Російські історичні міфи, Детальна інформація

Я спробую довести, що Шаховськой важливий для нас тим, що це був, у певному розумінні, перший інтеліґент. Родовитий член світської службової еліти, він перший зазнав переслідувань і був висланий за інтелектуальні переконання — за свій хоч і лояльний, проте відмінний від офіційного погляд на внутрішні справи й на ставлення Росії до чужих культур — переважно західних, але не тільки їх.

Семен Шаховськой був світською особою; хоч і віруючий, він більшу частину свого життя прожив, підданий офіційній церковній анафемі. Йому випало жити в час великих культурних зрушень і в суспільстві, котре ще не навчилося вести широкі секулярні дискусії, а його літературна діяльність — і більшість прикрощів — були зумовлені тогочасним станом православ’я.

Справді прикметно, як на мене, що він був першою особою недуховного стану (і, звичайно ж, першою зі спадкової московської військової аристократії), яка опанувала інтелектуальні традиції та літературну техніку московської церковної культури, залишившись людиною світською. І таки опанувала по-справжньому. Хоча досі не з’ясовано, який обсяг має його творча спадщина, йому, очевидно, можна приписати кілька впливових історичних творів, чималий корпус літургійних писань і добірку віртуозних епістолярних текстів, із яких ми розглянемо кілька, коли далі я спробую стисло окреслити масштаби цієї дивовижної особистості.

Контекст часу

Досягнувши п’ятдесяти років, Федір Євлашевський, білоруський кальвініст, чоловік побожної православної християнки, матері дев’ятьох дітей, і лояльний слуга польського короля-католика, задумав написати історію свого життя для напучення дітей та онуків. Його спогади, опубліковані Білоруською Академією Наук 1, цілком підставно посядуть дуже скромне місце як в архівах екзистенційного досвіду людства, так і в історії білоруської літератури. Але для нас вони з кількох причин цікаві: тут переказано дивні плітки про королівський двір, де Євлашевський, здається, служив постачальником; написані неймовірним білоруськопольським суржиком, який важко читати, вони важливі тим, що подають фраґментарну інформацію про культурне та релігійне середовище, в якому жив Євлашевський, — інформацію, котра дозволяє нам помістити московський світ Семена Шаховського в певний контекст.

Процитую два уривки в оригіналі, щоб, так би мовити, поставити на сцені перші декорації:

А в пятом року почато ме бавить наукою рускою, кгды же в тых часех в тей нашей строне не было еще инших наук. И для того же пришло ми зостать з рускою и полскою наукою, и по-жидовскы написать умелом. Але тое писмо их потребуе умеетности языка ебрейского, або хоть немецкого; кгды ж вжо тепер Библия жидовская немецким езыком, а литерами их выдана, чого полским языком учинить бы се не могло для ортокграфеи, якей в ынших языкох не маш 2.

Хоча така освіта й така позиція можуть нам сьогодні видатися дивними (Євлашевський, бувши кальвіністом, міг сам читати ту єврейську Біблію), але в його часи (п’ять років йому виповнилося 1561 р.) ця релігійна толерантність іще не була чимось незвичайним, як потім, коли в Білорусь прийшла Контрреформація. Отже, Євлашевський із небуденною історичною обізнаністю говорить про речі, котрі свідчили про, можливо, найзначущішу соціальну переміну тих часів. Розповідаючи, як ласкаво до нього ставилися і скільки йому допомагали католицькі, православні та протестантські добродійники, він пояснює:

...бовем на он час розность вяры не чинила намнейшей розности в милости приятелскей, для чого самого тамтот век злотым ми се види от нинейшого века, кгде юж и межи едней вяры людми облуда все заступила, а покготовю межи розными вяры ани се пытай о милость, щирость и правдиве добре заховане. А навентшей межи светскими станы 3.

Так Євлашевський писав 1603 року, лише через сім років після Берестейської унії, про погіршення взаємин між різними спільнотами й поглиблення міжконфесійних поділів у Речі Посполитій — про те, свідком чого він став. За кілька десятиліть цей процес вирішальним чином позначиться на житті Семена Шаховського, чия вдача та життєвий досвід, здається, схиляли його до космополітизму й терпимості, тоді як його народ і церква під глибоким впливом перших посутніх контактів із післяренесансною Європою, опосередкованих грецькою та українською реакцією на єзуїтську Контрреформацію, ставали дедалі войовничішими та ксенофобними.

Семен Шаховськой: аристократ пера та меча

Семен Шаховськой, нащадок Володимира Святославича у 23-му коліні, народився приблизно 1585 р. у великій і впливовій родині московських військових аристократів. У його житті, як і в житті всіх членів цієї спадкової еліти, визначальну роль мали відіграти родинні зв’язки; перші документальні свідчення його діяльності — це підпис, який підтверджує отримання батькової військової платні й донесення про те, що 1606 р. цар Василь Шуйський вислав Шаховського за політичні провини його дядька Григорія, котрий служив Лжедмитрієві I 4.

Півтора наступні десятиліття, коли Семенові Шаховському було понад двадцять і ледь за тридцять, стали особливо напруженими навіть для цієї, вочевидь дуже енерґійної, людини. Більшість тих років припало на воєнні походи, що були для його касти традиційним (хай і номінальним) raison d’etre. То була доба Смути, і Шаховськой служив Шуйському, Сиґізмундові, Лжедмитрієві II і, врешті, Михайлові Федоровичу Романову. Протягом цього вельми діяльного періоду його принаймні двічі було поранено і, як він сам жалівся юному Михайлові Федоровичу, «перекидувано з однієї посади на іншу», — ця скарга коштуватиме йому ще одного заслання, тепер уже на річку Унжа, більш як за 400 миль на північний схід від Москви. У цьому сум’ятті він поміж 1611 і 1619 рр. якось вибрав час, щоб чотири рази одружитися та поховати перших трьох дружин. Шаховськой, безперечно, був не з тих, у кого під ногами росте трава, хоча треба зазначити, що такий curriculum vitae у Московії для чоловіка його стану не був чимось винятковим.

Проте від 1620 року потяглася низка неймовірно лихих пригод. Того року шістьох Шаховських, його двоюрідних братів, було заарештовано й засуджено на смерть (згодом замінену ув’язненням) за туманним звинуваченням у lese majeste. [Образа величності (фр.)] Самого Семена Шаховського згодом вислали до Тобольська за те, що він не доніс на родичів, хоча на час гаданого злочину його не було в Москві. Приблизно тоді ж патріарх Філарет оголосив недійсним його четвертий, неканонічний, шлюб, і то попри пояснення, ніби шлюб цей було укладено, тільки щоб «уникнути великої і розмаїтої розпусти» (удаляяся от различного многого блудодеяния).

У Тобольську Шаховськой, схоже, перебував недовго, бо вже влітку 1622 р. він опиняється в Москві, ймовірно, на секретарській службі у Філарета. Впродовж тривалого — п’ятирічного — московського періоду він за дорученням патріарха написав листа до шаха Аббаса і, можна твердити, тоді ж з’явилися всі його історичні твори.

Після чергового заслання, цього разу до Єнісейська, він повернувся 1632 р., щоб обійняти високу посаду при дворі (одне з джерел називає його «боярином»). За рік (1633) помирає Філарет, і становище родини Шаховського поліпшується. (Всіх ув’язнених Семенових родичів було відпущено вже на п’ятий день після Філаретової смерті.)

Саме тоді Шаховськой, якому вже було близько 50 років, увіходить у найуспішнішу смугу свого життя. Він знову став жити з четвертою дружиною, від якої мав принаймні двох синів; він служить із найвизначнішими вельможами свого часу, беручи участь у важливих військових і дипломатичних місіях, у тому числі — посольствах до Польщі 1634 та 1637 рр. Він воює з кримськими татарами; його занесено до списку гостей, запрошуваних на родинні свята при дворі Романових.

Однак 1639 року доля знову відвертається від нього, і його засилають до Сибіру, звинувативши у висуненні необґрунтованих местнических вимог. Це заслання було навіть коротшим, ніж попереднє, й на Великдень того самого року ми знову бачимо його при дворі, де він, певно, працював у Печатном приказе, заваленому друкуванням «виправлених» літургійних і полемічних праць, позначених широким впливом аналогічних текстів, що публікувалися в Україні та Білорусі.

Хоча немає підстав сумніватися, що Шаховськой працював у Печатном приказе, — або, точніше, одержував платню з його бюджету, — важко з’ясувати, що саме він там робив, почасти ще й тому, що майже одразу його відрядили на Кавказ, воєводою на Терек, де він залишався протягом року.

Але невдовзі у Москві знову виникає потреба в його послугах освіченого радника, тож наприкінці 1643 р. його посилають привітати данського принца Вальдемара, претендента на руку дочки Михайла Федоровича Ірини. Водночас йому доручили — принаймні так він згодом твердив — підготувати меморандум із викладом канонічних перешкод такого шлюбу з протестантом.

Цей меморандум, про який ми ще говоритимемо, обернувся для Шаховського останньою напастю: за висновок, ніби лютеранське охрещення Вальдемара дійсне й він може одружитися з Іриною, не перехрещуючись, Семена заслали на Кольський півострів. Саме в умовах Заполяр’я, згодом дещо пом’якшених переміщенням до Соль-Вичегодська, Шаховськой написав кілька відомих листів до свого колеґи по Печатному приказу Третьяка Васильєва. Один із них, не довший за коротеньку записку, я хотів би процитувати; це лист людини, чий дух не зламали нещастя й заслання:

Яже о Христе сочетанныя любви брату и другу Третьяку Васильевичу радоватися. Пиши, государь, ко мне о своем здравии и благопребывании, а про мое и бед исполненное житьишко изволишь ведать, и моему окаянству всещедрый Бог милостию своею терпит у Соли Вычегодское, июлю по 19 число в живых вменен бых, а з мертвыми осужден бых. И как, государь, даст Бог поспеет путь зимний и ездоки из Тобольска к Москве будут, и ты Господа ради пришли ко мне осетрика два-три осенних и стерлядок и икрицы осетрьи и стерляжьи з пудик 5.

Через три роки Шаховського викликали до Москви, повторно судили (якщо тодішні процедури можна так назвати) і повернули на заслання, цього разу в Томськ, а вже з того понурого містечка дозволили повернутися до Москви, де він і помер 1653 р., незадовго до свого сімдесятиліття.

Життя, можна сказати, повне, але й нелегке. Я переповів його, бо, гадаю, нам завжди слід пам’ятати про ці події, розглядаючи не менш незвичайні твори Шаховського. Скільки росіян тоді чи будь-коли ще об’їздили Російську імперію вздовж і впоперек, як він? Скільки письменників іншої нації зазнало таких крутих, таких різких і частих перемін — від придворного життя до суворого заслання? Хто з них поховав трьох дружин за вісім років? Побачив Варшаву, Кавказ і Полярне коло? Навіть Федір Достоєвський пережив потрясіння скасованого смертного вироку лише раз.

Твори Шаховського

Незважаючи на карколомну мінливість своєї політичної долі та кочове життя військового, Шаховськой якось зумів стати на диво плідним і різнобічним автором — тут йому, напевно, не було рівних серед росіян XVII століття. Поза сумнівом, він був не надто ориґінальним, навіть за тодішніми поблажливими уявленнями про те, якою мірою можна дозволяти собі користуватися з праць інших. Але його твори були багато в чому новаторськими й варті уваги не лише тому, що він став, очевидно, першим московським військовим аристократом, який опанував усі три книжні мови Московії: московський варіант старослов’янської, стилізовану Kanzleisprache [Канцелярську мову (нім.)] приказів та епістолярну розмовну.

Ще більше, ніж його багатомовність, вражає широкий діапазон літературних форм. Він залишив нам чимало літургійних текстів, цілу низку гімнів, окремих кондаків та акафістів, сотні сторінок наративної прози старослов’янською та розмовною мовами, формальні й неформальні листи і добрячий стос старослов’янських віршів. (Цікаво, що віршувати російською він, либонь, не наважувався.)

Пропонуючи обговорити три його праці, які віддзеркалюють стан православної культури в Московії початку XVII сторіччя, мушу підкреслити, що вчені, вже понад сто років наголошуючи на винятковості Шаховського, й досі глибоко не дослідили його численних цілком приступних праць 6. Наприклад, цілком можливо, що велика збірка рукописів, із якою я працював і яку вважають мало не повним зібранням його творів, насправді містить лише частину всього ним написаного 7. Тому те, що я збираюся тут запропонувати, — не більше, ніж попереднє повідомлення.

Нарешті, щодо речей, які можна вважати найбільшим досягненням Шаховського, — історичних розповідей про добу Смути й коротшої оповіді про велику московську пожежу 1626 року 8. Тут немає можливості розглядати ці довгі тексти, але я хотів би зробити три зауваження. По-перше, здається очевидним, що, попри неперебутню цінність широко ерудованих студій Платонова, в історієписанні періоду після Смути досі залишається чимало неясного. По-друге, одним зі стрижневих текстів цієї історичної прози є так званий «Временник дьяка Йвана Тимофеева», який багато в чому залишається текстом таємничим. По-третє, слід дуже уважно перевірити гіпотезу про те, що грецький учений Арсеній, єпископ Еласонський, а згодом Суздальський і Таруський, відіграв надзвичайно важливу роль у генезі «офіційної» московської історіографії цього періоду 9.

Отже, відклавши вбік історичні твори Шаховського, я хочу розглянути його менш об’ємні й менш відомі праці, котрі допоможуть точніше оцінити масштаб цієї постаті. Тексти, про які йтиметься — про всі дуже коротко, — я вибрав на підставі їхнього зв’язку з темою тисячоліття християнства на Русі: Літургія Софії Премудрості Божої; лист (написаний за дорученням Філарета) до іранського шаха Аббаса; складений для Михайла Федоровича «Меморандум» щодо одруження його дочки Ірини з принцом Вальдемаром.