Людина як культурна істота, Детальна інформація

З одного боку, зменшувалась дистанція між містом і селом, провінцією і центром, що послаблювало недовіру до міста, замкненість у традиційних етнічних формах, властиво минулому протистоянню українського села російському місту. З іншого боку, місто творить свою масову культуру, культуру міських стандартів, як і будівництво, кируючись у художній творчості подібними "типовими проектами". Ця невибаглива загально імперська культура, як правило російськомовна, швидко поширюється по безмежних територіях країни.

Одна з найгостріших проблем, які виникають чи, краще сказати, відтворюється на цьому новому етапі розвитку українського суспільства, - це мовна проблема, проблема мовної культури. Маємо тільки офіційні дані про мову, яку під час перепису населення 1959 р. та 1970 р. називали рідною; серед українців рідною мовою українську назвали під час перепису 93,5 відсотка. Кількість українських шкіл у містах і селах України залишалась державною таємницею, соціологічних опитувань тоді не проводили. Тільки після здобуття незалежності одержано перші вірогідні результати обстежень, які свідчать про гостроту мовної проблеми в Україні. Так, за результатами досліджень Міжнародного соціального інституту та кафедри соціології університету "Києво-Могилянська академія" в січні 1992 р., українській мові як засобу повсякденному спілкування віддавали перевагу: в західному регіоні - 93 відсотка населення, у центральному – 53 відсотки (по м. Києву - 32 відсотка), в південно-східному – 25 відсотків. Решта надала перевагу російській мові. Слід мати на увазі, що престиж української мови значно зріс після проголошення незалежності України, і в 1964 р. чи 1974 р. обстеження мали б значно менше вигідний для української мови наслідок.

Переважання російської мови в міському побуті зростало, і українська культура в значній своїй частині залишилась російськомовною. Бородьба за захист української мови часто вимагала справжньої самовідданості, але наслідок вона могла мати лише за умов державної незалежності.

Унції з молодою державністю неодноразово виникала спокуса висунути на перший план у сфері культури неодмінно "своє", щоб самоствердитися. До пріоритету потрапляло передусім те, чим нація відрізнялася від інших - власні традиції. Зовнішні атрибути національності всіляко підтримувались, як і "свої" наукові та культурні авторитети. Навіть такі "солідні" нації, як англійська, здавалося б, позбавлені комплексу неповноцінності, втратили цілу добу в математиці, тримаючись за формулювання математичного аналізу Ньютона, прагнучи протиставити "своє" математичній системі, запропонований Лебніцом (німцем за походженням). Про чорну пору "німецької фізики" і "німецької математики", а також "великих російських вчених" не варто і згадувати. Це завжди - шлях поразок.

Доля мови залежить не від кількості людей, які сьогодні її вживають, а відмовленою нею.

Таким чином, пріоритети в національній культурі визначаються на основі найвищого світового рівня. "Абстрактні" і "космополітичні" науки, далекі від традиційної культури, сфери музики, театру тощо – це ті животворні сили, які дають життя культурному цілому. Вони самі по собі зв’язані з глибинними традиціями минулого і забезпечують їх виживання.

Держава мусить бути сильною. Та сьогодні сила вимірюється силою.

Нації, розгромлені у війні - німці та японці, перемогли в післявоєнному

світі завдяки тому, що зуміли небачено розвинути економіку і культуру.

Культура – це ми. Але це й більше, ніж ми. Жодна найгеніальніша, найосвіченіша, найчутливіша до людських пристрастей, болю і радощів особистість не може втілювати в собі всю націю з її культурою. В кожній людині, як в краплині сонця, відображається і світить якоюсь своєю гранню вселюдський здобуток. Культура - неначе колосальний континент, на якому ми живемо. Це неначе мова, якщо треба володіти, щоб зрозуміти безкінечно глибокі смисли, що ними наділені всі її таємничі системи знаків. Зрештою, це й, крім усього, просто мова, знання якої необхідне для осягнення усного та письмового тексту.

Наші часи позначені небувалим зростанням інтересу до проблем вітчизняної історії, витоків національної культури до непересічних досягнень минулого. Знання свого родоводу, історичних та культурних надбань предків необхідні не лише для піднесення національної гідності, а й для використання кращих традицій у практиці сьогодення.

Україна, напівзруйнована семи десятирічним соціальним експериментом, починає з низького рівня розвитку, проте вона має величезні резерви, в тому числі й культурні. сподіватимемося, що її чекає справді світле майбутнє.

3.4. „Людина створила культуру... А мова – людину...”

Сьогодні вже не виникає сумнівів у тому, що мова – явище суспільне, бо народжується вона саме у певній групі, в соціумі, і є своєрідним його свічадом. Вона належить до так званих вторинних систем і існує не сама по собі, а в людському суспільстві, похідним від якого вона є. Водночас мова – один iз факторів самоорганізації суспільства i невід’ємна ознака таких спільнот, як рід, плем'я, народність, нація. У мові закодована історія нації, яка в свою чергу є носієм цієї мови. Мова нації та її культура становлять органічне ціле. Між ними не можна ставити знак рівності, але й відірвати одну від одної теж неможливо. Смерть мови означає загибель культури. Мова має певні функції, серед яких ми відокремлюємо комунікативну, гносеологічну (когнітивну), фактичну, ідентифікаційну, магічно-містичну, емотивну тощо? Та яка із цих функцій є домінантною? Будь-який набір знаків вже несе у собі певну інформацію про частину цього світу, виражає наше ставлення до дійсності; кожне слово – це вже велика, незбагнена таїна... Як приклад, можемо навести словосполуку, речення, текст? Ці синтаксеми вже мають відповідні функції... Та чи є це мовою? Мовою, яка створює Людину!? І серед мавп, і серед інших представників фауни і навіть флори є свої системи “мови”, які виконують принаймні такі ж функції. У “тваринній мові” ми вирізняємо комунікативну функцію: тварини “розповідають” одне одному про те, що їх оточує, чи представляє це небезпеку, де можна знайти їжу чи воду тощо? Тварини і рослини на гормонально-хімічному рівні виявляють своє ставлення до того, що їх оточує. Неодноразово такі досліди проводились фізіологами в Англії ще в 60-х роках ХХ століття.

Та чи можна назвати це мовою? На жаль, ні, бо немає у тварин, ну, хоча б другої сигнальної системи... Напевно, це не єдиний фактор, проте більшість біологів на це питання дають саме таку відповідь. І все ж таки: а чим тоді відрізняється людська мова? Сьогодні в роботах багатьох мовознавців ми знаходимо: мова – явище біологічно-психологічно-соціальне. Проте соціальний компонент ставлять на перше місце, знаючи при тому, що тільки у людини є ген, який відповідає за можливість навчитися мові, тобто мова – це те надбання, без якого людина перетворюється на біологічний об’єкт, а не на біологічно-соціальну систему, яка й має назву Homo sapiens.

Тож, яка функція мови перетворює біологічний об’єкт на людину? Неабиякий інтерес в цьому плані представляє робота Олекси Різниченка “Складівниця”, в якій опосередковано, через авторські роздуми, ми приходимо до висновку, що найбільшу вагу має саме людинотворча функція мови. Так, саме таку назву дав цій функції Олекса Різниченко. Якщо в нашій генній пам’яті існує ген, який відповідає за сприйняття мови, то на перший план має виходити саме людинотворча функція, бо, не ставши людиною, ми ніяк не зможемо втілити ані комунікативну, ані експресивну, ані демонстративну функції, бо в цьому разі ще не існує самої людини, для якої Богом у мові створені перелічені функції. Отже, саме на це мають звертати увагу викладачі української мови у школі. Людина розвивається доти, доки вона розвиває свою мову. Таким чином можна стверджувати, що суспільство і мова взаємозалежні. І саме звідси виходить зв’язок економічного розвитку суспільства із станом розвитку мови. Ще Петро Яцик сказав: “Убогий духом не може бути багатим”. Це абсолютна правда, бо мова є оселею духу, а дух є осердям матеріального. Людина, позбавлена духовного, поглинається матеріальним і врешті потопає в цьому. Тому правий Олекса Різниченко, який стверджує, що провідною функцією мови є людинотворча функція.

На якому ж етапі вивчення мови людина ми можемо вважати себе людиною? У Вольтера є прекрасна думка з цього приводу: “Всі європейські мови ми можемо вивчити за сім років, а свою мову ми вивчаємо все життя...” Отже, із цього виникає ще одна аксіома: ми все своє життя залишаємося свого роду учнями, такими собі semper tiro... Мова – явище безмежне, явище космічне, тож не варто шукати нульового етапу зародження мови.

Мова нас оточує, наче силове магнітне поле, яке ми можемо ідентифікувати, але до якого ми не можемо доторкнутися; і тільки тоді, коли ми здатні індукувати мову, – ми стаємо Homo sapiens, тільки тоді мова перетворює нас на людей. І неабияке значення в розвитку етносу має ступінь володіння мовою на індивідуальному рівні. Все залежить від того, наскільки кожен представник соціуму усвідомлює значення рідного слова, кожного звуку, який він вимовляє. Це в свою чергу свідчить про розвиток нації. А через те, що мова – явище безмежне, то й кінцевої точки розвитку нації, соціуму немає. "Будь-який народ хоче бути не тільки ситим, але й вічним... Безсмертя народу – в його мові" (Ч. Айтматов). Напевно, так і має бути, бо Слово – це Бог, а ми – люди – не маємо права зазирати в ті площини, що для нас є забороненими. Мова дарована нам Богом!

Отже, незаперечною є необхідність вивчати рідну мову, бо, отримавши ключ до глибинних джерел духовного буття нації, ми повинні заглибитися у розумінні кожного слова, бо саме слово є оселею

духу... "Мова народу – це його дух, i дух народу – це його мова," – писав В. фон Гумбольдт.

3.5. Сім’я – як прояв культури

Шлюб завжди був не тільки актом цивільно-правового характеру, а об’єднував в собі соціальні, біологічні, матеріальні та духовні аспекти. Шлюб в Україні був моногамним, патріархальним.

Багато складових шлюбу відрізнялися в різних районах України, що було зумовлено перебуванням цих районів у складі різних держав. Але існівала усталена основа, притаманна українському населенню всіх регіонів. Так, підготовка до шлюбу була справою не тільки молоді, батьків та родичів, але й громадськості. Вплив здійснювався через громаду, молодіжні громади.

Безшлюбність загалом осуджувалась суспільством, хоч з цього правила існували і винятки. Від шлюбу могли відмовитися один з синів або одна з дочок, щоб не ділити господарство та годувати молодших сестер та братів.

Шлюб був різновидом договору, який укладався усно, а в XVIII-XIX століттях письмово, особливо, коли йшла мова про розділ землі. Нареченій батько видавав придане, або посаг. До нього входила скриня (постіль, одяг, білизна), інколи худоба (худоба, земля, гроші).

Ролі в сватанні відрізнялися в залежності від того, наскільки консервативною була система землеволодіння та землекористування. При консервативній системі роль самих молодих була дуже незначною, адже в договорі йшлося не про любов молодих, а про “поле”, яке належало батькам.

Звичаєве право обмежувало укладання нерівних шлюбів, перш за все між багатими та бідними. І багаті і бідні неохоче віддавали дітей за нерівного.

Загальним правилом було, що невістка йшла у сім’ю чоловіка. Але в нерівних шлюбах зустрічався і випадок, коли бідний чоловік йшов у сім’ю жінки, на приймацтво. Приймацтво розрізнялося за причиною, існувало три його види — за бажанням, за волею батьків, за запрошенням.

В першому випадку положення зятя було подібним до найманого працівника, нерівне в сім’ї. Зять не був головою в сім’ї, а тому ставлення до нього з боку громадськості було здебільшого зневажливим. В третьому випадку зятя запрошували найчастіше, коли не було голови сім’ї. Тоді ним ставав зять. Приймацтво за бажанням та за запрошенням найчастіше схвалювалося громадою.

До XVI століття панував громадянський шлюб, коли шлюб був дійсним після громадського весілля. Пізніше (з 1744 року) Синод затвердив указ, згідно з яким шлюб набував чинності тільки через вінчання.