Російські історичні міфи, Детальна інформація

11 У своїх автобіографічних нотатках Домашние записки Шаховськой згадує, що був тут, коли місто захопили шведи.

12 А.И. Никольский. «София Премудрость Божия». Вестник археологии u истории, т. 17. — Санкт-Петербург, 1906, с. 78. Припущення про новгородське походження тексту підтверджується тим фактом, що в 1701 р. кондак і тропар із Літургії Шаховського були викарбувані на позолоченій мідній пластині, доданій до металевого окладу згаданої ікони, а брати Лихуди того ж таки року, під час свого перебування у Новгороді, переписали текст Шаховського (там само).

13 Така спорідненість здається цілком імовірною, але не зовсім ясно, наскільки близькі були їхні стосунки. Див.: Н. Мятлев. «Патриарх Гермоген и князья Шаховские». Летопись историко-родословного общества в Москве, 1905, №2, с, 7-9 (третя пагінація).

14 А. Дмитриевский. Архиепископ Елассонский Арсений u мемуары его из русской истории по рукописи Трапезундского Сумелийского монастыря. — Киев, 1899.

15 Ф.Г. Спасский. Русское литургическое творчество (Париж, 1951), с. 245-273.

16 У текстах, що супроводжують твори Шаховського, можна часто натрапити на листовний формуляр, за різними підписами, що містить зразки привітань, кілька з яких використано й у листах, написаних явно Шаховським. Див.: «Алфавит Иллариона, инока заточенного, надписане епистолям, яко всякому в предислове по азбоце человеку послати». — Временник Общества истории u древностей российских, 1851, т. 10, с. 23-28 (замість 24 помилково поставлено 16); Н.В. Качалов. «Старинные формулярники». Летопись занятий Археографической комиссии, 1861 [1862], т. 1, с. 34-49 (друга пагінація).

17 Джерела, в яких описано цей епізод, опубліковано: С.А. Белокуров. «Дело о присылке шахом Аббасом ризы Господней царю Михайлу Федоровичу в 1625 году». — Сборник Московского главного архива Министерства иностранных дел, 1893, т. 5, с. 1-48. Важливі міркування щодо написання Шаховським листа та щодо інших документів, пов’язаних із ризою, див.: Daniel C. Waugh’s Appendix I in: Keenan, Аросrypha, pp. 142-149. Слід зазначити, що один із перших послів до шаха, Василь Григорович Короб’їн, був серед благодійників Шаховського під час його першого ув’язнення 1622 р. й адресатом одного з його найважливіших листів (ГБЛ 214, арк. 2 й далі).

18 А.С. Зернова. Книги кирилловской пенати, изданные в Москве в ХVI-ХVII веках. Сводный каталог (Москва, 1958), с. 33, стаття 60.

19 Повний його заголовок такий: Повесть преславна сказуема о принесений многочудесныя ризы Спаса Христа от персид в царствующий град Москву; текст опублікований у: Hoffman. A Morphological Analysis, рр. 414-517.

20 А. Голубцов. «Памятники прений о вере возникших по делу королевича Вальдемара и царевны Ирины Михайловны». — Чтения в Обществе истории u древностей российских, 1892, кн. 2, гл. II, с. 159.

21 ГБЛ 214, арк. 41 зв.-42. Слід зауважити, що позначені пропуски займають більшу частину двох сторінок тексту.

22 Оскільки ця формула явно означає виключення Константинополя з translatio imperii [передачі влади], то, припускаю, її застосування може бути свідченням того, що Арсеній уже завершив свою чвертьстолітню діяльність у ролі письменника-привида біля патріархів і присвятив останні роки життя своєму новому осідкові в Суздалі.

23 ГБЛ 214, арк. 44 зв.

24 ГБЛ 214, арк. 46 зв.-47.

25 ГБЛ 214, арк. 48.

26 Див. літературу, цитовану вище у прим. 17.

27 Цей текст, збережений із кількома лакунами, був уперше надрукований у: Собрание государственных грамот u догоеоров, хранящихся в Государственной коллегии иностранных дел, т. 2 (Санкт-Петербург, 1819), с. 446-451. Передрукований у: Сборник Муханова. 2-е изд. (Москва, 1836), с.182-184.

28 Принагідно варто додати, що й у Гермогеновому листі використано фрагменти та уривки давніших патріарших документів, включаючи вступне звернення до Трійці, уперше вжите в «Соборном определении», проголошеному при сходженні Ґодунова на трон; використовували його й пізніше — вірогідно, той таки Шаховськой, — на початку тексту, відомого як перший лист Івана до Курбського. І вже цілком достовірно, що саме Шаховськой згодом ужив його у своїй Літургії Софії Премудрості Божій.

29 Досі незамінною працею на цю тему є «Памятники прений о вере» Голубцова (прим. 20, вище).

30 Голубцов, с. 65.

31 Там само, с. 157.

32 Євр., 7:12.

33 1 Kop., 7:16-20; 14.

Едвард Кінан

ВідповідьЧарлзові Гальперіну на статтю «Едвард Кінан і листування Курбського-Грозного під прицілом»

Я був би не зовсім щирий, якби сказав, що в мене не викликає ніяких суперечливих почуттів згадка про колеґ, яких я ось уже чверть століття не можу «переконати»; втім, я мушу подякувати Чарлзові Гальперіну за його ретельний огляд літератури про полеміку довкола проблеми «Курбського-Грозного». Та ж таки щирість спонукає мене додати, що я сподівався завершення цієї справи 1990-го, ба навіть 1985 р., — у той спосіб чи в інший. Але ми її не завершили. І Гальперін має цілковиту слушність, коли стверджує, що переважна більшість науковців не вважає, що Кінан обґрунтував свою правоту. Що ж до мене, то я сьогодні більше, ніж будь-коли, переконаний у слушності висновків Кінана 1971 р. й згодом: ані Іван IV, ані Андрій Курбський не брали жодної участі в написанні хоч якогось із текстів збірки, яку називають «Kurbskii Miscellanies» («Збірка Курбського») 1. І, підкреслюю, за останні чверть століття не знайдено жодних нових доказів їхньої участі, й то попри всі енергійні зусилля, з такою ретельною вичерпністю підсумовані в статті Гальперіна. Ще раз підкреслюю: після 1971 р. найістотнішим новим свідченням у цій проблемі надалі залишається знайдений Інґою Авербах доказ якщо справді він таким є, — що Андрій Курбський, проживши два десятки років у вигнанні, помер приблизно таким самим, яким прибув із Московії, тобто, по суті, неписьменним у слов’янській мові 2.

Ми повернемося до цього питання одразу по тому, як я зроблю кілька окремих зауважень і реплік до певних частин огляду пана Гальперіна. «Окремих», бо Гальперін надзвичайно ретельний і переказує зауваження моїх колеґздебільшого дуже сумлінно; мені залишається мало що додати, та й неможливо повернутися до всього того детального аналізу, який потрібен для їх спростування. Тому обмежуся проблемами апокрифу «Курбського-Грозного».

Спочатку зо два додаткових загальних спостереження. Гальперін будує свій огляд так, немовби це звіт про якісь битви: X відкидає У; В відтиснутий А; гіпотези «обвалюються», системи «розпадаються» 3. Такий вибір наративного модусу робить життя в наукових колах набагато збудженішим, а «полеміку» — більш драматичною й плідною, ніж я будь-коли її собі уявляв. Це перешкодило провести достатньо виразну межу поміж роботами тих небагатьох дослідників, хто, як видається, зрозумів мої арґументи й іще раз дослідив текстові пам’ятки, і тією переважною більшістю, яка після прочитання рецензій чи вторинної літератури дійшла «консенсусу» в тому, що мої погляди «непереконливі».

Певним симптомом того, що Гальперін, як мені здається, драматизує дискусію, є його постійне застосування слів «підробка», «підроблювач» і таке інше. Наскільки пригадую, я ніколи не вживав цього слова, а якщо колись давніше таке й сталося, то тепер би я цього не робив. Як мені вже не раз довелося повторювати, я дотримуюся думки, що ці тексти (тобто всі тексти, приписувані Курбському чи Грозному) є апокрифами. Їх створили різні люди в різний час і для різних цілей. Частина з них — наприклад, явно автентичні «литовські» листи — стала апокрифами тоді, коли їх безпідставно приписали, неумисне чи з певним наміром, Курбському. Інші, такі, як недоладний «Перший лист Івана», мабуть, від самого початку були задумані як містифікація або літературна вправа. Але не йшлося про «підробку», як я її розумію, тобто, про «виготовлення (здебільшого документів, монет тощо) для облудної імітації чогось автентичного». Наприклад, можна назвати «підробкою» знаменитий «давньоруський» пергаментний манускрипт «Слова о полку Ігоревім», якого виготовив 1815 р. Антон Бардін для Олексія Малиновського, але самий текст «Слова» має, поза сумнівом, розглядатися як передромантична літературна містифікація на зразок Макферсонового «Оссіана» 4. У випадку з апокрифом «Курбського-Грозного» не існувало автентичного феномена, який можна було б зімітувати, бо в час творення перших версій кожного з апокрифів нікому й на думку не спало би, що Іван, Курбський, або хтось із московських аристократів-політиків міг писати такі листи чи повісті, та й жодного автентичного взірця просто не існувало. (Звідси, мабуть, і формальне розмаїття листів, на яке я вказував у «Апокрифі».)

Побічним продуктом зосередженості Гальперіна на ґладіаторському мотиві дебатів є, як мені здається, його схильність, по-перше, сприймати мої первісні формулювання та доповнення інших дослідників надто буквально, а по-друге, не зауважувати різниці між справами більшої та меншої ваги у фундаментальній проблемі атрибуції, тобто нехтувати рівнями ймовірності. Скажімо, величезну вагу має те, що версії (редакції) «Листування» та «Історії» засвідчують виразну (й почасти спільну) літературну еволюцію впродовж XVII сторіччя, набуваючи своїх відомих остаточних форм близько 1675 р., але набагато менш істотним є те, чи був причетний до цього Семен Шаховськой, як вважаю я, а чи якийсь інший московський автор. Так само годі уявити Андрія Курбського, який диктував би переклад Цицеронових «Paradoxa Stoicorum» [«Парадокси стоїків», — лат.] по-слов’янському, тоді як набагато менше значення й нижчу вірогідність (з огляду на те, що ми не маємо бодай приблизної певності в питанні про можливість доступу московських авторів XVIXVII століть до друкованих видань Цицерона) має моя спроба ідентифікувати видання Цицерона, піддана такій серйозній критиці 5.