Синонімія і антонімія у поезіях Ігоря Муратова, Детальна інформація

Синонімія і антонімія у поезіях Ігоря Муратова
Тип документу: Курсова
Сторінок: 38
Предмет: Мова, Лінгвістика
Автор: фелікс
Розмір: 237.1
Скачувань: 1920
Психічний стан людини, а також стан природи у творах І.Муратова передаються метафорами, в яких семантика дієслів пов’язана із звуковими асоціаціями: "І щоб серце моє вибухало щомить за тебе відплатною міною" (264); "Чути, як у трепетнім сні вічний голод зубами лящить" (264); "Аж поки в неба на тарелі не загарчало сонце: гріх!" (266); "І приборканим левом гарчить реактивна епоха" (244).

На різноманітних асоціаціях створюються і метафори, що базуються на семантиці дієслів фізичної дії: "Наростало ... страхом зоряна ніч вагітна" (243); "Під бруківкою ... трава. Прихилятиметься і ховатиметься ... Пробиватиметься, пробиватиметься" (241). Подібні метафоричні структури у поета частіше пов’язані з явищами природи.

І.Муратов звертається і до традиційних метафор із компонентами сонце, небо, ліс, місяць та ін., вводячи їх у нові семантичні зв’язки: "Ліс мовчить, йому байдуже" (240); "Сонце прощає небо голубе" (240); "Ліс, мов шапку набакир, нап’яв космате сонце" (240); "Тумани сонце ловлять в ятері" (245); "Місяць ... – немов пожежну каску на зірку хтось нап’яв" (263).

Неодноразово метафоризується у віршах І.Муратова традиційний образ поезії – вогонь (символ оновлення життя). Цей оновлений символ вогню поет проносить через поему "Прометеєве віче", де головний герой – захисник людей, богоборець і поборник справедливості – Прометей. Прометей – один із найвеличніших образів у світовій літературі. До нього зверталися Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка та ін. У своїй поемі І. Муратов прославляє священні людські почуття – дружбу, мужність, братерство, що живуть у серцях волелюбних народів, розбуджених до нового життя вогнем Прометея: "І Вічна Мати – волелюбний дух розбудженого людства на планеті – його вогонь благословила" (267). Слово вогонь у художній системі Муратова символізує також боротьбу добра і зла, бунту і покори: "Комусь вогнем помажуть губи, щоб відблиск бунту був на них, самодіяльні вогнелюби" (274); "Бурани, полярні вандали, гасили щодня наш вогонь" (235); або є знаком творчого самовираження особистості: "А повинен би вдень і вночі на високім вогні самострати боліти" (264).

Слово вогонь у тексті може замінятися назвами суміжних понять (багаття) або синонімами (полум’я). Стійка асоціація вогонь кохання мотивує появу почуття великого кохання-горіння, яким сповнене серце ліричного героя у вірші "Сентиментальна сюїта". Це почуття передається метафоричними засобами, що відтворюють радість життя, бажання працювати і творити. Характерними для поета є метафоричні рядки з цього вірша, що виражають авторське кредо: "Перейду всю планету, світ од краю до краю, на багаттях епохи згорю без жалю" (265). Дієслово згорю опосередковано символізує образ: життя – вогонь.

Структуру метафоричних образів у поезії І. Муратова часто становлять іменникові словосполучення. Серед них найпоширенішою структурою, що метафоризується, є генітивна конструкція, в якій метафоризоване слово виступає у формі залежного родового відмінка: роки любові, крик стихії, плід інтелекту, пергамент долоньки, сум перегарів, холод листів, печаль очерету, обійми душі, криниці безпораддя, горбатість гір. Семантичне ядро іменникового словосполучення нерідко поширюється, уточнюється за рахунок залежних прикметників.

Для прикладу візьмімо знайомі вже нам рядки: "Мчать роями секунд каравели, чую часу подрібнений плин" (241). У сполученні часу подрібнений плин прикметник уточнює якісну ознаку метафоризованого іменника, виступаючи щодо нього в ролі метафоризуючого, а іменник плин через розширення значень понять час і подрібнений зазнає подвійної метафоризації. Завдяки поєднанню словесного образу і зорової асоціації це словосполучення набуває пластичності.

Велику кількість іменникових метафор, що використовує Муратов, можна умовно поділити на дві групи. Метафори першої групи означають стан людини, вони ніби виступають у контрасті з самим контекстом, що лише посилює їх зміст: розпука ревнощів, атака згадок, музика сну, барліг зневіри. Метафори другої групи означають явища природи, що впливають на почуття людини: падолиста рух, сяйво зеніту, райдуга світу, рулади солов’їв. У подібних сполученнях поєднуються традиційні й оригінальні авторські образи.

Іменникові словосполучення з метафоричним змістом – це концентрована форма вираження ознак предмета через зіставлення його з іншими ознаками. При цьому зміст слова, що називає предмет, у процесі метафоризації розширюється. Основою порівняння, зіставлення в іменникових метафорах Муратова можуть виступати звичайні розмовні слова: тарель неба, чобіт лиха, чарка грошей, глеки віри, сміття спогадів. Якщо в таких метафорах семантична основа порівняння явищ, предметів прозора, то інші (зокрема ті, що включають книжну лексику) будуються на віддалених, більш психологічних асоціаціях: іпостась душі, руки матері зорі. У подібні образи Муратов вкладає власне переосмислення явищ і цим сприяє метафоричному збагаченню поетичної мови.

Майстерність поета в доборі влучних іменникових метафор спостерігаємо на прикладі цілісного уривку із поеми "Прометеєве віче", який становить розгорнуту метафору, сконструйовану із цілого ряду іменникових метафоричних словосполучень: "Я несу Душі безгрішної моєї Верижну муку і красу, Жаги бунтарської окрасу: Мій жарт, солоний мій талант, Відплату серця, помсту часу." (245).

Часто у структурі метафоричного образу, що вдало створює поет, головну роль відіграють прикметники або дієприкметники. Виконуючи експресивно-образну функцію, метафоричні епітети створюють емоційний настрій, увиразнюють почуття. Наприклад, у сполученні з іменником сміх прикметники вишневий, рум’яний, продуманий, базарний передають найтонші відтінки емоційного сприйняття його ознак. Зокрема переносне вживання якісних і відносних прикметників, сприяє поглибленню асоціативних образів: сонний дзвін, печальний очерет, радісна райдуга, бідна совість, убивчі очі, безкомпромісні брови, фривольні вії.

У способі метафоризації ознак, що виражені за допомогою прикметників, виділяються кольороназви. Вони є характерними для поетичної мови взагалі, але в поезії Муратова вирізняються індивідуальністю, неповторністю. Автор має свою улюблену гаму кольорів. У нього часто асоціюються з певним колом понять слова, що виражають різні відтінки синього, голубого, сірого, золотого, рожевого, чорного кольорів. Вони виявляють багатозначність, у якій тісно переплітаються загальномовні і власне авторські поетичні смислові відтінки: золотий мандат, золоті очі, золоті фарби; синій птах, безжальність синя, сині лапки; тиша рожево-синя; голубий силует; сірі береги; рожевий напій; чорна хмара, чорна біда, чорний птах, байдужість чорна. Поет вкладає в метафоричний зміст таких словосполучень власне переосмислення явищ оточуючого світу, естетично збагачуючи поетичне мовлення асоціативними явищами, на ґрунті яких виникають індивідуально-авторські метафоричні словосполучення.

Поетичній мові І.Муратова властиве широке використання абстрактної лексики, переважно такої, що виражає почуття людини: біль, ненависть, злість, горе, щастя, любов, віра, біда; розкриває риси характеру особистості: байдужість, розкованість, вірність, хтивість, цнотливість, фривольність, терпіння. У багатьох випадках зустрічаємо нагромадження абстрактної лексики, що підпорядковане творчому задумові автора, як-от, – розкрити духовний потенціал солдата-захисника: "Усе б віддав, щоб одвернуть од згуби цю місячність, і зоряність, і вірність, сумирну і бентежну неймовірність" (165).

Джерелом поповнення абстрактної лексики є, як відомо, іншомовні слова. І.Муратов вживає переважно такі, що вже ввійшли в українську мову: "Екзотики в ливарні дуже мало" (349); "Машина пророкує нам старт і фініш торжества" (348); "Ні галюцинацій. Ні ілюзій. Все в натурі" (345); "Інтимна дачна благодать, до катаклізмів непричетна" (317). У використовуванні абстрактної та іншомовної лексики ми бачимо творчу підоснову: глибокий психологізм, притаманний переважній більшості творів поета, для якого головне – людина з її духовним світом.

Характерна ознака індивідуального стилю І. Муратова – його словотворення. Художнє мислення вимагає не просто форм, адекватних змістові, а й розвитку художньої мови як складної системи зображувальних засобів. Талановитий митець часом відчуває брак засобів, їх обмеженість, і це дає йому право експериментувати в ідейно-художніх пошуках лексичних новацій. Найуживаніший засіб словотвору у Муратова – морфологічні новоутворення. Особливо часто поет звертається до творення складних слів. Великим майстром поєднання, здавалось би, різнопланових за змістом слів у одне був Т.Г. Шевченко. І. Муратов плідно продовжує цю традицію. Найбільш поширеною моделлю у поета є складні іменники, здебільшого прикладки: траєкторія-струна, сумніви-мучителі, леле-зозуля, досвіт-пора, сокіл-сонце, зайди-громовиці, дозрілість-окраса, голуб-дим, відьма-пам’ять, муляр-титан, одуд-фанатик, руїнник-час, чужинець-щур, перетинки-зупинки, сон-береги, мучитель-орел, горе-віщун, філософи-шамани, скнари-божества, жахи-лихоліття, білограй, сухозлот.

Порівняно рідше поет звертається до творення складних прикметників, що передають відтінки кольорів: "Пивши просто в степу жовто-білий, бражно-пінявий гострий кумис" (110); "Здавалось не чорним в отій чорноті, а безбарвним, смертельно-ніяким, нічим" (121); або подвійність почуття як наслідок якоїсь події, чи, навпаки, вияв того самого почуття взаємно доповнюваними формами: "І з очей їх зворушливо-щирих випромінюється те величне, єдине" (293); "До матері землі навік прикуті не пафосом екстазно-молитовним, обов’язком залізним" (118); "Відлежалась весна ... на перекатних, кучеряво-пінних ... хвилях-кручах" (115).

Зустрічаємо у Муратова й композити-прикметники, складені з трьох основ, наприклад: "Ти – моя ..., може, треба тебе величати на "ви", простоту перевести в ключі давньовічнобаладні?" (224). Оригінальні також новоутворені прикметники-означення з іншомовною часткою ультра-: "Віриться в щастя – ... узаконене кодексом ультраінтимних поезій" (160); "І гумор, і сатиру всіх сторіч йому вдихнула в ультрачуйне вухо [ніч]" (259).

У творах поета знаходимо кілька новоутворень прислівникових складних слів: "І вже підливаній під вишні, [воді] стоусто всмоктаній у прах" (107); "А я тебе кохаю многотисячно, без ліку многовесно, многорічно" (224).

З афіксальних неологізмів у Муратова найчастіше зустрічаються префіксально-суфіксальні: неомузена муза, омажорений вир, окришталені каштани, нерозлюбна пора. Цікаві суфіксальні неологізми, що містять у собі певну інформацію понятійного і власне естетичного характеру: "Нерозгадне надвечір’я, вечорінь кленових крон" (375); "Над Кузнечною – захід – вулкан, полум’яр" (378); "Вже хтось шепоче синьоокій ... компліментарне – їй утішно!" (89).

Чи не найвиразніша ознака Муратового словотворення – прислівникові новотвори, що несуть у собі емоційно-експресивний заряд: "Й тобі цвинтарний обеліск – і той освідчиться органно" (380); "А тут майово стало від мужніх строф" (380); "І моторошно стало, і молодо мені" (373); "Іще спогади мертво, мемуарно не вистигли" (361); "Мої згадки про тебе вітрильно пливуть" (361); "У купелі турбот лелію великодньо не рід – увесь народ" (281); "А я не звик, не звик до логіки, коли мені казково" (227).

Новотвори І. Муратова розсувають рамки лексичної семантики, відтінюють її, реалізують приховане, глибинне в слові, розширюють виражальні можливості поетичної мови.

Ми схарактеризували тільки деякі мовні особливості поетичного мовлення письменника, однак із них видно, що мова поезій І. Муратова – це рухлива, динамічна система, в якій відображаються уподобання і світобачення творця.

Однією з мовних рис його поезій, рис, що впадають в око відразу, є насиченість творів синонімами й антонімами. Саме цей мовний аспект ми й обираємо для дослідження.

РОЗДІЛ 1

Теоретичні засади дослідження

Одним із суттєвих питань сучасної лінгвістики є вивчення художнього тексту як одиниці комунікативного акту. На думку В.П. Григор’єва, “лінгвістика та дослідження літератури, мабуть, одна з найважливіших проблем філології ХХ століття” [Григорьев, 1979, 22].

Проблема вивчення мови художніх творів має тривалу історію, вона по-різному розв’язувалася в залежності від рівня розвитку мовознавства і суміжних із ним наук, від світоглядної позиції дослідника. У сучасному мовознавстві навколо категорій лінгвістична поетика, поетична мова, мова художньої літератури, а також теорія поетичної мови, художня мова та ін. ведеться боротьба ідей [Григорьев, 1979, 5]. Причину розбіжностей у поглядах учених з указаних проблем слід шукати не тільки у відсутності розробки загальних методологічних основ вивчення мови художньої літератури, що відзначається мовознавцями, наприклад, Н.К. Соколовою: “Не розв’язані повністю, – пише вона, – такі кардинальні проблеми лінгвістичної поетики, як методика і методологія лінгвостилістичних досліджень" [Соколова, 1985, 13]. Розходження в поглядах цілком правомірні, бо художній твір і його мова є явищем складним і багатомірним, через що може досліджуватися в багатьох аспектах, які тільки сумарно можуть дати цілісне уявлення про явище. Тому пошуки істини повинні відбуватися не в конфронтації різних поглядів, а в їх синтезі.

Так чи інакше вказаним проблемам присвячена значна кількість робіт (див. Т.Г. Винокур, 1959; І.Г. Чередниченко, 1962; В.В. Виноградов, 1963; З.І. Хованська, 1975; Л.Ф. Тарасов, 1976; В.П. Григор’єв, 1979; В.А. Чабаненко, 1984). Однак при різноманітності підходів майже всі дослідники намагаються вирішити проблеми аналізу художнього тексту, не виходячи за межі понять “поетична мова”, “мова художньої літератури”, “стиль”.

Розглянемо питання аналізу художнього тексту детальніше. За Шанським, метою лінгвістичного аналізу тексту є “вивчення різних елементів мови... в тій мірі, в якій вони пов’язані з розумінням літературного твору як такого” [Шанський, 1975, 111]. Але термін "лінгвістичний" стосовно такого аналізу, на думку більшості вчених, є не зовсім адекватним. Так, М.О. Рудяков називає аналіз мовних засобів, спрямований на виявлення своєрідності стилю автора, стилістичним, протиставляючи його літературознавчому аналізові, при якому твір розглядається не тільки з погляду мови, але і з погляду образного змісту, в історико-літературному контексті [Рудяков, 1977]. Оскільки названі види аналізу так чи інакше спрямовані на той самий об’єкт – зміст тексту, то між лінгвістичним, стилістичним і літературознавчим аналізом не може бути абсолютно чітких меж, вони певною мірою "розмиті". У той же час завдання, які виконують вказані види аналізу, не збігаються повністю: те, що є метою лінгвістичного аналізу, є засобом для стилістичного, а те, що є метою літературного, – один із засобів стилістичного аналізу. У цілому ж лінгвістичний, стилістичний і літературознавчий види аналізу досліджують текст, його змістову структуру. І тому розгляд теорій, які так чи інакше торкаються категорії змісту тексту, вважаємо необхідним. Характеризуючи сутність цієї категорії, зазначимо, що умовно всі концепції, які розглядають питання змісту тексту, можна звести до двох основних. Прихильники першої теорії визначають зміст тексту як те, що безпосередньо закладене в ньому. При цьому, як пише І.В. Арнольд, головним є не те, “що автор хотів сказати, а те, що дійсно сказано в тексті” [Арнольд, 1973, 27]. За цією теорією аналіз мови твору часто стає додатковим і не обов’язковим етапом вивчення тексту. Завдання такого підходу до аналізу змісту тексту – виявити так звані “художні особливості” твору.

На противагу першій, друга теорія розглядає зміст твору як систему дій, операцій, але не систему застиглих компонентів. Прихильники цієї концепції твердять, що зміст тексту слід розкривати в процесі мовної діяльності, тобто в акті комунікації. За словами О.О. Леонтьєва, тут “ми маємо справу зі складною... постійно змінною під впливом зовнішніх і внутрішніх факторів системою психологічних зв’язків слів” [Леонтьев, 1971, 7]. Отож різниця між цими двома теоріями полягає в різному підході до аналізу змісту тексту: перша розглядає його як систему компонентів, друга – як мислительний процес.

The online video editor trusted by teams to make professional video in minutes