвідомлення смерті дитиною і поява у неї антропологічного неспокою підтверджує для нас їх фундаментальний характер. І справді, стресове, трагічне переживання смерті виникає у шести-семирічному віці, тоді ж, коли й ідея зв‘язку між смертю і втратою індивідуальності.

Цей подвійний розрив – смерті і невпевненості – очевидним чином заповнюється за допомогою міфа, магії, релігії, афективної співпричетності, належності до соціального, колективного буття і, звичайно ж, усіх видів повсякденної діяльності. Проте завжди стримуваний людський неспокій, який, одначе, ніколи не зникає, буде підсилюватися соціокультурним розвитком sapiens’a, котрий неминуче потягне за собою заборони і пригноблення. Неспокій стимулює і підтримує міфи, магію, релігію, які урівноважують надмірну відмежованість від світу, надто велику невизначеність часу, надто сильну занепокоєність смертю.

Отже, -“ Уявлення неандертальців про смерть, які констатувалися вже давно, однак антропологічно не інтерпретувалися відповідним чином через одновимірний погляд на людину розумну, являють собою істинне одкровення, що проливає ні з чим незрівнянне світло на відмінності між sapiens’om і його попередниками, та й надалі постійно висвітлює природу людини, - у тому розумінні, що виявлений мною тут надзвичайно важливий вузол значень поєднаний з остаточним розвитком мозку гомінід і навіть, власне з формуванням мозку sapiens’a. ” (14;121)

Зрозуміло, що все вище сказане не з‘явилося на світ у неандертальця одномоментно. Цілком можливо, що деякі з цих рис зародились в homo erectus. Вони могли почати викристалізовуватися або починаючи з притаманного м‘ясоїдним гомінідам канібалізму, який наповнився афективними значеннями у зв‘язку з поїданнями родича або ворога (присвоєння доблестей померлого), або виходячи з двоїстої і суперечливої турботи про те, щоб позбавитись трупа (у зв‘язку з розкладом) і зберегти коло себе любого покійника (збереження кісткових тканин), - або ж, з рештою, за відправну точку могло правити повернення померлих у сновидіннях.

“Як можна не помічати, що найбільш біологічні явища – секс і смерть - у той же час більше за все насичені символами культури?.. Людина за своєю природою істота культурна, оскільки за своєю культурою вона є істота природна ” (14;127)

§2. Кошмар смерті у всі епохи і завжди переслідував людей. Він породжував специфічне уявлення про трагізм життя. Кінець людського існування безповоротно ставить питання про смисл земного існування, про приналежність життя. Звичайно, проблема смерті відноситься до числа фундаментальних, торкається основ буття.

В деякі епохи страх смерті зовсім був відсутній: люди знаходили в собі сили протистояти погрозі фізичного знищення. Античні греки, наприклад, вчилися переборювати жах небуття шляхом контрацепції духу. зусиллями животворної думки, виховували в собі презирство до смерті. Людей середньовіччя, навпаки, наступаюча смерть доводила до виснаження.

Страх перед смертю закладений у самій людській природі, в самій тайні життя. Але в конкретній епосі, через призму певних духовних цінностей цей страх набирає різних форм. Культура постійно відтворює життєві ситуації, з якими люди зустрічаються у всі часи. Йдеться про проблему любові, жертви, трагедії, героїзму, смерті.

Кожна культура виробляє певну систему цінностей, в якій переосмислюються питання життя і смерті. Вона творить також певний комплекс образів і символів, з допомогою яких забезпечується психологічна рівновага індивідів.

Сторінки 1   2   3   4   5   6   7   8   9  
Коментарі до даного документу
Додати коментар