Облік, контроль та ревізія готової продукції, Детальна інформація

Основу виробничої собівартості складають матеріальні затрати, сума яких залежить від вибору того або іншого методу оцінки виробничих запасів, що повинно бути обумовлено в обліковій політиці.

При формуванні собівартості виробленої продукції підприємства можуть керуватись Методичними рекомендаціями.

Витрати сировини, матеріалів та інших виробничих запасів, що складають основу виробленої продукції, як правило можуть бути віднесені безпосередньо на собівартість продукції, що виготовляється, на підставі первинних документів, тобто є прямими.

Для того щоб визначити вартість виробничих запасів, спожитих на одиницю виробу, данні про їх витрачання протягом місяця групуються в окремих накопичувальних відомостях розподілу матеріалів.

Вартість сировини й матеріалів, що включається до виробничої собівартості, зменшується на вартість поворотних відходів. При цьому згідно з Методичними рекомендаціями поворотними відходами вважаються залишки сировини, матеріалів, напівфабрикатів, та інших видів матеріальних цінностей, що утворилися в процесі виробництва продукції та втратили повністю або частково споживчі якості початкового матеріалу, у зв’язку з чим використовуються з підвищеними витратами або зовсім не використовується за прямим призначенням.

Відходи є поворотними, якщо від їх використання можна одержати економічну вигоду. Якщо ж відходи не можуть бути використані, вони вважаються безповоротними і відносяться на собівартість виробленої продукції.

Згідно з Методичними рекомендаціями поворотні відходи оцінюються за ціною можливого використання (за зниженою ціною вихідного матеріалу), якщо вони можуть бути використані у виробництві.

Вартість поворотних відходів як частина запасів переглядається на кінець звітного періоду на предмет визначення чистої вартості реалізації і проведення, у випадку необхідності, відповідної переоцінки.

При формуванні виробничої собівартості продукції вартість поворотних відходів виключається із складу матеріальних витрат.

До інших прямих витрат відносять також витрати від браку.

Браком у виробництві вважається продукція, напівфабрикати, деталі, вузли, роботи, якість яких не відповідає встановленим стандартам або технічним характеристикам і які не можуть бути використані за своїм прямим призначенням або можуть бути використані тільки після додаткових витрат на виправлення .

За характером виправлених дефектів брак може бути виправним (недоліки можна усунути, а запаси згодом використати за прямим призначенням) і невиправним (вироблені запаси не можуть використовуватись за прямим призначенням, а дефекти не підлягають виправленню), а за місцем виявлення браку – внутрішній (виявлений в самому підприємстві) і зовнішній (виявлений покупцями і пред’явлений ними для відшкодування збитків).

Вартість браку визначається за фактичною виробничою собівартістю. Собівартість внутрішнього виправного браку включає: витрати на сировину і матеріали, напівфабрикати, витрачені на усунення дефектів; заробітну плату працівників, нараховану за виправлення браку, і нарахування на неї; частину загальновиробничих витрат.

Загальна сума втрат від браку включає вартість остаточно забракованої продукції, витрати на виправлення браку, вартість матеріалів, зіпсованих при налагодженні обладнання.

До складу собівартості готової продукції включаються загальновиробничі витрати перелік таких витрат наведено у п. 15 П(С)БО – 16. Загальновиробничі витрати є непрямими і відносяться на собівартість конкретних виробів пропорційно прийнятій на підприємстві базі розподілу.

У кінці місяця загальногосподарські витрати повинні бути розподілені з метою визначення їх сум, що припадає на одиницю виробу. Це необхідно для формування виробничої собівартості готової продукції.

Згідно з П(С)БО до собівартості продукції не включаються понад нормовані витрати, тому що згідно з принципом обачності вартість запасів не повинна бути завищена. Оскільки сума змінних витрат залежить від обсягу виробленої продукції, такі витрати повністю включаються до собівартості продукції. Величина постійних витрат залежить від обсягу виробництва. “Погоджуючись” оплачувати, наприклад, орендну плату, керівництво розраховує на визначений рівень виробництва. За даними минулих років можна судити про те, який рівень виробництва є для підприємства “нормальним”.

Таким чином, особливістю при визначені собівартості готової продукції згідно з П(С)БО – 16 є застосування поняття “нормальна виробнича потужність”.

Нормальна виробнича потужність – це очікуваний середній обсяг діяльності (очікуваний обсяг виробництва), якого можна досягти за звичайних умов роботи підприємства протягом декількох років або операційних циклів з урахуванням запланованого обслуговування виробництва.

Продукція, що не пройшла всіх стадій обробки, повністю не укомплектована, не пройшла технологічного приймання, не може бути прийнята на склад у складі готової продукції, а тому відноситься до незавершеного виробництва.

Для визначення собівартості незавершеного виробництва необхідно знати його вартісне вираження і провести його оцінку.

Залишки незавершеного виробництва готової продукції можуть бути оцінені або за фактичною собівартістю, або за нормативною (плановою) собівартістю, а також за чистою вартістю реалізації (якщо провадилась відповідна переоцінка). Обраний метод оцінки повинен бути відображений в обліковій політиці підприємства.

Розглянувши облік основних витрат виробничого підприємства, повернемося до визначення собівартості готової продукції і списання витрат основного виробництва.

Розділ ІІ. Організація обліку готової продукції та її реалізації на ТОВ „Сарго”

2.1. Готова продукція, її класифікація та порядок оцінки

Основу побудови бухгалтерського обліку готової продукції становлять такі компоненти:

а) визначення поняття “готова продукція”;

б) класифікація готової продукції;

в) оцінювання готової продукції в поточному обліку;

г) документальне оформлення випуску, відвантаження та реалізація готової продукції;