Податкова система України та напрями її вдосконалення, Детальна інформація

посилення ролі прямих податків і, зокрема, податку на прибуток, податку на власність, податку на використовувані ресурси і скорочення непрямих податків, передусім універсальних акцізів;

збільшення податкової бази із значної кількості прямих податків, використання обгрунтованих податкових ставок залежно від виду діяльності та отриманих доходів;

підвищення ролі місцевих податків і на цій основі збільшення фінансових ресурсів органів місцевого самоврядування;

використання економічних важелів для обмеження товарообмінних операцій усіма підприємствами та галузями економіки;

виконання підприємницькими структурами і фізичними особами своїх податкових зобов’язань;

використання системи заходів, спрямованих на усунення можливостей застосування витартних методів господарювання.

Для того, щоб податкова політика сприяла формуванню фінансового капіталу як на рівні окремих підприємницьких структур, так і всього народного господарства, необхідна така податкова система, в якій можна було б опримізувати дію основних фінкцій податків – фіскальної, розподільчої, регулюючої, стимулюючої та соціальної. Найефективнішою податкова система, на нашу думку, буде тоді, коли дія кожної функції спрямовуватиметься на реалізацію стратегічної мети розвитку України – економічної стабілізації, піднесення всіх галузей народного гоподарства на якісно новий технічний і технологічний рівень., підвищення добробуту всього народу.

РОЗДІЛ 4

НАПРЯМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ПОДАТКОВОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

Для стабілізації фінансової ситеми держави велике значення має податкова дисципліна, тобто своєчасне і в належних розмірах внесення фізичними і юридичними особами встановлениї обов’язкових платежів і зборів у державний і мисцеві бюджети. На жаль за весь період існування незалежної України жодного разу не було виконано бюджет у його доходній частині. Фактичні доходи бюджету у 1990 –1999 роках коливалися в медаж 54 – 83% від затвердженої парламентом величини. У 1998 році вони становили, зокрема, лише 75% запланованих надходжень. Із 29 джерел надходжень, визначених законом про Державний бюджет України на 1998 рік план виконано тільки щодо 10 джерел. Податкові надходження у бюджет були дещо нижчими від запланованих внаслідок подальшого спаду виробництва у 1998 році (на 1,7%) та зменшення частки бюджеттних надходжень у ВВП (з 30% у 1997 до 27,8% у 1998р.) (27, с. 59).

Але головним фактором зниження податкових надходжень у бюджет на 25% стало ухилення від сплати податків. Таке явище відбувається і вкраїнах з розвиненою ринковою економікою, проте там на перешкоді прагненню приховати доходи від держави стоїть віками вівирене податкове законодавство.

В Україні ж формування ринкової економіки і адекватної їй податкової системи тільки розпочалося. Недоліки податкового законодавства зумовили масові неплатежі у бюджет на фоні зітяжної економічної кризи. Ще у 1997 році Президент л. Кучма привернув увагу податківців до того, що майже половина підприємств з числа перевірених порушувала податкове законодавство.

З тих пір положення не поліпшилося. Наприклад, у Львовській області налічується приблизно 40000 підприємств, з них у 1999 сплатили податки лише 24,5 тис. (62%), причому половину платежів здійснено під адміністративно – правовим тиском. За данними податкової міліції, за останні роки кількість фактів ухилення від сплати податків невпинно зростає. У 1999 році з цього приводу порушено 10,3 тис. кримінальнихї справ; органами ДПА стягнуто стягнуто у бюджет 3,2 млрд. грн., але це лише частина належних коштів. За підрахунками, щорічна втрата бюджетних коштів становить 12 – 15 млрд. грн. Вражаючі масштаби недоїмок та приховування розглядаються багатьма урядовцями як наслідок малоефективного контролю та нездатності працівників податкової служби збирати податки. Зауважимо, принагідно, що у цій службі, створеній у 1996 році зайнято понад 100 000 осіб, тобто більше ніж у США, населення якої перевищує наше майже у 6 разів (27, с.61).

У будь – якому сільському районі України налічується не більше сотні підприємницьких структур, а фіскальний контроль здійснюють понад 40 працівників податкової служби, 10 працівників контрольно – ревізійної служби галузевих підприємств і стільки ж працівників державної служби. Чисельність контролерів тільки у 1999 році зросла ще на 5 тис. чоловік (27, с.65). Попри такий потужний контрольно – ревізійний аппарат, несплата податків має масовий характер. Правда, часта податки не сплачуються з об’єктивних причин – через відсутність коштів. Цим же пояснюється і те, що з додатково нарахованих податковою інспекцією сум після контрольних перевірок у бюджет надходить лише третина недоїмки, а решта перетворюється у податковий борг. Проте навіть екстраординарні заходи податкових служб щодо стягшення податків не дали оцікуваних результатів. (Пригадаємо учбово – цивільні збори керівників найбільших підприємств – поржників, котрим дозволялося покинути табір лише в обмін на сплату податків або письмове зобов’язання сплатити борг).

Одним із факторів, що негативно впливають на фінансовий стан підприємств, є неспалата за борговими зобов’язаннями. За 1998 рік дебіторська і кредиторська заборгованість зросла в 1,4 раза. Загальна сума дебіторської заборгованості на початку 1999 року складала 107 млрд грн., а кредиторської – 148 млрд. грн. Отже, для вирішення проблеми своєчасної і у відповідних розмірах сплати податків, необхідно не тільки зміцнити податкову дисципліну, а й оздоровити фінансовий стан підприємств, що може бути забезпечене лише на основі стабілізації розвитку виробництва.

В Україні в цілому податки знижуються, і вони не вищі, ніж за кордоном, але доходи, які з них сплачуються – мізерні. Наприклад, у кінці 80 –х – на початку 90 – років у США частка податків у ВВП була в межах 30%, у ФРН – близько 40, Франції – 44, Італії 38, Англії – 36, Данії – 54, у Швеції – 57%. У середньому для західної Європи ця величина коливалася від 40 до 42%. В Україні ж найбільшою частка ВВП у доходах зведеного бюджету була у 1994 році (43,5%), а у 1999 році не перевищувала 25%. Але навіть таке значне скорочення не вплинуло позитивно на інвестиційний клімат в країні, не збільшило кількість робочих місць та воробництво продукції. Це свідчить про те, що податкове послаблення наші товаровиробники використовують непродуктивно, не для розвитку виробництва і зміцнення йього матеріально – технічної бази, а для власного збагачення і отримання прибутків.

Подібна ситуація склалася у нас і з податковими пільгами – існує їх багато, а результат мізерний. У розвинених країнах податкові пільги широко використовуються для стимулювання виробництва, зміцнення його матеріально –технічної бази, застосування нових технологій, нових видів електроенергії. Зокрема у США податкові пільги на початку 80 – х років мали на меті стимулювання капіталовкладень, оновлення виробничих фондів. Корпорації які збільшували інвестиції зменьшували на 30% податки. У 1986 році податкова реформа скасувала ці пільги, бо вже не було особливої потреби нарощувати виробничий потенціал за рахунок бюджету. Але підприємствам надається знижка, яка стимулює економію енергоресурсів і використання нетрадиційних видів енергії. Корпраціям надано право відраховувати від сум податків 15% вартості устаткування, яке використовує сонячну і вітрову енергію. Система податкових пільг використовується і в інших розвинених країнах, щоб направляти зекономлені кошти на стимулювання НТП. Держава пильно контролює ці процеси.

Податкове законодавство України також надає виробникам (юридичним і фізичним особам) за певних умов пільги. Їх мета – стимулювати інноваційні і інвестиційні процеси розвитку виробництва, залучати до цього іноземний капітал шляхом створення СП. Але коли пільги використовуються для збагачення окремих осіб, збільшення доходів корпорацій, то вони завдають велиї шкоди бюджету країни, позбавляючи його ресурсів. Проаналізуємо ситуацію, яка склалася в Україні.

На початку 1999 року загальна сума наданих фізичним та юридичним особам пільг складала 30 млрд. грн. , а протягом року зросла ще на 3,4 млрд. У загальній сумі це перевищує суму бюджетних надходжень за весь 1998 рік (28,9 млрд. грн.). Кількість суб’єктів пільговиків перевищує 100 тис. Особливу щедрість Уряд виявляє, надаючи пільги щодо сплати мита, митного оформлення товарів, використання нулової ставки за користування податковим кредиком, видання дозволів на взаємозаміну сплати податків та зборів. У 1999 році аппарат Кабінету Міністрів опрацював 19 тис. документів про надання пільг чисельним підприемницьким структурам, фізичним особам. Звичайно, найбільше їх достається тим, хто ближчий до влади. Платникам податків Києва в 1998 році було надано майже третину всієї річної суми пільг, Дніпропетровськой області – 18%, Донецькій області – 6%. Подекуди сума податкових пільг значно перевищує обсяги надходжень до бюджету: У Дніпропетровській області – в 3,5 рази, В Києві – в 2,5 рази, у Запорозьській області – в 2 рази, У Донецькій – в 1,7 рази.

Кожна з наданих пільг могла б сприяти розвитку виробництва, зростання його ефективності і капіталовкладень, оновленню матеріально – технічної бази , впровадженню науково – технічних розробок тощо. Насправді ніхто не контролює використання прибутків підприємств, джерелом яких є податкові пільги, і ці кошти направляються на виплату дивідендів, на зарплату, нагромадження індивідуального капіталу, який частково вивозиться за кордон. Про низький рівень їх продуктивного використання свідчать мізерні суми капіталовкладень у країні. В 1999 році підприємства всіх форм власності на капіталовкладення у виробничу сферу з усіх джерел використали лише 10,4 млрд. грн., що у 3 рази менше від сум, зекономленим протягом року внаслідок полегшення податкового тягаря. Мала ефективність пільгових коштів, використання їх не за призначенням викликали пропозиції скасувати пільги взагалі. Але таке рішення проблеми було б помилковим, бо нераціональне використання податкових пільг зумовлене відсутністтю належного контрольного механізму. Ситуація може змінитися на краще, коли владні структури переглянуть існуючі пільги. Ті з них, які не виконують стимулюючих функцій, використовуються не за призначенням, слід скасувати, а ті, які сприяють нарощуванню виробничого потенціалу, появі нових робочих місць, використанню передових виробничих технологій, збільшенню виробництва товарів, - залишити. Кошті, отримані завдяки пільгам доцільно аккумулювати на спеціальних інвестиційних рахунках підприємств, стимулювання НТП. Такий механізм використання одержавного завдяки податковим пільгам доходу існує в ряді країн Західної Европи.

Дотримання податкової дисціпліни, виконання вимог закону мають бути обов’язковими не тільки для платників податків, а і для владних структур, які розпоряджіються зібраними ресурсами. Регулює ці процеси Закон про Державний бюджет, який щорічно розлядається і затверджується Верховною Радою України. У ньому конкретно зазначається як і у чиїх інтересах використовуються податкові надходження. Мають бути забеспечені прозорість у використанні бюджетних коштів і контроль громадськості за ними. У країнах з розвиненими ринковими відносинами контроль здійснюється громадянами у прямій формі, тобто відомості про доходи і видатки Державного бюджету доступні кожному члену суспільства (принцип гласності). Влада періодично звітує перед представницькими органами про виконання бюджету, і у разі порушення законодавства повинні притягвтися до адміністративної чи кримінальної відповідальності. Нерідко Уряди, які допустили порушення податкового законодавства йдуть у відставку.

В Україні виконавча влада успадкувала від колишнього тоталітарного режиму знеуважливе ставлення до законів. Наслідком цього стали зловживання і порушення у формуванні бюджетних коштів. Нераціональне їх використання або розкрадання набули великих масштабів. Щоби вивести бюджетний процес у законне русло, Верховна рада у 1997 році утворила Рахункову палату, до функцій якої входить виявлення фактів відхилення від бюджетного законодавства, з’ясування причин втрат доходів і неефективного використання бюджетних коштів, розробка пропозицій щодо включення додаткових доходів у державні фонди, боротьба з розкраданням бюджету. Останнє викликане об’єктивною необхідністтю, бо порушення закону про бюджет, недержавне використання бюджетних коштів стали у нас, на жаль, майже нормою. Найбільші суми із незапланованих видатків ідуть на утримання владних структур і покриття кредитів, узятих під гарантії Уряду суб’єктами господарювання. Якщо у 1993 році заборгованість за позиками, наданими іноземнимии державами, в тому числі під гарантії Кабінету Міністрів України становила 0,4 млрд. дол., то у 1998р. – 3,9 млрд. дол., з них під гарантії Уряду – 2,9 млрд. дол. І якщо проблема повернення кредитів, наданих під державні гарантії ставиться досить жорстко, то мови про ефективність їх використання взагалі немає. Наслідки цього – низька або нульова ефективність запозичень, а то і прямі втрати через їх розкрадання. Тим часом іноземні кредити під гарантіїї Уряду в кожному разі повинні мати цільовий характер і окуповуватися. Проте більше як половина з них не повертається кредиторам, і держава – гарант змушена повертати цю заборгованість із своїх ресурсів. У 1998 році на це використано 1,8 млрд. дол. Не поліпшилася ситуація і у 1999 році: хоча і закон про держбюджет і вимагав від Уряду не залучати кошти під державні гарантії, загальна сума таких кредитів зросла з 2,5 млрд. дол на 1 січня до 3 млрд. дол. У середені року. Ці та інші приклади свідчать, що закон про держбюджет не став обов’язковим для виконавчої влади. Урядові структури нехтують ним, приймаючи рішеня про використання фінансових ресурсів. Таке свавілля є одним з факторів тінізації і корупції економіки України. Адже за будь – яке порушення норм бюджетного законодавства ніхто не несе особистої відповідальності.

Щоби посилити прозорість бюджетної системи, зокрема її видаткової частини, було б доречно відновити народний контроль за використання бюджетних коштів на всіх рівнях влади, як це практикується у розвинених країнах. Платники податків мають знати куди йдуть їхні гроші.

Принципове значення в ефективності використання має їх розподіл між місцевої і державної владами. В Україні досі точаться дискусії щодо принципів такого розподілу. Обстоюються дві протилежні думки. Урядовці домагються максимальної централізації фінансових ресурсів у державному бюджеті, з наступним їх перерозподілом між регіонами, органами місцевої влади. Представники останньої вважають доцільним формувати бюджет “знизу”: за принципом виділення залишку податкових коштів, не використаного на власні потреби у центалізований фонд. Але світова практика показує, що навіть для великих сум розпорядники будь – якого регіонального (місцевого бюджету) дуже легко знаходять дедалі нові потреби. Тому такий підхід до формування бюджетів різних рівнів є неприйнятним, більш того – шкідливим, до позбавляє центр ресурсів, необхідних для задоволення загальнодержавних потреб.

Найкраще – формувати різнорівневу бюджети у такий спосіб, аби кожен рівень влади мав закріплені за ним джерела доходів і дбав про їх заповнення. Якщо власних ресурсів регіону не вистачає місцевим органам влади держава дотує їх шляхом перерозподілу доходів між регіонами. Підставою для величини дотацій мають слугувати розроблені на державному рівні нормативи забезпечення соціальних потреб населення. На жаль, до тепер їх ще немає. Такі стандарти не можуть бути однаковими для всіх регіонів, бо мають врахувати відміності в їх соціально – економічному розвитку, ресурсний потенціал, ступінь його використання, відмінності в реальних доходіх тощо. Щоб розрахувати ці нормативи, вважають фахівці, треба проаналізувати статистичні данні щонайменше за останні роки приблизно для 500 міст районного та областного значення і більше як для 2000 селищ, сіл, які мають свої бюджети. Але така робота все ж таки потрібна, щоб уникнути протистояння між регіонами і центром, та й між самими регіонами. Наявність науково обгрунтованих нормативіввключила би суб’єктивний підхід до розподілу ресурсів між регіонами та областями та наякповнаше забезпечила принцип їх справедливого розподілу. У таких розрахунках має знайти місце і централізована допомога для розвитку окремих галузей виробництва, малого бізнесу в межах того чи іного регіону. Заінтересувати органи місцевої влади у своєчасному внесенні податкових платежів до державного бюджету допомогла би система матеріального заохочення. Можливий варіант, коли за умови перевиконання плану з надходженнь податків у держбюджет понад 50% понадпланових сум залишиться у розпорядженні місцевого бюджету. Таким чином зростатимуть і місцевий і державний бюджети.

Поряд с суто адміністративно – правовими заходами, які і надалі залишуться основним засобом стягнення податків необхідно ввести роз’яснювально – виховну роботу, спрямовану на зміцнення податкової дисципліни. У цивілізованому діловому світі платник податку боїться не лише законного покарання за порушення вимог податкового кодексу, а й публічного безчестя. Законослухняність має стати нормою поведінки кожного громадянина в Україні. Публікація матеріалів, про те, хто і скільки платить податків, хто приховує, або занижує свої доходи, ошукує державу – це одна з норм прозорості податкової системи і виховання податкової культури у суспільстві. Зміцнити податкову культуру можна тільки за умови підвищення репутації держави. Громадяне повинні переконатися, що влада існує для них, а не вони для влади. У формуванні нової ідеології податкової політики важливу роль повинні відігравати, конструктивні, доброзичливі відносини між владою, податківцями з одного боку та господарюючими суб’єктами – з іншого. Йдеться про створення пом’якшеного режиму, позбавленого силового фактору, про нормальні умови для тих підприємств, які, працюючи стабільно, дотримуюються податкової дисципліни.

Організатором роз’яснювальної роботи серед господарюючих суб’єктів повиинні стати ДПА та її органи на місцях. Складники цієї роботи - своєчасне повідомлення платників податків про зміни у законодавстві, консультативні послуги, видання науково – методичної літератури тощо. Податковий інспектор повинен виступати не тільки як службовець, заінтересований у максимальному вилученні коштів, а й добрий порадник, котрий допомагає суб’єкту господарювання краще вести справи. Але реальні відносини між податківцями і платниками податків поки що далекі від ідеальних. Часто трапляються необгрунтовані нарахування податків і нарахування штрафів. Ось приклад: у структурі коштів, донарахованих за результатами перевірки, проведеною податковими органами у 1 кварталі 1997 року частина фінансових штрафів сягала 46,8%, у той час як частина основного платежу становила лише 19,6% І сьогодні у донарахуваннях перерважають фінансові санкції. Певною мірою цьому сприяє існуюча система матеріального заохочення працівників ДПА, які отримують додаткову грошову винагороду у разі донарахувань. Тому появу фінансово – господарських служб, котрі працюють на госпрозрахункових засадах і надають послуги платникам податків слід розцінювати як позитивний факт, тим більше, що у дрібних підприємців найчастіше немає кваліфікованої бухгалтерської служби. Аудиторські фірми допоможуть об’єктивно оцінити стан фінансової звітності, податкового обліку, правильність нарахувань, захистять підприємців судових процесах. Аудит В Україні має стати звичайним явищем, а його послуги – фактором поліпшення фінансово – господарської діяльності підприємств.

На 25 грудня 2000 року Державна податкова служба України забезпечила виконання доходів зведеного бюджету в обсязі 109 відсотків. Всього від платежів, які контролюються ДПА України, до казни надійшло 30,7 мільярда гривень, в тому числі 4 мільярди вилучено з тіньової економіки.

Динаміка надходжень дає підстави очікувати, що річні доходи зведеного бюджету буде виконано на 112 відсотків, а доходи Державного бюджету - на 100,5 відсотка. Тобто, загалом до казни надійде 31,4 мільярда гривень.

Досягти таких результатів дозволило в першу чергу підвищення ефективності роботи органів податкової служби.