Проблеми життя та смерті в духовному досвіді людства, Детальна інформація

У ЧОМУ СЕНС ЖИТТЯ?

Кожна людина чи рано пізно задається питанням про кінцівку свого індивідуального існування. Людина – істота, що усвідомлює свою смертність і може робити її предметом міркування. Неминучість власної смерті сприймається людиною не як відвернена істина, а викликає найсильніше емоційне потрясіння, торкається самих глибин її внутрішнього світу. Перша реакція людини після усвідомлення своєї смертності – почуття безнадійності і розгубленості (іноді навіть панічної). Людина, переборюючи це почуття, існує все життя, обтяжена знанням про прийдешню власну смерть; це знання стає проте основним у наступному духовному розвитку людини. Наявністю такого знання в значній мірі і розуміється та гострота, з якою перед людиною постає питання про сенс життя (зміст смерті) і мети життя (мети смерті).

Міркування над цим питанням виявляється вихідним пунктом у виробленні основної “лінії” життя, що підкоряє собі поведінку і вчинки людини на різних рівнях: суспільство в цілому, трудовий колектив, родина, близькі друзі і т.п.. Відхилення від цієї “лінії” приводять до болісних моральних страждань у його життєдіяльності, а втрата “лінії” – до моральної (іноді фізичної) загибелі людини. Мета і зміст індивідуального життя кожної особистості тісно зв'язані із соціальними ідеями і діями, що визначають ціль і зміст усієї людської історії, суспільства, людства як цілого, його призначення, відповідальність на Землі і у Всесвіті. Цією відповідальністю окреслюються межі того, що можуть і чого не можуть робити людина і людство. Цим же визначається і те, якими засобами можуть чи не можуть вони домагатися своїх цілей.

Навіть, якщо людина керується в житті визначеними моральними цілями і використовує для їхнього досягнення адекватні їм засоби, вона знає, що не завжди і не у всіх випадках може домогтися бажаного результату, який у моральних категоріях за всіх часів позначався як добро, правда, справедливість...

Виникає багато питань:

Життя людини єдине і неповторне – якоюсь мірою зрівнюється з життям тих, хто живе безцільно, безглуздо й аморально, діє зло, неправдиво і несправедливо?

Життя кожної людини не нескінченне, а обривається смертю, небуттям?

Чи не втрачають внаслідок цього зміст такі моральні категорії, як добро і зло, правда чи неправда, справедливість і несправедливість?

Чи все приходить у бутті людському і чи все “зрівнюється” у небутті?

Люди завжди шукали вихід з цього обтяжуючого протиріччя. І знаходили його на початку в релігійному постулаті про “безсмертя душі” і загробному “возданні”, потім – в уявленнях про “абсолютний розум” і “абсолютні моральні цінності”, а середньовічні алхіміки століттями шукали “еліксир життя”.

Усвідомлюючи кінцівку свого земного існування і, задаючи питанням про сенс життя, людина починає виробляти власне відношення до життя і до смерті. Ця тема займає центральне місце у всій культурі людства. Історія світової культури розкриває споконвічний зв'язок пошуків змісту людського життя зі спробами розгадати таїнство небуття, а так само з прагненням жити вічно і якщо не матеріально, то хоча б духовно, морально перемогти смерть.

Пошуками відповіді на це питання займаються численні напрямки філософії. Філософія, якщо вона не є догматичною, апелює насамперед до розуму людини і виходить з того, що людина повинна шукати відповідь самостійно, додаючи для цього власні духовні (і фізичні) зусилля. Філософія допомагає людині, акумулюючи і критично аналізуючи попередній досвід людства в цих пошуках.

Філософський матеріалізм заперечує можливість особистого фізичного безсмертя для людини, не залишає йому надії на “загробне життя”. Приймаючи матеріалістичний світогляд, людина робить важкий крок, що вимагає особистої мужності і сили духу, оскільки відмовляється тим самим від можливості розради, хоча б і ілюзорної. Накопичений людством моральний досвід довгий час осмислювався в рамках релігійних систем, а знання моральних цінностей, що обґрунтовуються ними, підпиралося посиланнями на суд і воздання, що очікують кожного після смерті.

Як показало 20 століття, насильницьке масоване нав'язування людям матеріалістичного світогляду неминуче спричиняє серйозні втрати в моральному розвитку. А це особливо тривожно і небезпечно, коли діяльність людини як у науково-технічному, так і соціальному плані стає масштабною за всіма наслідками і тому вимагає особливо відповідального до себе ставлення.

ПРОБЛЕМА СМЕРТІ

Перефразуємо відому російську приказку: “Скажи мені, хто твій ворог, і я скажу, хто ти”. Ворог усього народу -смерть.

Тільки факт смерті глибоко ставить питання про сенс життя. Життя в цьому світі має сенс саме тому, що є смерть. Зміст зв'язаний з кінцем. І якби не було кінця, тобто якби була нескінченність життя, то змісту в житті не було б. Смерть - граничний жах і граничне зло - виявляється єдиним виходом з дурного часу у вічність, і життя безсмертне і вічне виявляється досяжної лише через смерть.

Платон учив, що філософія є не що інше, як готування до смерті. Але лихо лише в тім, що філософія сама по собі не знає, як потрібно вмерти і як перемогти смерть.

Життя шляхетне тільки тому, що в ньому є смерть, є кінець, що свідчить про те, що людина призначена до іншого, вищого життя. У нескінченному часі зміст ніколи не розкривається, зміст лежить у вічності. Але між життям у часі і життям у вічності лежить безодня, через яку перехід можливий тільки лише шляхом смерті, шляхом жаху розриву. Смерть є не тільки нісенітниця життя в цьому світі, тлінність його, але і знак, що йде з глибини, що вказує на існування вищого сенсу життя.

Не низинний страх, але глибока туга і жах, що викликає в нас смерть, є показник того, що ми належимо не тільки поверхні, але і глибині, не тільки щоденності життя в часі, але і вічності. Вічність же в часі не тільки притягає, але і викликає жах і тугу. Зміст смерті полягає в тім, що в часі неможлива вічність, що відсутність кінця в часі є нісенітниця.

Але смерть є явище життя, вона ще по цю сторону життя, вона є реакція життя на вимогу кінця в часі з боку життя. Смерть є явище, що поширюється на все життя. Життя є безупинне вмирання, постійний суд вічності над часом. Життя є постійна боротьба зі смертю і часткове вмирання людського тіла і людської душі.

Час і простір смертоносні, вони породжують розриви, що є частковим переживанням смерті. Коли в часі вмирають і зникають людські почуття, то це є переживання смерті. Коли в просторі відбувається розставання з людиною, з будинком, з містом, із садом, із твариною, що супроводжується відчуттям, що, може бути, ніколи їх більше не побачиш, то це є переживання смерті. Смерть настає для нас не тільки тоді, коли ми самі вмираємо, але і тоді вже, коли вмирають наші близькі. Ми маємо в житті досвід смерті, хоча і не остаточний. Прагнення до вічності всього буття є сутність життя. І разом з тим вічність досягається лише шляхом проходження через смерть, і смерть є доля всього живого в цьому світі, і, чим складніше життя, чим вище рівень життя, тим більше його підстерігає смерть.

Смерть має позитивний сенс. Але смерть є разом з тим найстрашніше і єдине зло. Всяке зло може бути зведене до смерті. Вбивство, ненависть, злість, розпуста, заздрість, помста є смерть і сіяння смерті. Смерть є на дні всякої злої пристрасті. Ніякого іншого зла, крім смерті й убивства не існує. Смерть є злий результат гріха. Безгрішне життя було б безсмертним, вічним. Смерть є заперечення вічності, і в цьому антилогічне зло смерті, її ворожнеча до буття, її спроби повернути творення до небуття. Смерть є повернення до споконвічного небуття.

Смерть негативно свідчить про силу Божу у Світі і про Божий зміст, що виявляються в нісенітниці. Можна навіть сказати, що світ здійснив би свій безбожний задум нескінченного (вічного) життя, якби не було Бога, але тому що є Бог, то цей задум нездійсненний і кінчається смертю. І Син Божий, абсолютно безгрішний і святий, повинний був прийняти смерть, і цим освятив смерть. Звідси подвійне відношення християнства до смерті. У шануванні хреста ми шануємо смерть, що звільняє, що перемагає смерть. Щоб ожити, потрібно вмерти. У хресті смерть перетворюється і веде до життя, до відродження. І все життя цього світу повинно бути проведено через смерть, через розп'яття. Без цього людина не може прийти до відродження, до вічності. Добро, благо є життя, сила і повнота життя, вічність життя. Смерть є божевілля, що стало щоденністю.

Живі, а не мертві страждають, коли смерть зробить свою справу. Мертві більше не можуть страждати; і ми можемо навіть похвалити смерть, коли вона кладе кінець крайньому фізичному болю чи розумовому падінню. Однак неправильно говорити про смерть як про ”винагороду”, оскільки справжня винагорода, як і справжнє покарання, вимагає свідомого переживання факту. У житті кожної людини може наступити момент, коли смерть буде більш діючою для його головних цілей, ніж життя; коли те, що він відстоює, завдяки його смерті стане більш ясним і переконливим.

Смерть - це зовсім природне явище, вона грала корисну і необхідну роль у ході тривалої біологічної еволюції. Дійсно, без смерті, що додала саме повне і серйозне значення факту виживання найбільш пристосованих, і в такий спосіб уможливила прогрес органічних видів.

Соціальне значення смерті також має свої позитивні сторони. Адже смерть робить нам близькими загальні турботи і загальну долю всіх людей усюди. Вона поєднує нас глибоко відчутими серцевими емоціями і драматично підкреслює рівність наших кінцевих доль. Загальність смерті нагадує нам про істотне братерство людей, що існує незважаючи на всі жорстокі розбіжності і конфлікти, зареєстровані історією.

Трагедія і парадокс смерті.

Смерть, що породжується природною закономірністю і до якої людина приречена біологічним процесом, є саме індивідуально-особисте в людині. І вона є насамперед припинення стосунків з іншими людьми і з життям Космосу. Кожна людина повинна пройти через трагедію смерті. Фрейд затверджує, що ціль, якої прагне всяке життя, є смерть. Парадокс смерті в тім, що смерть є найстрашніше зло, що більш за все страшить людину, і через це зло розкривається вихід до вічного життя, чи один з виходів. Такими парадоксами наповнене наше життя. Нескінченність життя саме і робила би людину кінцевою істотою.

Парадокс смерті має не тільки етичне, але й естетичне вираження. Смерть виродлива, і вона є граничне каліцтво, розкладання, втрата обличчя, втрата всякого вигляду і лику, торжество нижчих елементів матеріального світу. І смерть прекрасна, вона облагороджує останнього зі смертних і ставить його на одну сходинку з найпершими, вона перемагає каліцтво вульгарності і щоденності. Смерть - це граничне зло, шляхетніше життя в цьому світі. Краса, принадність минулого, зв’язана з фактом смерті, що облагороджує. Саме смерть очищає минуле і кладе на нього печатку вічності. У смерті є не тільки розкладання, але й очищення. Іспиту смерті не витримує ніщо. Цей іспит витримує лише вічне. Моральний парадокс життя і смерті виражається в етичному імперативі: відносься до живих, як до умираючих, до померлого відносься, як до живих, тобто пам’ятай завжди про смерть, як про таємницю життя, і в житті, і в смерті затверджуй завжди вічне життя.