Адвокат в цивільному процесі, Детальна інформація

Соціальна функція, зміст правосуддя у цивільних справах повинні зводитися тільки до вирішення справ, інші функції на суди покладатися не повинні.

Хоча норми права застосовують не лише органи правосуддя, але й інші державні органи і громадські організації, однак правосуддя відрізняється від інших форм правозастосування тим, ці рішення органів правосуддя мають загальнообов'язковий характер, пріоритет перед рішенням інших органів. Згідно із ст. 14 ЦПК рішення суду є обов'язковими для всіх органів, підприємств, установ, організацій, службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України. Ця обставина детермінована високим соціальним статусом правосуддя.

Судові рішення, на відміну від актів інших органів, мають законну силу. Рішення суду, так би мовити, прирівнюється до сили закону. Саме в законній силі актів судового правозастосування виявляється судова влада, як дійсна влада. Згідно із ч. 1 ст. 209 ЦПК суди постановляють рішення ім'ям України.

Нарешті, правосуддя як правозастосовча діяльність характеризується специфічною процесуальною формою. На відміну від інших процесуальних форм процесуальна форма правосуддя і її дотримання визначає законність судових рішень. Згідно із ст. 1 ЦПК порядок провадження в цивільних справах у судах визначається процесуальним законодавством. Порушення або неправильне застосування норм процесуального права можуть бути підставою до скасування рішення (ст. 314 ЦПК).

Особлива юридична процедура, в якій відбувається вся судова діяльність, — високозначимий елемент правосуддя, вона кінець кінцем і забезпечує суворе дотримання начал законності, захисту прав і свобод громадян. Ця процедура втілює найважливіші демократичні принципи правосуддя, що закріплені в Конституції України і процесуальному законодавстві.

У правовій літературі терміни «цивільний процес» і «цивільне судочинство» вживаються як рівнозначні. Однак з цього питання висловлюються різні судження. Деякі вчені визначають цивільний процес як діяльність судових органів по вирішенню спорів та інших справ, які стосуються прав та інтересів громадян, організацій, і по примусовому виконанню судових постанов, що здійснюється в точно визначеному порядку із забезпеченням активної участі заінтересованих осіб.

Висловлюється думка, що цивільний процес — це діяльність суду по здійсненню правосуддя, яка складається з розгляду і вирішення в судових засіданнях цивільних справ; діяльність осіб, які беруть участь у справі, і сукупність цивільних процесуальних правовідносин між судом і заінтересованими особами та органами держави, що беруть участь у справі.

Поряд із спробами дати визначення поняття цивільного процесу існує думка, що цієї проблеми не існує взагалі. В. Н. Щеглов підкреслює, що діяльність учасників правовідносин в інших галузях права, на відміну від процесуального, не виділяється як окрема категорія. Немає необхідності виділяти її і в процесуальній теорії. У суспільних відносинах, врегульованих нормами права, відокремлення діяльності неминуче веде до її відриву від правової форми і до протиставлення правовій формі, що однаково неприпустимо. На основі цього робиться висновок про тотожність понять цивільного процесу і цивільних процесуальних правовідносин. Цивільний процес є суспільними відносинами, врегульованими цивільним процесуальним правом.

Таким чином, у науці цивільного процесуального права існують досить суперечливі підходи як до самої постановки проблеми, так і до змістовної її характеристики.

Дослідження змісту цивільного процесу повинно здійснюватися в аспекті, який дозволяє визначити його зв'язок та співвідношення з правосуддям у цивільних справах.

Нерідко правосуддя ототожнюють з цивільним процесом. Наприклад, Н. Т. Арапов відзначає, що правосуддя в цивільних справах є діяльність державного суду і осіб, які беруть участь у ньому по розгляду і вирішенню спорів про право цивільне. На думку В. М. Семенова, цивільний процес поряд з кримінальним процесом є видом правосуддя, різновидом судової діяльності.

Як видно, Н. Т. Арапов відносить до правосуддя і діяльність суду, і діяльність осіб, заінтересованих у правосудді. Для цивільного процесу місця не залишається. В. М. Семенов, навпаки, ототожнюючи цивільний процес і правосуддя, під цивільним процесом розуміє тільки судову діяльність.

До аналогічних висновків призводять і судження М. А. Гурвича, який відзначав, що цивільне процесуальне право, регламентуючи діяльність суду по здійсненню правосуддя, встановлюючи права й обов'язки учасників процесу, є гарантією реалізації завдань цивільного судочинства.

Поняття цивільного процесу тісно пов'язано з поняттям правосуддя, однак не повинно зводитися до нього. Правосуддя і цивільний процес — не тотожні поняття. Зміст правосуддя полягає у визначенні виду й обсягу суб'єктивних прав і юридичних обов'язків персонально певних осіб, у вирішенні конкретної цивільної справи судом шляхом винесення рішення, яке має законну силу. Правосуддя характеризується і тим, що воно повинно бути побудовано на засадах, які забезпечують можливість реалізації заінтересованою особою права на судовий захист, тобто можливість особисто бути захисником своїх прав у суді, брати участь у вирішенні своєї справи. Саме ця обставина і визначає необхідність встановлення специфічної форми здійснення правосуддя, яка передбачає суворо встановлений порядок розгляду і вирішення цивільної справи. Порядок розгляду і вирішення цивільних справ є формою здійснення правосуддя в цивільних справах і складає, на нашу думку, цивільний процес (судочинство).

Якщо правосуддя — це судова діяльність по реалізації судової влади, то цивільний процес — це форма реалізації правосуддя, яка забезпечує і гарантії здійснення правосуддя, і гарантії права громадян на судовий захист. Такий зв'язок правосуддя і цивільного судочинства пояснює їх принципову єдність як змісту і форми. Поза цивільним судочинством, яке забезпечує гарантії його здійснення, правосуддя неможливе, як і розгляд справи, якщо він не здійснюється судом, не є цивільним процесом.

Таким чином, правосуддя в цивільних справах і цивільний процес у спеціально-юридичному значенні — самостійні явища. Правосуддя — форма реалізації судової влади, а цивільний процес — форма здійснення правосуддя, яка покликана забезпечити і гарантії правосудця, і гарантії особи.

Цивільний процес як форма реалізації правосудця і права громадян на судовий захист має свою предметну сферу. Згідно з чинним цивільним процесуальним законодавством у порядку цивільного судочинства розглядаються справи по спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових та кооперативних правовідносин, справи, що виникають з адміністративно-правових відносин, і справи окремого провадження (ч. 2 ст. 1 ЦПК).

Визначення сфери цивільного процесу важливо, бо вона є показником функціонування в державі судової влади і правосуддя. Цивільний процес розрахований, як видно, на здійснення правосуддя в широкій сфері правовідносин, які характеризуються юридичною рівністю їх учасників (цивільних, сімейних тощо).

В порядку цивільного судочинства здійснюється правосуддя і у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, в яких громадянин перебуває з державним органом або службовою особою (наприклад, справи по скаргах на рішення, дії чи бездіяльність державних органів, юридичних або посадових осіб у сфері управлінської діяльності), а також по справах окремого провадження, в яких захищаються не суб'єктивні права, а охоронювані законом інтереси, неопосередковані суб'єктивним правом (наприклад, інтерес у судовому встановленні фактів, що мають юридичне значення: перебування на утриманні, родинних відносин тощо).

Сфера цивільного процесу опредмечує соціальну функцію правосуддя в цивільних справах, профілює правосуддя в цивільних справах на певну групу суспільних відносин і допускає розгляд і вирішення будь-якої цивільної справи з додержанням єдиного порядку, який забезпечує однаковий стандарт здійснення правосуддя і судового захисту суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів.

Стаття 1 ЦПК передбачає, що порядок провадження в цивільних справах у судах визначається законом, а справи, що виникають з адміністративно-правових відносин, і справи окремого провадження розглядаються за загальними правилами судочинства, крім винятків, встановлених законодавством.

Таким чином, законодавство виходить з єдності цивільного процесу і загального характеру правосуддя в цивільних справах незалежно від того, яку справу розглядає суд,

Разом з тим, визначаючи сутність цивільного процесу, автори, як правило, вважають, що цивільне судочинство поділяється на самостійні види: позовне; по справах, що виникають з адміністративно-правових відносин; окреме. При цьому вони виходять з того, що матеріально-правова природа усіх цих справ має істотну специфіку, яка обумовлює процесуальні особливості їх судового розгляду.

Наведені міркування викликають заперечення. Прагнення обґрунтувати наявність у цивільному процесі окремих видів проваджень не відповідає законодавству і суперечить закріпленому в ньому положенню про єдність цивільного процесу.

Цивільний процесуальний закон, встановивши для усіх цивільних справ єдину процесуальну форму їх розгляду і допускаючи в окремих випадках винятки із загальних правил, виходить з того, що цивільний процес є загальною формою захисту прав і охоронюваних законом інтересів, а ті або інші особливості розгляду цивільних справ не можуть створити самостійного порядку їх розгляду. Єдність цивільного процесу, таким чином, забезпечується тим, що розгляд і вирішення цивільної справи може відбуватися тільки в порядку, передбаченому цивільним процесуальним законодавством.

Цивільний процес як передбачений законом порядок розгляду і вирішення цивільних справ характеризується стадійністю розвитку. Цивільний процес розвивається в певній послідовності, ю стадіях (етапах), які відображають, так би мовити, логіко-ча-;ові характеристики судової діяльності і процесуальної діяльності учасників цивільного процесу.

В процесуальній літературі під стадією цивільного процесу розуміють сукупність процесуальних дій суду, учасників процесу, спрямованих на певну процесуальну мету (порушення спра-ж, підготовка справи до судового розгляду та ін.). На нашу думку, це визначення є неповним. Будь-яка стадія цивільного процесу крім процесуальної мети характеризується своїм специфічним змістом, колом суб'єктів процесуальної діяльності, особливим процесуально-документальним оформленням.

У цивільному процесі існують такі стадії: порушення цивільної справи; підготовка цивільної справи до судового розгляду; судовий розгляд; перегляд рішень і ухвал, що не набрали законної сили (касаційне провадження); виконання судових рішень (виконавче провадження); перегляд рішень, ухвал і постанов, що набрали законної сили (наглядне провадження); перегляд рішень, ухвал і постанов, що набрали законної сили, у зв'язку з новови-явленими обставинами. Ці стадії складають систему, загальну модель цивільного процесу. Конкретна цивільна справа може пройти всі стадії, однак частіше справа проходить обов'язкові стадії — від порушення цивільної справи до судового розгляду, адже не завжди судове рішення в справі оскаржується, опротестовується або переглядається у зв'язку з нововиявленими обставинами чи примусово виконується.

Регламентація процесуальної діяльності не обмежується визначенням загального порядку цивільного судочинства за самостійними стадіями. Особливість правового регулювання цивільних процесуальних відносин полягає і в тому, що правовій регламентації підлягає кожна окрема процесуальна дія суду, який здійснює правосуддя, кожна процесуальна дія учасника цивільного процесу (позивача, відповідача, свідків і т. п.). Цивільне процесуальне законодавство визначає допустимі процесуальні дії в цивільному процесі, послідовність здійснення процесуальних дій суб'єктами процесуальної діяльності, а також обов'язкове документальне їх оформлення у відповідних процесуальних актах — документах (ухвалах, рішеннях, протоколах тощо).

Механізм стадійного руху цивільної справи, взаємозв'язку процесуальних дій суб'єктів процесуальної діяльності та їх документального оформлення складає цивільний процес (цивільне судочинство) як встановлений законом порядок розгляду і вирішення цивільних справ.