Людина як культурна істота, Детальна інформація

Говорячи про ту значну роль, що етноцентризм грає в процесах групової інтеграції, у зімкненні членів груп навколо визначених культурних зразків, слід зазначити і його консервативну роль, негативний вплив на розвиток культури. Дійсно, якщо наша культура краща у світі, то навіщо треба щось удосконалювати, змінювати і тим більше запозичати з інших культур? Досвід показує, що подібна точка зору може значно сповільнити процеси розвитку, що протікають у суспільстві з дуже високим рівнем етноцентризму. Прикладом може служити досвід нашої країни, коли високий рівень етноцентризма в довоєнний період став серйозним гальмом розвитку культури. Етноцентризм може також бути інструментом, що діє проти змін внутрішнього пристрою суспільства. Так, привілейовані групи вважають своє суспільство найкращим і справедливим і прагнуть уселити це іншим групам, піднімаючи тим самим рівень етноцентризму. Ще в Древньому Римі в представників незаможних шарів культивувалася думка, що, незважаючи на убогість, вони все-таки громадяни великої імперії і тому вище інших народів. Це думка спеціально створювалося привілейованими шарами римського суспільства.

Культурний релятивізм. Якщо члени однієї соціальної групи будуть розглядати культурні звичаї і норми інших соціальних груп тільки з погляду етноцентризма, то прийти до розуміння і взаємодії дуже складно. Тому існує підхід до інших культур, що зм'якшує дію етноцентризма і дозволяє знаходити шляху до співробітництва і взаємного збагачення культур різних груп. Одним з таких підходів вважається культурний релятивізм. Його основою служить твердження, що члени однієї соціальної групи не можуть зрозуміти мотивів і цінностей інших груп, якщо вони аналізують ці мотиви і цінності у світлі своєї власної культури. Для того щоб досягти розуміння, зрозуміти іншу культуру, потрібно зв'язати її конкретні риси із ситуацією й особливостями її розвитку.

Кожен культурний елемент повинний співвідноситися з особливостями тієї культури, частиною якої він є. Цінність і значення цього елемента може розглядатися тільки в контексті визначеної культури. Теплий одяг гарний в Арктиці, але безглузда в тропіках. Те ж можна сказати і про інші, більш складних культурних елементах і про комплекси, що вони складають. Культурні комплекси, що стосуються жіночої краси і ролі жінки в житті суспільства, різні в різних культурах. Важливо тільки підійти до цих розходжень не з погляду домінування "нашої" культури, а з погляду культурного релятивізму, тобто визнаючи за іншими культурами можливості інших, відмінних від "наших" інтерпретацій культурних зразків і усвідомлюючи причини таких модифікацій. Ця точка зору, природно, не етноцентрична, але допомагає зближенню і розвитку різних культур.

Потрібно зрозуміти основне положення культурного релятивізму, відповідно до якого визначені елементи окремої культурної системи є правильними і загальноприйнятими тому, що вони добре себе зарекомендували саме в цій системі; інші ж вважаються неправильними і непотрібними тому, що їхнє застосування породжувало б хворобливі і конфліктні наслідки тільки в даній соціальній чи групі тільки в даному суспільстві. Самий раціональний шлях розвитку і сприйняття культури в суспільстві – сполучення чорт і етноцентризма, і культурного релятивізму, коли індивід, випробуючи почуття гордості за культуру своєї чи групи суспільства і висловлюючи прихильність основним зразкам цієї культури, у той же час здатний зрозуміти інші культури, поводження членів інших соціальних груп, визнаючи їхнє право на існування.

3.2. Українці як культурна нація

Україна – це світ безмежних можливостей.

У 21 ст. вона входить через один з найдраматичніших відрізків своєї історії. Багато чинників вплинуть на її долю, але - може, вперше за свою багатовікову історії – вирішувати все буде вона сама, самостійно і незалежно.

Піднесення української культури не буде результатом руйнації здобутого в рамках важкого минулого. Україна створила доробок, що його вона має тепер асимілювати на нових, сучасних, цивілізованих культурних європейських засадах.

Варіантів катастрофи і втрати цінностей багато, варіант відродження лише один. Це - дбайливе збереження всього, що служило в нашій історії істині, добру і красі.

Винищення українського населення в роки війни й окупації давалися ознаки аж до кінця 50-х років: тільки в 1960 р. кількість населення України досягла довоєнного рівня - 42 млн. чоловік. Водночас місце населення становило половину загальної чисельності, натомість перед війною в місті жило приблизно третина населення України. На 1983 р. у містах жило вже 64 відсотки з 50-мільйонного населення України - майже дві третини. Україна остаточно стала високоорганізованим краєм.

З 1951 по 1983 р. міське населення зросло з 13,4 до 32,3 млн чоловік, тобто майже на 20 млн. Якщо лише приблизно на третину збільшення міського населення забезпечував природний приріст, то близько

14 млн, тобто скільки ж, скільки було городян у 1951 р., прийшло за тридцять із села (або просто одержали статус городян завдяки суто адміністративному акту приєднання навколишніх сіл та сільських околиць до міста).

Зростання міського населення лише почасти йшло за рахунок українського села: за даними перепису 1970 р. міське населення становило 56 відсотків загальної кількості, але лише 46 відсотків українців жило в містах. В міста спрямовувався значною мірою приплив населення з Росії та інших республік СРСР; цей політик ішов переважно в індустріальні регіони України. Так, за даними 1970 р., майже третину прибулих на Донбас становили росіяни. Загалом відсоток росіян серед населення України зростав і досяг майже п'ятої частини. Різко зменшилось чисельність євреїв, які становили 1926 р. чверть міського населення, а в 60 - 70-ті роки - 3 - 4 відсотки. Виїхали на історичну батьківщину, в більшості поляки, чехи, словаки. Українці становили в містах України тверду більшість – близько двох третин. Більшість у робітничому класі також становили українці.

На прописку у великих містах існували жорсткі заборони, що їх великі, переважно обороні, заводи обходилися завдяки своїм так званим "планам по праці", що не збігалися з нормами і планами міської влади. Великі міста зростали менше: так, за 1959 - 1964 рр. населення в Харкові зросло тільки на 12,2 відсотка, в Києві - на 17 відсотків, а в Запоріжжі - на 21,6 відносною. Зрештою, фактично міське населення зростало швидше, оскільки офіційні дані не враховували напівлегальних городян, що жили по різних гуртожитках, не прописані або з тимчасовою припискою. Слід також мати на увазі величезну дедалі швидшу "маятникову міграцію", включаючи достатку на великі підприємства робітників з навколишніх сіл заводським транспортом.

Україна знаходилась у стані швидкої асиміляції містом величезного селянського масиву.

Паралельно з міграцію з села до міста йшла міграція з менших, провінціальних містечок у більші та індустріально розвиненіші. Міжміська міграція була значно інтенсивнішою, ніж міграція з села в місто: з загальної кількості міграцій по Україні 1959 - 1964 рр. 29 відсотків - міжміські переміщення. Тут давалася взнаки імперська природа комуністичної державності, що неминуче породжує культуру, політичну та економічну відстань між " центром " і "провінцією" і низьку престижність провінціальної глушини. Житлове будівництво в адміністративних та промислових центрах було набагато інтенсивнішим і, відповідно, шанси на одержання житла у столиці були подекуди вищими, ніж у райцентрі, невважаючи на всі обмеження з пропискою.

Міграції населення мали і небезпечні для української культури тенденції. Хоча в цілому міграційне сальдо стало в 50-х роках з негативного позитивним, тобто на Україну приїжджало більше, ніж з неї виїжджало, високий і важко врахований відсоток тих, хто переїздив у культурні та промислові центри Росії, становили кваліфіковані фахівці, в тому числі випускники вищих навчальних закладів України. Як показали пізніші дослідження, в українських містах відсоток росіян з вищою освітою більший, ніж відсоток українців з вищою освітою (за дослідженнями Я. Бреммера 1992 р., у Львові кількість росіян з вищою освітою становила 43 відсотки загальної кількості росіян, у Києві - 53 відсотки їх загальної кількості, натомість для українців відповідні показники - 25 і 35 відсотків). Водночас і серед української національної меншини в Російській Федерації середній освітній рівень виявився вищим, ніж серед росіян. Цей парадоксальний на перший погляд факт є наслідком того, що міське населення як Росії , так і України формувалося значною мірою за рахунок міграцій кваліфікованих спеціалістів, у тому числі за призначеннями після закінчення вищих навчальних закладів.

Здебільшого міграція з села до міста і з малих містечок до центрів залишалися все-таки контрольованою, і в Україні, як і в СРСР загалом, не склались приміські злиденні й напівкримінальні нетрі, які супроводжують урбанізацію за умов "дикого капіталізму ". Урбанізація відбувалася за умов повної ліквідації неписьменності, стабільно функціонування середньої школи. На початку 1982 р. кількість населення України з вищою і середньою (повною і неповною) освітою становила близько 29 млн чоловік - майже 60 відсотків усього загалу, включаючи старих та немовлят. Вдвоє зросла середня тривалість життя, загальна смертність знизилась майже в 1,7 раза, дитяча - в 9 разів. Дедалі менше ставало багатодітних сімей. Загальні цивілізаційні процеси відбувалися швидкими темпами.

За умов ринкової економіки сільськогосподарське виробництво стає дедалі інтенсивнішим, життя на фермі дедалі напруженішим, і однією з головних привабливих рис сільського життя стає фермерська самостійність, незалежність господаря від працедавця, індивідуальна господарська свободою. Вона коштує дорого й не всім вдається її зберегти в боротьбі за існування, але ті кілька відсотків селянського населення розвинених країн, які здатні відстояти свою господарську свободу, найвище її цінують. Наше сільське життя позбавлено було саме господарської свободи й незалежної ініціативи. Тому незважаючи на те, що відсоток сільського населення порівняно з країнами ринкової економіки залишився в Україні високим, українське село набагато швидше втрачало свої активні сили, ніж це показує статистика. Виявилася - здебільшого вже в 60 - 70-ті роки - тенденція до переміщення з села в промисловість саме молодшої та енергійнішої частини сільського населення. Під кінець періоду "побудови розвиненого соціалізму" в багатьох селах майже не було дітей, крім тих, яких "підкидали" бабусям молоді з міста. В приміських районах часто до 90 відсотків активного сільського люду, як були закріплені за радгоспом чи колгоспом, фактично працювало в місті, а на поля вивозили як "допомогу селу" службовців і робітників, що більше витоптували, ніж прополювали та викопували.

Така система не означала зубожіння села - навпаки, десь у 70-ті роки

спостерігається початок бурхливого житлового будівництва, особливо в селах півдня й південного сходу. Село пристосувалося до умов соціалізму: старші покоління займалися в приміських районах та в індустріальних областях вирощуванням городини на продаж до міста, колгоспи забезпечували найнагальніші потреби індивідуального господарства (оранку, ремонт, дрова, сіно, і т. д.), крім того, часто крізь пальці дивилися на невеликі крадіжки з колгоспних ланів, які за сталінських часів жахливо кралися без одягу на вік і стать. Молодші покоління нерідко користувалися продуктами, присланими з дому батьками, а тих невеликих грошей, які отримували з міст батьки, за умов натурального господарства більш-менш вистачало. Ця система була економічно неефективною, але після сталінського напівголодного кріпацтва вона здавалася старшим поколінням більш ніж задовільною.

3.3. Зміни в культурі народу

Вже в п'ятдесяті роки культура села задає масивного дедалі і ширшого впливу міста. У сфері виробництва повністю зникає традиційна техніка, за винятком того, що необхідне для присадибної ділянки, вся техніка сільськогосподарського виробництва стає заводською й уніфікованою. Село в п'ятдесяті роки цілком переходить на міський одяг, зникають – навіть у старих – свити, кобеняки, юпки та інші різновиди одягу. Найперше міського вигляду набув чоловічий костюм, відтак зник традиційний жіночий одяг. Певного поширення в цей час набувають "вторинні форми матеріальної культури" - цивілі-зовані, перероблені модельєрами національні традиційні форми, як от чоловічі вишивані сорочки та деякі національні елементи жіночого одягу.

Змінюється система традиційного житла. Характерне українське житло типу"хата - сіни - хата" ускладнюється, в сінях виділяється житлове приміщення або вони повністю перетворюються на житлову кімнату з прибудуванням ганку або веранди. У дворах зникають господарські приміщення, натомість з'являються літня кухня (не тільки на півдні), сушня для фруктів (центрально українські райони), тютюнниця (південний захід), коптильня (Прикарпаття, Карпати). Будинки споруджуються на кам'яних фундаментах, з мансардами або навіть двоповерхові.

Більш традиційним залишалося харчування, але й тут відбуваються зміни, значною мірою під впливом системи громадського харчування, яка стимулювала поширення кулінарної інформації. "Столовки" сприяли поширенню шніцелів, котлет, пловів, шашликів, гуляшів, харчо і тому подібного. З одного боку, поступово зникають продукти, які не досить пристосовані до масового виробництва, - гречка, олійні культури, мак, ріпа, пастернак, селера; з іншого боку, поширюються помідори, солодкий перець, баклажани тощо. "Міські" страви, особливо м'ясні, на селі готувалися не часто, але вже перестали бути суто міськими.

Незважаючи на сильну антирелігійну пропаганду і переслідування,

напівлегальна святкувалися найважливіші дати церковного календаря, жила традиційна обрядовість. Проте не тільки вінчання, але й хрещення ставали дедалі рідшими. В 70-ті роки було розгорнуто широку роботу по створенню систем нової поза релігійної обрядовості. На селі найстійкішими виявились обряди, пов'язані з весіллям, хоча їх система скоротилася і спростилася. Театральність і життєрадісність традиції дозволила їй вижити навіть за умов міста, переважно серед нещодавніх сільських мешканців, але дедалі частіше весілля по-традиційному гулялося і в міському середовищі. Поховальна обрядовість набула поза релігійних форм, відспівування в церкві небіжчиків було нечастим, але структура поховального обряду з відзначення ритуалів дев'ятого та сорокового днів, поминальних роковин, велика кількість окремих елементів традиційного погребу виконувалися ретельно.

Україна традиційно, етнографічно, з культово-обрядовою основою буття, що коріннями йшла вглиб віків, - ця Україна зникла в одноманітних мікрорайонах. Особливо швидко пішов процес змін у побуті і міста, і села із середини 60-х років. За цей час кількість газифікованих міст збільшилось майже в десять разів, газ прийшов практично в усі міста і багато сіл. За двадцять років після 1960 р. втричі зросла довжина автомобільних шляхів, автобуси перевезли 1950 р. майже 60 млн. пасажирів, 1960 р. - 1,4 млрд., через 10 років - 5 млрд. З 1951 р. почалися телепередачі в СРСР і Україні, з 1968 р. Київ частково перейшов на кольорове телебачення, з 1982 р. телепередачі стали кольоровими повністю. У 1983 р. телевізорів на Україні було майже 15 млн. - практично у кожній сім'ї, з них п'ята частина кольорових. Все це були ознаки нової технічної цивілізації.

Хрущовське керівництво мусило вжити термінових заходів до подолання житлової кризи, яка ставала дедалі загрозливішою.

З 1954 р. почалося масове будівництво п'ятиповерхових малогабаритних будинків, що попри свою низьку якість та не придатність для цивілізованого життя все ж на перших порах сяк-так пом'якшило житлову проблему. Після так званих "хрущов" прийшов час "черьомушок", як за назвою першого з багатоповерхових мікрорайонів Москви почали називати абсолютно подібні мікрорайони в усіх містах СРСР. З 1954 р. органом, який стежив за неухильним впровадженням на території СРСР єдиних норм і правил, стандартів, надзвичайно низьких і єдиних типових проектів, став Держбуд з його республіканськими організаціями та установами. Міське будівництво набуло рис тотальної уніфікації. Це відображало загальну тенденцію до безликості, що загрозливо виявлялось у новій урбаністичній культурі.