Конституційний Суд України, Детальна інформація

1.2 Історія створення Конституційного Суду в Україні.

3 другої половини 80-х років XX ст. у житті радянського суспільства і держави — Союзу РСР зароджуються не зворотні процеси у сфері політики, економіки, демократії, громадських інститутів, національної свідомості, прав і свобод людини і громадянина тощо. Вони потребували істотних змін, виходячи із принципів вільного і всебічного розвитку особистості людини, справедливості, верховенства права, громадянського суспільства, гармонізації відносин між громадянином і державою, виходячи із пріоритету цінностей людини і громадянина.

Національний інтерес кожного з народів у складі Союзу зберігся, не розчинився у ньому. Свідченням цього є декларації про державний суверенітет, прийняті республіками ще за часів перебування в союзній державі. Цих процесів не могли не помічати ні керівники Комуністичної партії, ні керівництво радянської держави, ні її органи. Вони в тій чи іншій формі вимушено погоджувалися з демократизацією державного і суспільного життя, запровадженням певною мірою оновлених принципів організації і діяльності державних органів, утворенням у їх системі структур, що десятиліттями успішно функціонували в розвинених країнах Заходу, проте аж ніяк не сприймалися в Союзі, в суспільстві розвиненого соціалізму.

Одним із таких новоутворених державних органів і був Комітет конституційного нагляду СРСР, який проіснував з травня 1989 по серпень 1991 р. Фактом появи в системі органів державної влади Союзу цього органу хоч не прямо, але опосередковано стверджувалася необхідність такої структури, визнавалося насамперед, що такий широко пропонований гарант прав та свобод людини і громадянина, первинне ядро усіх державних органів та об'єднань громадян, підприємств, установ і організацій, як Комуністична партія насправді вже не має такого значення.

Комітет конституційного нагляду СРСР було утворено в умовах розпаду союзної держави та з метою формально-юридичного впливу на тенденції, які визначилися в суб'єктах федерації і розвивалися в напрямі здобуття ними реальної незалежності і суверенітету шляхом мирного виходу зі складу Союзу РСР.

Утворення Комітету конституційного нагляду СРСР можна розцінювати як своєрідний етап у становленні і розвитку такого органу конституційної юрисдикції в Україні як Конституційний Суд. За короткий період існування цього органу багатьма народними депутатами України, практичними працівниками, науковцями, політичними рухами, громадянами була усвідомлена необхідність у такому органі в незалежній Українській державі, з урахуванням того негативу, викривлень, які насправді були закладені і юридичне закріплені в основі організації і діяльності Комітету.

Найголовнішим чинником, однією з передумов створення Конституційного Суду України був захист Конституції України, яку ще належало прийняти, та прав і свобод людини і громадянина, які ще необхідно було закріпити і гарантувати новим Основним Законом держави. Тобто необхідним був контроль за додержанням Конституції, прав і свобод людини і громадянина не із боку того органу — Верховної Ради України, який її прийняв, а незалежного, неупередженого і функціонально самостійного, тобто органу конституційної юрисдикції, судового захисту. Такий орган відігравав би конструктивну, стабілізуючу роль у житті суспільства і держави, забезпечував би рівність перед законом громадянина і держави в особі її органів, посадових осіб, так само як й органів місцевого самоврядування.

Законом про внесення змін до Конституції Української РСР від 27 жовтня 1989 р. передбачалося утворення Комітету конституційного нагляду Української РСР. Організація і порядок діяльності Комітету мали визначатися відповідним законодавством Союзу РСР та УРСР щодо конституційного нагляду! Склад Комітету повинен був обиратися Верховною Радою УРСР. Пропозиції про персональний склад Комітету міг представляти Верховній Раді Української РСР її Голова. Голова Комітету, його заступник та сім членів Комітету мали обиратися строком на десять років з числа спеціалістів у галузі політики, на чому слід наголосити особливо, і права. Особи, які могли бути обрані до Комітету, не мали права як входити одночасно до складу органів, акти яких були підпорядковані Комітету, так і бути народними депутатами. Основне у їх статусі — при виконанні обов'язків бути незалежними і виконувати лише вимоги Конституції СРСР і формально-юридично Конституції УРСР.

За змістом і формою повноваження Комітету конституційного нагляду Української РСР були аналогічними Комітету Союзу, але в межах республіки та з огляду на союзне законодавство. Суб'єктами права звернення до Комітету були сам Комітет (його власна ініціатива), Верховна Рада України (за її дорученням), Президія Верховної Ради УРСР, Рада Міністрів УРСР (за їх пропозиціями). Комітет розглядав питання за зверненнями про відповідність Конституції УРСР проектів законів, Конституції УРСР і законам — постанов і розпоряджень уряду УРСР, актів місцевих рад, інших державних органів і громадських організацій республіки.

За Конституцією УРСР контроль за додержанням Конституції УРСР здійснювала Верховна Рада УРСР та її Президія, а нагляд за додержанням законів, актів місцевих органів державної влади і громадських організацій — Прокуратура Української РСР.

Повноваження ж Комітету конституційного нагляду УРСР зводились до висновку при виявленні суперечності акта цих органів (або його окремих положень) Конституції або законам УРСР і відправленні його тому ж органу для усунення допущеного порушення. Позитивним у цьому процесі було те, що в такому разі зупинялося виконання (а не дія) оспорюваного акта або його окремих положень. Комітет мав також право входити з поданням до Верховної Ради УРСР та Ради Міністрів УРСР про скасування актів підзвітних їм органів чи службових осіб, що суперечили Конституції або законам УРСРу

Усе це, видавалося не повинно було викликати будь-яких заперечень, тим більше у такий складний історичний період розвитку суспільства і держави, крім одного: щодо юридичної сили таких висновків Комітету конституційного нагляду. Про це в Конституції УРСР — не зазначено. Тож висновок Комітету міг бути і проігнорований, оскільки це був висновок органу нагляду, а не контролю. У цьому відгомін, якщо не сказати відбиток чи компроміс політичної влади Комуністичної партії, влади радянської держави: урізноманітнити форми, але не зміст самої влади.

Заслуговує на увагу положення змін до Конституції УРСР щодо тлумачення законів Української РСР. Негативним у повноваженнях Комітету конституційного нагляду УРСР слід розцінювати право законодавчої ініціативи у Верховній Раді УРСР. У разі його реалізації таке право можна було би розцінювати як політичну діяльність Комітету або втягування його у політику. Хоч із питань внутрішньої роботи таке його право було б прийнятним і корисним. Як відомо, дані положення змін до Конституції УРСР так і не були реалізовані ні в законодавстві, ні на практиці. Змінилися часи, і Україна здобула незалежність. Не будучи пов'язаними союзним законодавством, народні депутати України внесли зміни до Конституції УРСР щодо органу конституційної юрисдикції: нині такого статусу набуває Конституційний Суд України!

Передбачалося, що Конституційний Суд України обирається строком на десять років у складі Голови, його заступника та 23 членів Суду. Згодом, у 1992 р. кількість членів Суду була зменшена до 12. Кандидатури для обрання та призначення на посади представляв Верховній Раді України її Голова, а за Законом Укураїни «Про Конституційний Суд України» 1992р. — і Президент України. Важливо відмітити той факт, що за змінами до Конституції України особи, обрані до Суду, не могли одночасно входити до складу інших державних органів, але тільки тих, діяльність і акти яких були «піднаглядними» Конституційному Суду України, а також не могли бути народними депутатами чи належати до будь-яких політичних партій і рухів.

Із даного положення випливає висновок, що Конституційний Суд України розцінювався як орган, що здійснює функції нагляду, а не контролю. Хоч, зокрема за ст. 114І Конституції України у разі визнання Судом указів Президента України такими, що суперечать Конституції і законам України, вони вважаються нечинними, а у разі порушення Президентом України Конституції і законів України (ст. 114) він навіть за висновком Конституційного Суду України міг бути зміщений з посади Верховною Радою України.

Істотним як для органу конституційної юрисдикції, було положення Основного Закону (ст. 112), що особи, обрані до Конституційного Суду України, при виконанні своїх обов'язків були незалежними і підкорялися тільки Конституції України.

Дані конституційні положення були реалізовані частково в Законі України «Про Конституційний Суд України», прийнятому З червня 1992 р., але так і не були реалізовані в практиці суспільних відносин, за винятком одного положення — обрання Голови Конституційного Суду України.

Законом Конституційний Суд України визначався як незалежний орган судової влади, на який покладався обов'язок забезпечувати відповідність законів, інших нормативних актів законодавчої і виконавчої влади Конституції України, та охорону конституційних прав і свобод особи і, таким чином, забезпечувати «конституційну законність і верховенство Конституції України».

У цілому і в своїй основі цей Закон був значним досягненням як політиків, науковців, практичних працівників, так і законодавчого органу. Він ми" би відіграти неабияку роль у стабілізації політичних обставин в суспільстві і державі. Однак даний Закон залишився лише політичним документом, який засвідчив своїм існуванням перемогу певних політичних сил на рівні ухвалення Закону. Першооснова розвитку суспільних відносин ним була визначена, проте ці ж політичні сили самі і блокували його реалізацію в тій частині, яка від них залежала — обрання складу Конституційного Суду України.

Своєрідним етапом у розвитку органу конституційної юрисдикції в Україні є період, протягом якого діяв Конституційний Договір між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України, укладений 8 червня 1995 р. Ним на рівні Основного Закону були сформульовані багато в чому нові підходи до питань організації та діяльності Конституційного Суду України.

Вперше в Україні у Договорі закріплюється принцип верховенства права, а також положення, що всі органи державної влади та органи місцевого самоврядування мають здійснювати свої повноваження, виходячи з пріоритетності прав і свобод людини, забезпечення яких — обов'язок держави. Політична, економічна та ідеологічна багатоманітність визначалася як одна із засад подальшого суспільного життя в Україні.

Зазнають змін, уточнень і положення про Конституційний Суд України, який входив, за Договором, до судової системи України, розцінювався як незалежний орган судової влади. Його повноваження — забезпечувати відповідність законів, інших нормативних актів законодавчої і виконавчої влади Конституції України, охорону конституційних прав та свобод людини і громадянина. Щоправда, офіційне тлумачення законів України було прерогативою Верховної Ради України, а тлумачення Конституції України взагалі не передбачалося. Отже, питання законності у його діяльності відпадали, за винятком указів Президента України: вони повинні були відповідати Конституції! законам України.

Елементи новизни з'явилися в питаннях призначення суддів та Голови Суду. Кандидатуру для призначення Верховною Радою України Голови Конституційного Суду України мали подавати спільно Президент України та Голова Верховної Ради України. І далі половину складу суддів мав призначати Президент України, а половину — Верховна Рада України за поданням її Голови. Заслуговує на увагу і той факт, що Президія Верховної Ради України позбавлялася права здійснення конституційного контролю, а Конституційний Суд України — права законодавчої ініціативи.

Безперечно, наведені положення Договору були прогресивними, але реалізація їх в практиці суспільних відносин, по суті, не передбачалася, оскільки нова Конституція України мала бути прийнята в строк не пізніше одного року з дня підписання Конституційного договору. Проте вони відіграли неабияку роль при підготовці та прийнятті Основного Закону держави 1996 р.

За новою Конституцією України судово-правова реформа у сфері діяльності судів загальної юрисдикції мала бути проведена протягом п'яти років. І це, до речі, при тому, що у цих судів — величезний досвід як в організації своєї роботи, так і самої роботи. За розділом XV «Перехідні положення» Конституції України для формування Конституційного Суду України відводилося лише три місяці після набуття нею чинності. І тут слід віддати належне як парламенту, так і тим, хто підготував проект нового Закону України «Про Конституційний Суд України» і уже в перших числах липня подав його на розгляд до Верховної Ради України, а остання його невідкладно розглянула і прийняла. Відтак 18 жовтня 1996 р. у системі органів державної влади України з'явився новий, давно очікуваний від дня незалежності орган судової влади — Конституційний Суд України.

В Основному Законі йому відведено окремий розділ. Крім того, на нього поширюється і ряд конституційних положень розділу «Правосуддя». Серед них слід відмітити те, що віднині судочинство в Україні здійснюється і загальними судами, і Конституційним Судом України, а його рішення ухвалюються іменем України і є обов'язковими на території України. Характерна їх ознака полягає в тому, що вони є остаточними і не можуть бути оскаржені, на відміну від рішень судів загальної юрисдикції.

Таким чином в Україні було створено орган конституційного контролю на який було покладено завдання які Конституційний Суд виконує шляхом вирішення питань щодо відповідності Конституції чинних Міжнародних договорів.Розділ ІІ. Конституційний Суд – єдиний орган

конституційної юрисдикції в Україні.

2.1 Основні принципи діяльності Конституційного Суду України.

Закон України “Про Конституційний Суд України” (ст.4) чітко закріплює основні пнринципи діяльності, тобто ті ідеї, які покладено в основу діяльності Конституційного Суду України. До них відненсено: