Особисті немайнові права, Детальна інформація

Кожному з нас випадало стикатися з труднощами, які виникали при бажанні відвідати хворого в лікарні. Кожному відомо й те, скільки непотрібних, необгрунтованих заборон виникало при цьому.

Проект надає кожній особі, яка перебуває на лікуванні у стаціонарному медичному закладі, право на допуск до неї членів сім'ї, опікуна, піклувальника, інших медичних працівників, а також адвоката. Це надзвичайно важливо з огляду на психологічний стан особи, яка опинилась у лікарні, особливо якщо йдеться про дитину.

Допуск сторонніх осіб, оскільки одномісні палати ще довго залишатимуться для пересічного громадянина мрією, може бути лімітований.

Справою першорядної ваги є для багатьох передбачена Проектом норма про вільний доступ до хворого священнослужителів та здійснення релігійного обряду за місцем лікування.

Важливе значення для здійснення особою свого головного природного права – права на життя – має право на безпечне довкілля.

Довкілля – це не лише природа, а й усе те, що оточує особу на роботі, вдома та поза ним; усе те, що має створювати для неї безпечні, сприятливі умови проживання, праці, навчання, побуту тощо, тобто забезпечити їй гідне людини життя.

Порушення цього права ми, на жаль, спостерігаємо дуже часто: тротуари з вибоїнами, за які можна зачепитися і впасти, антисанітарія у дворах будинків, радіоактивне випромінювання від будматеріалів, які було виготовлено із забрудненого піску, недостатня звукоізоляція стін жилих будинків і багато, багато іншого.

За статтею 29 Конституції людина має право на свободу. Джерелом цієї норми є положення Загальної декларації прав людини, що було перенесено у статтю 21 Конституції: “усі люди є вільними”.

Свобода визначається як здатність людини діяти відповідно до своїх інтересів та мети. Про свободу можна говорити як тоді, коли людина обирає собі мету і засоби її досягнення, так і тоді, коли вона погоджується, змирюється з ситуацією, що склалася.

Це право є всеосяжним і стосується всіх сфер життя людини, а не лише сфери її приватного життя.

Цивілістичний аспект свободи пов'язується з дієздатністю фізичної особи. Цілком позбавленою свободи є недієздатна особа, яку визнано такою судом. Рівень свободи дітей залежить від їх віку. Носієм цілковитої свободи є особа, яка досягла повноліття (18 років) або яка була емансипована у зв'язку зі шлюбом. Проект Кодексу передбачає емансипацію осіб, яким виповнилося 16 років, а також тих, хто у цьому віці зареєстрований як підприємець.

Володіти свободою у приватних відносинах означає за своєю волею, без будь-якого протиправного тиску укладати правочини, користуватися своїми правами, вступати у шлюб, визнавати своє батьківство тощо. Існує комплекс цивільно-правових механізмів, які забезпечують цю свободу.

Кожна свобода має свою межу, яка не дає їй змоги перетворитися на свавілля. Закріплена у законі межа свободи, яка є рівною для усіх, може бути звужена для певних осіб, що є, за загальним правилом, наслідком вчинення ними протиправної поведінки.

За Конституцією право на свободу поєднано з правом на особисту недоторканність. Недоторканність трактується як гарантія від посягань з боку будь-кого [16]. Звідси можна зробити висновок, що головний аспект права особи на недоторканність полягає в абсолютному обов'язку кожного не завдавати іншому фізичного болю, не обмежувати його свободи.

Проект Цивільного кодексу містить загальну заборону щодо будь-яких форм фізичного чи психічного тиску на особу.

Слід гадати, що суспільством буде схвально сприйнято норму, яка прямо забороняє фізичне покарання дітей батьками, опікунами, піклувальниками, вихователями дитячих установ. Даремно, звичайно, сподіватися, що життєві настанови таких батьків, які вважають фізичне покарання дітей своїм природним правом, одразу зміниться. Проте сам факт існування прямої законодавчої заборони хай і поволі, але працюватиме як засіб протидії цій недостойній цивілізованої людини “традиції”.

Окремого регламентування потребує проблема тілесної недоторканності особи, яка померла.

Особа може за життя, наперед дозволити або заборонити вилучення після смерті з її тіла тканин та органів. Якщо особа не висловила своєї волі щодо можливості такого вилучення, воно може бути здійснене після її смерті лише відповідно до закону.

Одним з природних прав людини є право на сім'ю.

Сім'я – це добровільний союз; нікого не можна примушувати до створення сім'ї чи тримати у ній всупереч його волі.

Сім'я була й залишається природним та основним осередком суспільства. Намагання радянської ідеологічної машини утвердити у свідомості громадян переконання, що таким осередком є трудовий колектив, виявилися марними.

Право на сім'ю включає право створити сім'ю та право жити у ній.

Конвенція про права дитини (ст. 16) передбачає право дитини на сімейне життя. Отже, право на сім'ю у сенсі права жити у сім'ї мають усі від моменту народження. Щодо права на створення сім'ї, то це право – категорія вікова. Оскільки дитина, якій виповнилося 15 років (у Проекті Цивільного кодексу це право пов'язується з досягненням 14-річного віку), може сама обирати місце свого проживання, батьки не можуть вимагати примусового повернення до них дитини. Звідси випливає висновок про те, що п'ятнадцятирічна особа може сама безперешкодно створити сім'ю. Зареєструвати шлюб, однак, за загальним правилом вона зможе лише після досягнення шлюбного віку. У разі вагітності або народження дитини особам, які не досягли шлюбного віку, може бути надано право на шлюб. При цьому мінімальна вікова межа не встановлюється. Тому право на створення сім'ї у формі шлюбу можуть у цих випадках мати й особи, яким не виповнилося п'ятнадцяти років.

Не слід, однак, забувати, що кримінальне законодавство України передбачає покарання за статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості (такими вважаються особи обох статей, які не досягли 14-літнього віку). Питання про досягнення статевої зрілості у віці від 14 до 17 років у кожному конкретному випадку визначається судово-медичною експертизою.

Право на сім'ю включає право на вибір форм організації сімейного життя, а також право на вибір осіб, які утворюватимуть сімейний союз.

Найпоширенішою і найбільш ефективною формою організації сімейного життя з погляду інтересів подружжя, їхніх дітей, та й з погляду інтересів суспільства є шлюб.

Держава надає перевагу саме шлюбній формі організації сімейного життя. Перебування у шлюбі й нині залишається у суспільній свідомості елементом престижу. Шлюб розцінюється як запорука міцності сім'ї, хоча не завжди реально виступає такою запорукою.

Засадою сімейного права є свобода шлюбу. Шлюб є вільним! Таке гасло дійшло до нас із давнини римського права. Добровільним шлюбний союз має бути не лише на стадії його укладення. Кожен з подружжя має право у будь-який час припинити подружні стосунки, змінити місце проживання. Що ж до розірвання шлюбу, то за відсутності згоди другого з подружжя, наявності неповнолітніх дітей суду належить оцінити поважність причин, якими позивач обґрунтовує своє небажання продовжувати сімейне життя. Суд може відмовити у розірванні шлюбу (такі випадки у судовій практиці поодинокі), що, однак, не завжди означатиме фактичного продовження сімейного життя.

Незважаючи на різноманітні заборони та переслідування, продовжує існувати конкубінат. Від адюльтеру конкубінат відрізняється тривалістю, неанонімністю, відкритістю взаємин, відсутністю формальних перешкод до реєстрації шлюбу; від шлюбу – відсутністю державної реєстрації.

Ставлення радянської держави до конкубінату в різний час було різним [15]. Сімейне законодавство Російської РФСР визнавало фактичні шлюби. За Кодексом 1926 року фактичний шлюб визнавався на паритетних (тобто рівних) засадах із зареєстрованим у загсі. Це означало, що фактичне подружжя мало рівне право на придбане за час спільного проживання майно, на аліменти, на спадщину та пенсію у разі смерті когось із них. Однак наявність фактичного шлюбу в кожному випадку належало підтвердити рішенням суду.