Російські історичні міфи, Детальна інформація

З Літургією Софії мені відразу ж пощастило, бо о. Мейєндорф нещодавно опублікував коротку статтю про заплутану історію різних поглядів на цю складну тему. А що він присвятив там кілька змістовних абзаців Шаховському, то я обмежуся лише кількома зауваженнями стосовно Літургії в контексті інших його творів.

Як цілком слушно відзначає о. Мейєндорф, цей текст, що являє собою повний цикл гімнів, в основі яких — канон свята Успіння, зраджує велику плутанину в уявленнях автора про зміст поняття Божья премудрость: схоже, Шаховськой вагається між канонічним поняттям Премудрості як іпостасі Логоса — другого Лика Трійці — та ототожненням Софії з Марією 10.

Утім, важливо не те, що Шаховськой заплутався у нетрях цієї складної проблеми, а те, що він узагалі написав такий текст, до того ж, цілком правильною старослов’янською літургійною мовою. Доти, як уважають Нікольський та інші дослідники, ні в російській, ні в грецькій гімнології взагалі не було літургії, присвяченої цій темі. І якщо, а це доволі ймовірно, він написав її на самому початку своєї літературної кар’єри, то перед нами — перший літургійний текст, або ориґінальний старослов’янський текст на таку тему, написаний московським дворянином недуховного стану.

Схоже, Шаховськой написав його в Новгороді — а він був там лише раз, десь 1611 р.11. Як зауважив іще 80 років тому Нікольський, бачення Непорочної/Божественної Премудрості, здається, сформувалося у Шаховського під впливом славетної Новгородської ікони із зображенням Софії 12. Можна також відзначити, що пізніші гімнологічні тексти, які, безперечно, належать Шаховському (наприклад, служба на Покладення Святої Ризи [1625 р.]; див. нижче) свідчать про більшу майстерність і зрілість як у дотриманні літургійних умовностей, так і у володінні старослов’янською мовою.

Але якщо Шаховськой написав цей дивовижний, нехай і плутаний текст приблизно 1611 р., коли йому було десь тридцять років, постає запитання: де і як він набув тих знань, котрі в його часи давала тільки монастирська освіта? Відповіді поки що немає, але можна наважитися на кілька умоглядних коментарів. Схоже, Шаховськой був якимсь родичем Гермогена, другого московського патріарха й лідера народного опору в добу Смути 13. Якщо це так, він міг мати зв’язки з Арсенієм Еласонським, котрий справді перебував у близьких стосунках із Гермогеном і, ймовірно, відвідував Новгород саме тоді, коли й Шаховськой 14. Так чи інакше, але відомо, що в пізніші роки Шаховськой знав твори обох цих авторів і ретельно перекопував їх, пишучи власні праці.

Можна також припустити, що періоди заслання — напевно, з ув’язненням у монастирях — стали для нього нагодою здобути освіту, нагодою, яка рідко випадала іншим членам його класу. Втім, хай яким буде кінцевий висновок про Семена Шаховського, на мою думку, просто дивовижно, що людина з його соціального середовища створила кілька повних і часткових гімнологічних циклів, зокрема, службу Премудрості, яка — і це варто ще раз підкреслити — доти не мала, на думку Спаського, аналогів ні в грецькій, ні в руській літургіях 15.

І, нарешті, я хотів би підкреслити, що, хоча помірні тенденції марійного культу і є в деяких ранніх працях Шаховського (ми бачимо їх, наприклад, у листі до шаха Аббаса), з плином часу їхня важливість для нього вочевидь зменшується, натомість тема Божественної Премудрості як Слова проходить крізь усі пізніші твори, зберігає він і свою любов до гімнологічних текстів. Це наводить на думку, що в його любові до словесної і музичної творчості є щось від гуманістичної ментальності Західного Ренесансу — вкрай незвичної для московита з оточення Шаховського. Ясно, що ми ніколи не усвідомимо справжнього масштабу цієї людини, аж доки повністю не вивчимо його осяжної літургійної творчості в контексті біографії та решти праць.

Однак найкраще цю людину розкривають не гімни й не історичні твори, а листи. Шаховськой був своєрідним віртуозом у написанні листів і, вочевидь, плекав особливу любов до різноманітних епістолярних форм, якими добре володів, він писав листи старослов’янською та розмовною мовами, принагідні листи, листи до різних осіб 16. Я процитував один із них вище й докладно описав кілька інших. Тут я хотів би обговорити два цілком незвичайні листи — обидва адресовані головам держав, — які мали особливе значення в житті Шаховського й важливі для нас, для розуміння його місця в російській епістолографії.

Перше з цих послань, написане на 52 сторінках дуже кучерявою старослов’янською мовою від імені московського патріарха Філарета й адресоване голові нової войовничої шиїтської держави в Ірані шахові Аббасу (1586-1628), спонукало того навернутися до православ’я. Людині розсудливій і здатній мислити тверезо така місія на перший погляд здається цілком безнадійною, однак вона набуває бодай якогось сенсу в світлі державної та конфесійної політики у Східній Європі і взаємин Москви з Іраном у 1620-х рр., на чому я й зупинюся передусім.

1617 р. шах вдерся в Грузію і завоював частину її території, після чого грузинський правитель Теймураз звернувся до Михайла Федоровича по допомогу. Цар написав Аббасові, зауваживши, що кілька десятиліть тому грузинські князі прийняли протекцію Росії, і застеріг шаха від повторення беззаконь. Російським послам, які 1622 р. доставили в Ісфаган лист Михайла Федоровича, шах відповів у примирливому тоні: він повідомив, що серед здобичі, захопленої в Грузії, є чудотворна риза, в якій було розіп’ято Христа. І додав, як переказали російські посли, що шанує Христа й Діву Марію і на знак цієї шани та своїх дружніх почуттів до Михайла Федоровича буде щасливий надіслати реліквію до Москви як подарунок 17.

Проте, діставши листа, Москва дізналася й про доволі прикру для себе новину: російські посли розвідали, що при дворі Сафавидів перебуває якийсь католицький священик напевне, італійський єзуїт.

Обсяг цієї статті не дозволяє детально розібратися, що робилося в умах і душах чільних московитів, коли вони споглядали, як морський вал Контрреформації перекочується по Польщі та руських землях, але я мушу вказати на те, чого не зауважили чимало спостерігачів цього сюжету: можливо, після візиту Поссевіно 1581 р., чи принаймні після 1584-го, коли Баторій уклав союз із єзуїтами, і вже напевно після Берестейської унії та часів Смути впливові московити пройнялися благоговійним трепетом перед силою Католицької Церкви та єзуїтів зокрема. Незнання доктринальної, інституційної та політичної природи католицизму посприяло тому, що шанобливий трепет перетворився на непідробний страх, а коли росіяни звернулися по вказівки до своїх грецьких та українських єдиновірців, які знали більше, але дивилися на польську Контрреформацію з власних позицій, палко прагнучи втягнути росіян у сутичку, з того страху постали відраза й паніка. Товариство Ісуса — безперечно, найдинамічніша організація тих часів — здавалося, все змітало на своєму шляху завдяки майже надприродному поєднанню інституційних новацій та ідеологічної вправності. Тож, звичайно, дуже поганою новиною стало те, що єзуїт проник до Ірану й оселився при дворі шаха, одного з найважливіших союзників і торговельних партнерів Москви. Конче треба було щось робити — хай навіть таке «щось», яке майже не мало шансів на успіх.

Дорогоцінний дарунок шаха прибув до Москви 25 лютого 1625 р., і цілком очевидно, що церковні зверхники ще задовго до того постановили вчинити його урочисте покладення в Успенському соборі Кремля, мабуть, як символу утвердження за Москвою нової ролі світового центру православ’я. Але виникли певні труднощі: важко було обґрунтувати автентичність реліквії лише на підставі свідчень мусульманського правителя; мало того, на золотій скриньці, в якій її привезли, був дещо підозрілий напис, котрий породжував сумнів і щодо розказаної шахом історії, і щодо святості самої реліквії. За змістом текст був цілком відповідний: уривки з євангельських свідчень про муки та смерть Христа. От тільки, на жаль, напис був латинський. Однак за якийсь місяць грецькі й грузинські священики, прибувши до Москви, підтвердили, на радість Філарета, походження реліквії і, слід гадати, знайшли спосіб пояснити, чому напис зроблено латиною. До того ж, було зафіксовано кілька місцевих зцілень, які підтверджували чудотворні властивості реліквії. Отже, вирішили лаштувати велике свято.

Коли готували церемонію покладення, Шаховськой дістав доручення написати кілька старослов’янських текстів. Поперше, він склав до цієї оказії літургійний канон, надрукований того ж таки року; думаю, це була перша церковна служба, надрукована окремо в Московії 18. Він же написав «Сказание» 19, де переповів історію про ризу та її чудеса, а незабаром — і «Листа» Аббасові, до якого ми тепер можемо повернутися.

Варто насамперед зазначити, що «Лист», безперечно, не той текст, який прямо озивається до сучасних почуттів. Неймовірно громіздкий і розцяцькований, він містить нескінченні ряди прикметників і дієприкметників, котрі описують Божество й Трійцю, і цілі сторінки без жодного особового дієслова.

Але є тут і дуже цікаві, навіть мистецькі пасажі. Коли, наприклад, Шаховськой доходить нарешті — аж на дев’ятій сторінці — до свого привітання, то цікаво, що він звертається до шаха достоту так само, як через двадцять років звернеться до Михайла Федоровича в «Меморандумі» про Вальдемара: «О преславный царю!» 20. А ось кілька прикметних характеристик у цьому salutatio, [Привітанні (лат.)] які мають представити номінального автора, Філарета:

Того всемогущего и всясодержащаго и всядающаго... Божества... ни начинаемаго ни скончаваемаго... иерей... великопрестольнейший словенскаго языка новаго Израиля, втораго Рима... прекрасно цветущего... града Москвы... смиренный Филарет... о вашем благородим Аббасшахова величества Бога молю и челом бью 21.

Відзначимо без коментарів ототожнення Москви з Новим Ізраїлем — досить ранній приклад образу, який до середини століття стане дуже важливим для московської риторики, а також із другим, а не з третім Римом 22.

Далі лист у такому ж громіздкому стилі перераховує останні події: як Аббас надіслав у Москву ризу і як тепер у Москві відбуваються чудеса, що досі відбувалися деінде. Серед решти плеонастичних винаходів, Шаховськой примудряється втиснути все православне Вірую в одне граматичне означення при імені Ісуса 23.

Потім Шаховськой дякує Аббасові за неоціненний дар і переходить до головної теми: оскільки таким великодушним актом братерської любові шах показав, що він є, в певному розумінні, послідовником Христового вчення про братерську любов до ближнього, то чом би йому не стати християнином — а точніше, православним християнином?

Шаховськой починає свою євангелійну проповідь із пояснення: не лише вдячність спонукає Філарета закликати шаха до навернення — кожен християнин зобов’язаний проповідувати Євангеліє:

...не мудрствуя витеем эллинского краснословия глаголем пригодная к утвержению богохранимыя державы твоя, ея же Вам великому государю Бог преславно даровал; должный убо есмы молити Васъ, о благороднейш[ий] царю, и велія нужа належить намъ еже не яко проповедати заповеди Божия — речено бо есть: еже во тме слышасте, рцыте во свете, и еже во ухо речеся проповедите на кровех 24.

Далі Шаховськой перераховує для шаха деякі чудеса та блага християнської віри:

Лепо убо, царю, и всякой благодати преисполнены правоверующии послушати в сладость правовернаго ученье и повинутися божественних апостол и святых отец уставом. Мзда небесная, дело спасительно, виноград красен, дверь бо винограду, купель крещения, во дверех купели Божественная благодать предстоит, яко же дворник ко всем входящим вопиет: «Сии врата господня преведнии внидут в ня» 25.

Якщо тільки, провадить він далі, шах прийме християнське хрещення (уточнюється — через потрійне занурення), він стане справедливим та великим і в Царстві Небесному. Ця частина листа завершується квітчастою риторикою, яка може здатися нам дивною:

Подщися убо, самодержавный царю!

Подщися и воспряни от тмы неведения!

Познай всядержащаго и всядающаго Бога!

Послушай внятельно спасительных заповедей единаго... сьша и Слово Божье... его же и ты благолепие чтеши!

Исправи и повеленное им самим!