Міжнародно-правові акти по запобіганню забруднення моря, Детальна інформація

Таким чином, для встановлення міжнародних правил по боротьбі із забрудненням недостатньо просто доказати, що якась певна діяльність призводить до забруднення; вплив на навколишнє середовище повинен бути досить серйозним, аби засумніватися в економічній доцільності такої діяльності.

До недавнього часу норми міжнародного права по боротьбі із забрудненням в основному зводились до регулювання використання рік. Абсорбційна здатність як атмосфери, так і океанів (не кажучи вже про космічний простір), якщо взагалі цьому приділялась якась увага, вважалась фактично безмежною. Але стосовно більш обмежених міжнародних водостоків забруднення часто представляє конкретну (цілком очевидну загрозу інтересам прибережних держав, і, як наслідок, згадка про забруднення стала звичною в договорах про ріки, причому у відповідності з деякими такими договорами запроваджувались постійні органи для здійснення спільної діяльності прибережних держав, скерованої на боротьбу з цим злом.

І зараз значна частина міжнародного права навколишнього середовища відноситься до забруднення рік. Проте центр ваги у питаннях міжнародного контролю за забрудненням перемістився з прісних вод на морське середовище. За декілька десятиліть “безмежний” океан, який, здавалося би, може “проковтнути” будь-які відходи людської діяльності, перетворився на забруднене море, врятувати яке можна лише ефективними заходами міжнародного співробітництва.

Забруднення інших частин довкілля Землі – суші та атмосфери – ще не стало в такій же мірі предметом міжнародного регулювання. Оскільки проблеми забруднення суші, тобто, зараження грунтів, лісів і т.д. мають головним чином місцевий, внутрідержавний характер, зрозуміло, що в цій сфері застосовуються скоріше національні, чим міжнародні зусилля. Навпаки, небезпека транскордонного зараження атмосфери широко визнана. Але в даному випадку регулювання пов’язане зі значними труднощами, перш за все з труднощами ідентифікації первинних джерел шкідливих речовин, які переносяться повітрям. Питання ускладнюється також міркуваннями, пов’язаними з державним суверенітетом, оскільки такі джерела забруднення, як правило, розміщені в межах територіальних кордонів окремих держав. В результаті міжнародне право – у вигляді існуючих норм та стандартів – зачіпає питання забруднення атмосфери порівняно незначною мірою.

Поруч з цим ці питання розглядаються різними міжнародними організаціями як в рамках системи ООН, так і поза них. Особливо важливим кроком на шляху створення міжнародного режиму запобігання забрудненню атмосфери було нещодавнє прийняття під егідою Європейської економічної комісії ООН Конвенції про забруднення повітря на великі відстані. Не слід забувати також, що класичний приклад міжнародного арбітражного процесу з приводу забруднення навколишнього середовища – Zrail Smelter – був пов’язаний саме із забрудненням повітря, і що прийняті заходи по обмеженню ядерних випробувань сприяли не лише справі роззброєння, але також і боротьбі із забрудненням, більше того, вже прийняті одні та готуються інші постанови, які стосуються попередження забруднення морського середовища з атмосфери, що свідчить про зв’язок, існуючий між забрудненням моря та забрудненням атмосфери.

Нарешті, міжнародне регулювання забруднення вийшло за межі біосфери в космічний простір. Норми, які стосуються цього питання, можна знайти в Договорі про космос (1967), який в тому числі зобов’язує сторони, які домовляються, при проведенні досліджень небесних тіл “уникати їх шкідливого забруднення” і у необхідних випадках вживати “відповідних заходів з цією метою”. Угода про діяльність держав на Місяці та інших небесних тілах 1979 р. також містить положення про захист навколишнього середовища (ст. VII). Хоча необхідність більш детального регулювання діяльності людини в космічному просторі не є настільки нагальною, як в межах біосфери, очевидно, в цьому напрямку повинні нарощуватись зусилля, аби космос не опинився в такому ж плачевному стані, в якому знаходиться Земля. Вже зараз кількість відходів викликає тривогу – “мертві” супутники, кинуті ракети і т.д. Це все забруднює космос, і не виключено, що може настати день, коли з’являться серйозні наміри перетворити космічний простір в місце останнього звалища земних відходів.

Все вище сказане свідчить про те, що область міжнародного регулювання довкілля обширна за масштабами та неоднорідна за характером. Вимоги, яким воно повинно відповідати, багатоликі і часто носять міждисциплінарний характер. Міжнародне право навколишнього середовища, в свою чергу, не є однорідним, містить елементи різних правових концепцій та інститутів. Що стосується лише забруднення моря, то можна виділити наступні основні типи правил: 1) матеріальні норми і стандарти, які стосуються викидів, а також проектування, конструкції, обладнання та екіпажу суден, морських коридорів та схем розподілу руху суден і т.д., які мають важливе значення для захисту морського середовища; 2) норми про співробітництво стосовно моніторингу та оцінки стану навколишнього середовища, а також планування надзвичайних заходів та надання взаємної допомоги на випадок інцидентів, які мають наслідком забруднення; 3) норми щодо юрисдикції з метою визначення компетенції різних держав – держав прапора, прибережних держав, держав порту – встановлювати правила, які стосуються захисту навколишнього середовища, забезпечувати їх виконання; 4) норми про відповідальність за збитки від забруднення. Необхідно, далі, брати до уваги такі запитання, як суверенний імунітет, врегулювання суперечок, а також функції міжнародних організацій.

Таким чином, міжнародне право навколишнього середовища можна розуміти не лише як таке, що включає норми та стандарти, які безпосередньо стосуються навколишнього середовища, але як таке, що використовує загальне поняття юрисдикції держави, міжнародної відповідальності, врегулювання суперечок і т.д. Саме концепція міжнародного права навколишнього середовища представляє очевидні методологічні труднощі: з одного боку, вона може бути схарактеризована за допомогою загального визначення, яке охоплює всі норми та правила по захисту середовища, яке оточує людину, з іншого ж боку, значна кількість таких норм запозичена із інститутів, первинно мало пов’язаних чи навіть зовсім не пов’язаних з питанням навколишнього середовища. Найпростішим розв’язанням було виключення норм останнього типу із концепції міжнародного права навколишнього середовища. Можна, звичайно, стверджувати, що норми повинні бути систематизованими скоріше у відповідності з їхнім правовим змістом, між економічними, соціальними та іншими цілями, яким кожна норма служить. Проте для практичної мети така систематизація навряд чи доцільна.

Як вже повідомлялось, міжнародне регулювання запобігання забрудненню може призвести до утворення норм чотирьох головних областях: матеріальні зобов’язання; співробітництво; юрисдикція; відповідальність.

Що стосується питання про матеріальні зобов’язання по захисту середовища від забруднення, то дане дослідження охоплює поведінку та діяльність як самих держав, так і приватних осіб (фізичних чи юридичних), які знаходяться під їх юрисдикцією чи контролем. В той же час я не ставив перед собою задачі детального аналізу складних проблем відповідальності держав (які тісно пов’язані з питаннями матеріальної відповідальності).

Якщо не рахувати деяких договорів про ріки, які мають також непрямий стосунок до морського середовища, історії боротьби із забрудненням моря шляхом заключення з цією метою міжнародних договорів нараховує всього біля п’ятидесяти років. Перша серйозна спроба в цьому напрямку була здійснена в червні 1926 р., коли за запрошенням уряду США в Вашінгтоні зібрались експерти тринадцяти морських держав для запобігання забрудненню нафтою із суден, яке поступово переросло в проблему світового значення.*

На конференції США зайняли незвичайну позицію: вони висловились за повну заборону викидів нафти з морських суден. Оскільки більшість учасників конференції не були готовими до подібних заходів, то в кінці-кінців було прийнято рішення встановити систему прибережних зон, в яких не допускається викид нафтової суміші із вмістом нафти, який перевищує 0,05% чи “достатнім для утворення на поверхні води плівки, яку можна побачити неозброєним оком при денному освітленні”. Прибережним державам надавалась можливість визначати ширину таких заборонених зон, проте, за загальними правилами, вона не повинна була перевищувати 50 миль (морських). Учасники конференції також погодились з тим, що шляхом звільнення суден від зборів за тоннаж держави прапора повинні були заохочувати їх до встановлення апаратів, аби запобігти викидам із грузових танків, забруднених нафтою, баластних вод. Кожний уряд повинен був вимагати від суден, які плавали під його прапором, дотримання встановлених заборонених зон. Разом з тим не передбачалось ніякого просторового розширення традиційних прав прибережних держав по забезпеченню виконання вищезгаданих приписів, і у відкритому морі в цьому відношенні зберігалась виняткова юрисдикція держави прапора.

Результати конференції знайшли втілення в проекті Конвенції, який був потім наданий відповідним урядом для подальшого вивчення. Проте проект цей не був прийнятий, і ймовірна конвенція так і лишилася нереалізованою. Заслуговує, правда, уваги той факт, що на сесії неурядової Міжнародної судноплавної конференції, яка також проходила в 1926 р., судновласники семи основних морських держав погодились добровільно утримуватись від викидів забруднених нафтою вод в межах 50 морських миль від берега.

Наступний крок в боротьбі із забрудненням моря, яка розпочиналася, був зроблений урядом Великобританії в 1934 р., коли він поставив це запитання на розгляд ліги націй. Воно було обговорено Організацією Ліги націй по сполученню і транзиту, яка після двох сесій комітету експертів підготувала проект відповідної конвенції. В 1936 р. рада Ліги вирішила скликати міжнародну конференцію для обговорення даного проекту, який за змістом співпадав з Вашингтонським документом. Проте, в умовах політичної обстановки, яка передувала другій світовій війні, конференція так і не була скликана.

Зусилля по боротьбі із забрудненням нафтою з суден були відновлені після закінчення другої світової війни. Питання це детально вивчалося Організацією Об’єднаних Націй в 1949-1951 рр. Уряд Великобританії знову проявив ініціативу, і в 1954 р. в Лондоні була скликана міжнародна конференція з питань попередження забруднення нафтою. В результаті проведених обговорень конференція прийняла Міжнародну Конвенцію по запобіганню забрудненню моря нафтою – перша багатостороння угода, укладена з метою зменшення забруднення морського середовища.

Хоча Конвенція 1954 р., як кажуть, “зламала кригу”, знадобився ще деякий час для того, аби подальший рух в цьому напрямку прийняв певні форми. Очевидна байдужість, виявлена на політичному рівні до питань забруднення, знайшла відбиття при прийнятті женевських конвенцій 1958 р. Хоча в них і містились деякі положення, які мали стосунок до одного питання, вони не призвели до створення хоча б частково дієвого режиму боротьби із забрудненням.

Женевські конвенції свідчать також про те, що в той час, коли вони приймались, нафта і радіоактивні матеріали вважалися не лише основними, а й практично єдиними джерелами забруднення. В 60-і рр. такий вибірковий підхід був типовим для міжнародних правил по запобіганню забрудненню моря.

Що стосується радіоактивних матеріалів, то заходи регулювання в основному сконцентрувались на одному запитанні – на обов’язку компенсувати збитки, спричинені ядерними інцидентами. Деякі з відповідних угод мають досить віддалений стосунок до людського середовища, тоді як інші стосуються лише суден з ядерними установками та морських перевезень ядерних матеріалів. Оскільки питання цивільної відповідності не були закладені в тих угодах, то вони не містили матеріальних стандартів запобігання забрудненню.

Проте були прийняті деякі заходи, направлені безпосередньо на боротьбу з радіоактивним забрудненням. Різні положення про перевезення радіоактивних речовин та експлуатації суден з ядерними установками були включені в Конвенцію по охороні людського життя на морі (СОМСІ) 1960 р. (а пізніше і в Конвенцію СОЛАС 1974 р.). В зв’язку з цим можна також згадати Договір про часткову заборону випробувань ядерної зброї від 1963 р. Ще раніше в 1957 р. окремі положення, які стосуються видалення радіоактивних відходів, були включені в Римський договір, яким поміж іншим було засноване Європейське співтовариство з атомної енергії (ЄВРАТОМ).

Зважаючи на різкий зріст морських перевезень нафти, які значно збільшили небезпеку забруднення, основне завдання полягає тепер у запобіганні викидів та боротьбі з розливами нафти. З самого початку своєї діяльності ІМКО взяла на себе організацію широкого міжнародного співробітництва у справі запобігання забрудненню із суден. В 1969 р. вона стала депозитарієм конвенції 1954 р, а в 1964 р. була скликана конференція, в результаті чого до Конвенції були внесені зміни.

ІМКО відіграла також головну роль у прийнятті в 1969 р. Міжнародної конвенції про втручання у відкритому морі на випадок аварій, які призводять до забруднення нафтою, і Міжнародної конвенції про цивільну відповідальність за збитки від забруднення нафтою.

Окрім угод глобального характеру вживалися заходи по боротьбі із забрудненням нафтою на регіональному рівні. Перші конвенції такого роду не регулювали, проте, діяльність, яка викликала забруднення, а містили лише норми про співробітництво по здійсненню моніторингу, взаємної допомоги по усуненню забруднення та про обмін інформацією з приводу інцидентів, пов’язаних із забрудненням. До подібних актів відносяться Угода про співробітництво в боротьбі із забрудненням нафтою вод Північного моря 1969 р. (Бонн) та заключення в 1967 р. між Данією, Фінляндією, Норвегією та Швецією. Угода про співробітництво у виконанні правил по запобіганню забрудненню моря нафтою, яка через чотири роки була замінена Угодою про боротьбу із забрудненням моря нафтою між цими ж учасниками.

Сімдесяті роки були характерні переходом від прийняття часткових рішень до створення всеохоплюючих правових режимів. Це відноситься, особливо, до регіональних заходів, які застосовуються по відношенню до особливо вразливих морських регіонів. Для змін, які відбулися, зокрема, була характерна орієнтація на джерела забруднення: замість регулювання забруднення, яке викликається лише певними видами речовин, вжиті заходи зачіпали те чи інше джерело забруднення в цілому.

Захоронення відходів в морі (демпінг) стало першим об’єктом такого підходу. В лютому 1972 р. низкою західноєвропейських держав було підписана Конвенція по запобіганню забруднення моря шляхом захоронення відходів із суден та літальних апаратів (Осло), яке поширюється на Північне море, північно-східну частину Атлантичного океану та частини Північного Льодовитого океану, які межують з нею. Через дев’ять місяців з’явився її “двійник” , який носив вже глобальний характер – Конвенція по запобіганню забрудненню моря в результаті захоронення відходів та інших матеріалів, прийнята в Лондоні.

Що стосується забруднення із суден, то відповідний крок був зроблений в 1973 р., коли була прийнята Міжнародна Конвенція по запобіганню забрудненню з кораблів. Хоча, звичайно, Конвенція 1973 р. не забезпечувала повністю досягнення цієї мети, але вона була обнадійливим кроком в напрямку виконання зобов’язань, детально визначивши стандарти викидів для всіх типів суден, а також передбачивши відповідні положення, які стосувалися конструкції та обладнання морських суден. Подальший крок до досягнення вищеназваної мети було здійснено в 1978 р., коли було прийнято Проткол, який модифікував Конвенцію МАРПОЛ.*

На регіональному рівні подальша регламентація забруднення була результатом укладення в 1974 р. рядом західноєвропейських держав Паризької Конвенції по запобіганню забрудненню моря із джерел, розміщених на суші, дія якої поширюється на той же географічний регіон, що і дія Конвенції про захоронення відходів 1972 р., яка була укладена в Осло. Як буде показано нижче, Конвенція ця, торкаючись в основному забруднення із суші, застосовується також в певній мірі до забруднення в результаті діяльності на морському дні і до захоронення відходів. Можна, надалі, згадувати про директиву по запобіганню забрудненню, викликаному деякими небезпечними речовинами, які скидаються у водне середовище Співтовариства. Не будучи Конвенцією, ця директива, застосована до внутрішніх вод, внутрішніх морських вод та територіального моря відповідних держав, має, тим не менше, також значення, як і конвенція, оскільки у відповідності з правом Співтовариства вона юридично пов’язує членів ЄЕС.

Кінцевий крок до створення конвенційного режиму, який би охоплював будь-яке джерело забруднення моря, так само і будь-який інший вид шкідливих речовин, вперше було зроблено Балтійськими державами, які прийняли в 1974 р. в Хельсінкі Конвенція по захисту морського середовища району Балтійського моря. Швидке забруднення вод Балтійського моря привело в 1969 та 1970 рр. до встановлення контактів між прибережними державами. В 1971 р. уряд Фінляндії висловив готовність діяти в ролі держави, яка приймає під час конференції з питань захисту навколишнього середовища Балтії. Ця пропозиція, розроблена згодом більш детально, знайшла підтримку з боку інших прибережних держав, і в травні 1973 р. розпочалась підготовка до прийняття регіональної конвенції. Підготовча робота, яка пройшла ефективно, завершилась прийняттям Конвенції на Дипломатичній конференції по захисту морського середовища регіону Балтійського моря, яка відбулася в Хельсінкі в березні 1974 р. Хельсінська конвенція складається із преамбули, 29 статей та 6 додатків, які складають невід’ємну частину Конвенції; прийняття конвенції автоматично зобовязує виконувати також і її додатки (ст. 20).

Конвенція застосовується до “регіону Балтійського моря”, який включає власне Балтійське море, Фінську затоку і вхід до Балтійського моря.

У відповідності до Конвенції сторони, які домовляються, погодились: “Вживати усіх належних законодавчих, адміністративних та інших відповідних заходів з метою запобігання і ліквідації забруднення, а також з метою захисту і покращення стану морської води регіону Балтійського моря.

Конвенція передбачає спеціальні заходи по боротьбі з кожним джерелом забруднення, яке впливає на середовище Балтії. Окрім того, в ній містяться також деякі інші положення, такі, до прикладу, як положення про наукове та технічне співробітництво між сторонами, які домовилися.