Синонімія і антонімія у поезіях Ігоря Муратова, Детальна інформація

Слід зауважити, питання про те, що зміст тексту не може розглядатися поза актом комунікації, було сформульовано ще в працях таких видатних лінгвістів минулого, як В. Гумбольдт (1859) та О.О. Потебня (1976), пізніше це положення розвивалося в наукових роботах М.М. Правдіна (1976), М.О. Рубакіна (1977), Ю.О. Сорокіна (1985) та ін.

Цілком правомірно, що дві названі теорії не суперечать одна одній, а взаємодоповнюються, бо розглядають текст у різних аспектах.

Дослідники вказують, що для художньої літератури характерні специфічні мовні властивості. Як зазначав Г.О. Винокур, “немає такого факту поетичної мови, який не був би відомим поза поетичним контекстом, як мова взагалі. Але в цій новій, поетичній ролі кожна мовна дата набуває особливих властивостей” [Винокур, 1959, 391].

Відображення дійсності в художньому тексті передбачає зв’язок двох тісно пов’язаних систем – мови і мислення [Якобсон, 1964, 12]. Звідси можна виділити два аспекти в змісті текстових одиниць: аспект "образно-понятійних відношень" (властивість слова відображати явища, ситуації об’єктивного світу) і аспект "власне мовних відношень" (властивість вербального образу збуджувати інші вербальні образи) [Степанченко, 1989, 10]. Образно-понятійний та мовний рівні змістової структури тексту взаємодіють один з одним. Із цього приводу слід згадати слова відомого психолога А.Р. Лурії: “Поезія народжує не уявлення, а смисли: за образами криється внутрішнє значення, підтекст; слід абстрагуватися від конкретного образу, щоб зрозуміти її переносне значення, інакше вона не була б поезією” [Лурия, 1968, 66].

Відповідно до цього стилістичний аналіз художнього твору базується на образно-понятійній моделі структури змісту тексту на відміну від лінгвістичного аналізу, при якому дослідник оперує лише вербальними образами [Степанченко, 1989, 12].

Отже, доповнюючи один одного, стилістичний та лінгвістичний аналізи дозволяють глибше дослідити об’єкт. Отож комплексний підхід до аналізу змісту твору дає можливість повніше характеризувати ідіостиль поета.

Аналіз художнього тексту прийнято називати лінгвостилістичним, якщо він “розглядає використання мовних елементів у тексті художніх творів, де вони набувають ідейно-естетичної значимості” [СЛТ, 1985, 291]. Для свого дослідження ми обираємо лінгвостилістичний аспект аналізу поетичного тексту, бо саме такий аспект, як уявляється, є провідним, оскільки в ньому, незважаючи на наявність аналізу ритму, синтаксису та ін., які відіграють важливу роль у формуванні поетичного тексту, на першому плані стоїть аналіз лексичних засобів мови як головних “збуджувачів” одиниць образно-понятійного рівня змісту тексту.

У сучасному мовознавстві спостерігається велика зацікавленість проблемами лінгвостилістики, оскільки вивчення мовних явищ зближує лінгвістику з такими галузями, як літературознавство, психологія, естетика, етика [Чабаненко, 1984, 5].

Українська лінгвостилістика, як відомо, започаткована працями О.О. Потебні в другій половині минулого століття, який зробив спробу визначити основні напрямки лінгвістичної стилістики. Але як окрема наукова галузь, лінгвостилістика утвердила свої права лише в 20-30-ті роки нашого століття [Ващенко, 1973, 129]. Тоді у філологічній науці стало загальноприйнятим вивчати природу художнього мовлення не тільки на рівні лексичних значень і їх різних видозмін, але й на рівні значень синтаксичних, граматичних. В. Жирмунський у роботі "Задачи поэтики" зазначає, що в основу аналізу поетики "повинна бути покладена класифікація фактів мови, яку дає нам лінгвістика" [Жирмунський, 1977, 28]. Значний внесок у розробку питань лінгвостилістики зробила також чехословацька "функціональна лінгвістика", функціонально-стилістичні дослідження якої повернули інтереси лінгвістики до вивчення структури мови та її функціонування [Пражский лингвистический кружок, 1967]. Досить вагомою лінгвостилістичною роботою стала книга В.С. Ващенка "Стилістичні явища в українській мові" [Ващенко, 1957]. Однак у роботі дослідження проведене не за всіма рівнями і підрівнями мови, а лише на рівні фонетики, граматики і словотвору. Поява лінгвістики тексту, на думку мовознавців, пов’язана із загальним посиленням інтересу лінгвостилістичної науки до комунікативного аспекту мовлення [Ахманова и т.д. 1966, 7-8]. Так, І.І. Ковалик підкреслює: "Як засоби вираження художнього образу можуть використовуватися всі рівні мовної системи" [Ковалик, 1969, 158]. Відповідні твердження знаходимо і в роботах інших мовознавців: В.І. Кононенка [Кононенко, 1976, 117], В.А. Чабаненка [Чабаненко, 1973, 5].

Найбільш повно в українській філології відбито стилістичне використання фактів мови як системи в колективній монографії "Сучасна українська літературна мова. Стилістика". Це дослідження присвячене функціональній стилістиці, проте у більшості авторів "стилістичний аналіз здійснюється на лексичному, фразеологічному, фонетичному, морфологічному, словотворчому і синтаксичному рівнях" на матеріалі художньої літератури (перш за все розділи, які написали І.К. Білодід, В.С. Ващенко, С.Я. Єрмоленко, Г.П. Їжакевич, В.В. Коптілов, А.В. Лагутіна, М.М. Пилинський) [СУЛМ: С, 1973, 3].

Спираючись на досягнення вітчизняного і зарубіжного мовознавства, українські вчені Л.А. Булаховський, І.К. Білодід, М.А. Жовтобрюх, В.М. Русанівський, М.М. Пилинський, С.Я. Єрмоленко та багато інших у своїх наукових роботах визначили предмет і завдання української лінгвостилістики, розв’язали численні важливі її теоретичні питання, зокрема проблему формування лінгвостилістичної системи національної мови. Завданням української лінгвостилістики є вивчення таких фундаментальних проблем мовознавчої теорії, як сутність мови (соціальна природа мови, взаємозв’язок її структурного і функціонального аспектів, закономірності функціонування).

Як відомо, важливу роль у системі будь-якої мови, а тим більше її поетичного стилю виконує лексика. Виходячи з цього, предметом розгляду в дисертації є синонімічні та антонімічні лексичні засоби мови, які використовує І. Муратов у своїх поетичних творах, з погляду лексико-семантичного та лінгвопоетичного.

РОЗДІЛ 2

Лексичні синоніми як засіб виразності в поезії І. Муратова

2.1. Лексико-семантична характеристика синонімів у творах поета

2.1.1. З історії питання лексичної синонімії

Однією з характерних ознак поезій І.Муратова є висока частотність уживання синонімічності слів. Синоніми як один з найважливіших лінгвостилістичних засобів розглядаються у лінгвостилістиці, у поетиці віддавна.

Ще давні греки дійшли висновку, що саме в синонімах виражається багатство мови. Римські вчені усвідомили не тільки схожість слів-синонімів, але й різницю між ними. Так, наприклад, М. Квінтиліан писав: “Так як у різних речей назви різні – або більш точні, або більш красивіші, або більш виразніші, або краще звучать, – то всі вони повинні бути не тільки відомі, але й наготові і, так би мовити, на виду, щоб, коли вони знадобляться тому, хто говорить, можна було легко відібрати з них найкращі” [M. Quintilianus, 149].

У XVII ст. успішно працювали над визначенням природи синоніма французькі вчені. У 1718 р. вийшла у світ об’ємна і досить значна за змістом праця Жирара під назвою “Правильність французької мови, або різниця значень слів, що можуть бути синонімами”. Француз Бозе зібрав і видав в одній книзі французькі синоніми; через декілька років абат Рубо видав “Большой синонимический словарь” французької мови. Із німецьких учених XVIII ст. синонімами цікавились Аделунг і Ебергардт, із англійських – Джонсон. Першою українською працею, що якоюсь мірою торкалася проблеми синоніма, була “Лексикон словеноросский и имен толкование” П.Беринди, яка вийшла у Києві у 1627 р.

У сучасній лінгвістичній літературі існує чимало визначень понять синоніма і синонімії. Щодо самого існування явища лексичної синонімії деякі дослідники висловлюють сумнів, вважаючи, що синонімія – це взагалі винайдене лінгвістами поняття: “Синонімії, як вона традиційно витлумачується, у мові взагалі немає. Це одна з фікцій, що рудиментарно існує в науці про мову” [Звегинцев, 1963, 137-138]. Л. Блумфілд заперечував наявність дійсних синонімів, оскільки між словами завжди існують деякі відмінності: “Якщо які-небудь форми фонетично відмінні, ми вважаємо, що їх значення також відмінні... Коротше кажучи, ми вважаємо, що насправді синонімів не існує” [Блумфилд, 148].

Ми гадаємо, що явище, яке ми називаємо лексичною синонімією і синонімами, існує і його необхідно досліджувати. Інша річ, що мають на увазі під цим терміном ті, хто заперечує існування синонімії.

Зважаючи на велику кількість дослідників, які користуються нерідко різною термінологією і методикою аналізу мовних явищ, належачи до різних напрямків і шкіл у лінгвістиці, існують і різні типи визначень. Які ж основні групи визначень існують у мовознавчій літературі?

А.П. Євгеньєва так характеризує синоніми: “Синонімом слід вважати таке слово, яке визначилось у відношенні до свого еквівалента (до іншого слова з тотожним чи максимально близьким значенням) і може бути протиставленим йому за якоюсь лінією: за тонким відтінком у значенні, за вираженням експресії, за емоційним забарвленням, за стилістичною приналежністю, за сполучуваністю, і, відповідно, займає своє місце в лексико-семантичній системі літературної мови” [Евгеньева, 1970, 11]. Приблизно такого ж погляду дотримується і А.Б. Шапіро: “Синонімами є різні за своїм звуковим складом слова, які визначають одні і ті ж поняття, у вираження яких вносяться додаткові відтінки значення” [Шапиро, 1955, 75]. М.Ф. Палевська розгортає цю дефініцію: “...синонімами слід вважати, – пише вона, – слова та еквівалентні їм фразеологічні звороти, які при різному звучанні називають одне і те ж явище об’єктивної дійсності і розрізняються відтінками основного , спільного для кожного з них значення або віднесеністю до різних мовних стилів, або тим і другим одночасно, здатністю до словотворення, утворення форм суб’єктивної оцінки та сполучення з іншими словами” [Палевская, 1967, 67]. В.С. Ващенко характеризує синоніми як “усталені у мовному вжитку ряди лексичних одиниць, співвідносних з одним чи кількома пов’язаними між собою поняттями, певною мірою близьких за своїми семантико-стилістичними властивостями” [Ващенко, 1981, 13]. Ж.П. Соколовська, аналізуючи синонімічні зв’язки прикметників із значенням узагальненої позитивної якісної оцінки, висуває тотожність первинних семантичних елементів предметно-логічної частини значення як критерій синонімічності. Дослідниця характеризує синоніми як “семами, тотожні за первинними семантичними елементами своєї смислової структури , але не тотожні в цілому, які розрізнюються додатковими елементами, експресивно-стилістичною характеристикою, граматичною оформленістю, лексичною та синтаксичною сполучуваністю” [Соколовская, 1970, 7-8]. На обмеженість сполучуваності близькозначних слів указує також Ф.Р. Палмер [Palmer, Р.44].

Однак існують і визначення іншого типу, які характеризують лексичні синоніми не через значення слова, а через їх “поведінку” в тексті. При цьому основною ознакою синонімів вважається їх взаємозамінність у текстах. Л.А. Булаховський відносить до синонімів слова, тотожні за значенням: “Слова, здатні в тому ж контексті або в контекстах, близьких за змістом, заміняти одне одного без відчуття помітної одмінності у змісті, мають назву синонімів” [Булаховський, 1955, 32]. Взаємозамінність є ознакою синоніма і у визначенні Б.В. Горнунга: “...синонімами є слова, взаємозамінні у певних контекстах, що перебувають у суворому співвідношенні одне з одним, але не в будь-яких контекстах” [Горнунг, 1965, 98]. Названі типи визначення мало суперечать одне одному. Однак спроби дати визначення синонімії тільки через взаємозамінність або ввести це явище (взаємозамінність) у систему ознак синонімів не здобули в лінгвістиці останніх років достатньої підтримки, бо визначення синонімів як слів, що мають семантичні відмінності, не передбачає їх обов’язкової взаємозамінності [Лисиченко, 1977, 84-85]. Майже всі названі визначення, на думку дослідників, відрізняються переважно ступенем розкриття поняття "значення слова".

У 70-90-х роках у визначення поняття “синонім” вводиться розуміння значення слова як структури і запроваджуються елементи компонентного аналізу. Такі визначення ми бачимо, наприклад, у працях Д.М. Шмельова, який зазначав, що “...синоніми – це слова, відмінними семантичними ознаками яких є тільки такі ознаки, які можуть усталено нейтралізуватися в певних позиціях. Чим більше таких позицій, тим вищий ступінь синонімічності відповідних слів, тим частіше може здійснюватись їх взаємозамінність” [Шмелев, 1973, 130]. У цьому визначенні взаємозамінність вважається не причиною, а наслідком синонімічності і проявом різного її ступеня. Автор підкреслює, що відмінним у синонімів є тільки ознаки, які можуть нейтралізуватися, отже, не є денотатом чи сигніфікатом, тобто найсуттєвішими компонентами значення. Через взаємозамінність (із залученням компонентного аналізу) дає визначення синонімів і Л.О. Новиков: “Два (чи більше) ЛСВ є синонімами, якщо вони, маючи різні знаки (лексеми), здатні завдяки тотожності або схожості значень заміщати одне одного у всіх або певних контекстах, не змінюючи змісту висловлення” [Новиков, 1982, 228]. Як бачимо, цей автор вважає, що синоніми можуть мати тотожні або схожі значення і заміщати одне одного частково або повністю.

На підставі ступеня близькості значень двох слів Ю.Д. Апресян поділяє синоніми на точні і квазісиноніми. Точні синоніми – це слова, семантичний обсяг яких повністю збігається, у квазісинонімів семантичний обсяг збігається частково [Апресян, 1988, 509]. Для того, щоб квазісиноніми (“неточні синоніми”) були взаємозамінними, необхідно, “щоб їх семантичні відмінності в ряді позицій могли нейтралізуватися” [Апресян, 1995, 235]. Те, що Ю.Д. Апресян називає квазісинонімами, є власне синонімами за їх сутністю і функцією. Ю.Д. Апресян до основних ознак синонімів відносить однакову предметно-понятійну віднесеність, приблизно однакову сполучуваність (валентність), належність до однієї частини мови [Апресян, 1974, 223].

Оригінальний підхід до лексичних синонімів застосував С.Г. Бережан. Синонімами він називає “слова, які збігаються семантично і розрізняються лише стилістичними особливостями або особливостями використання” [Бережан, 1973, 87]. Отже, за С.Г. Бережаном, синоніми мають тільки стилістичні відмінності або особливості використання при тотожності семантики. Однак це визначення стоїть у вченого в іншому контексті, де протиставляються не просто синоніми, а слова названої С.Г. Бережаном групи іншим словам з різним ступенем близькозначності, які охоплюють інші загальновизнані групи синонімів. Тому в сукупності вимальовуються все ті ж групи синонімів і особливості їх протиставлення.

Дослідники української мови визначають синоніми як “слова, що означають назву того самого поняття, спільні за своїм основним значенням, але відрізняються значеннєвими відтінками або емоційно-експресивним забарвленням (або тим і іншим одночасно)” [СУЛМ: ЛФ, 60]. М.А. Жовтобрюх, Л.А. Лисиченко також вказують на спільну предметно-понятійну основу синонімів і відмінності у відтінках значеня слів: “Слова, що відрізняються одне від одного звуковим складом, але означають назву того самого поняття з різними значеннєвими відтінками чи емоційним забарвленням, називаються синонімами” [Жовтобрюх, 1984, 66); “синоніми – це слова що називають одно поняття і відрізняються відтінками в значенні” [Лисиченко, 1977, 70].

Як бачимо, визначення українських дослідників ґрунтуються на визнанні спільності предметно-понятійного компонента при наявності семантичних відмінностей, які називають відтінками значення, семами або диференціальними ознаками.

У сучасній зарубіжній літературі синоніми також розглядаються як близькозначні слова, що мають певні смислові відмінності [Soule, 1981, Р.11].