Міжнародно-правові акти по запобіганню забруднення моря, Детальна інформація

Для досягнення передбаченої Конвенцією мети застовано постійний орган – Комісія по захисту морського середовища Балтійського моря (ст. 12). Комісія складається з представників усіх сторін, що домовляються. Кожна з них має один голос; як правило, її рішення приймаються одноголосно. Комісія повинна, зокрема, спостерігати за виконанням конвенції, надавати рекомендації із відповідних питань, встановлювати критерії та заходи по боротьбі із забрудненням, в тому числі із джерел, які знаходяться на суші (ст. 13).

Прикладу Балтійських держав скоро послідували держави Середземного моря. В лютому 1976 р. на конференції шістнядцяти середземноморських держав в Барселоні була прийнята Конвенція по захисту Середземного моря від забруднення, яка за багатьма параметрами нагадує Хельсінську Конвенцію. І в цьому випадку переговори, хоча вони і були дещо ускладненими у порівянні з підготовкою Хельсінської конвенції, були проведені у порівняно короткий термін: підготовка угоди була розпочата фактично лише у 1974 р. Спочатку переговори проводились під егідою ФАО, проте згодом підготовча робота була доручена ЮНЕП, на яку були покладені також повноваження органу, відповідального за виконання функцій секретаріату по здійсненню встановленого конвенцією режиму (ст. 13).

Барселонська конвенція, яка представляє собою істотну частину Плану дій по Середземному моря, прийнятого в 1975 р. під егідою ЮНЕП, складається з преамбули, 29 статей та додатку щодо арбітражної процедури вирішення суперечок. Згідно основного зобов’язання, передбачного конвенцією, “сторони, що домоляються індивідуально чи спільно вживають всіх необхідних заходів у відповідності до вищевказаної конвенції і тих діючих протоколів, сторонами яких вони є, по попередженню, зменшенню і боротьби із забрудненням регіону Середземного моря, а також по захисту та покращенню морського середовища вказаного регіону”. (ст. 4, р.1).

Подібно до Хельсінської конвенції по Балтійському морю, Барселонська конвенція, хоча і в більш загальному вигляді, стосується різних джерел забруднення Середземного моря. Вона містить також положення, які мають відношення до моніторингу, співробітництва в надзвичайних ситуаціях, повязаних із забрудненням та співробітництва в галузі науки і техніки.

Для практичного здійснення конвенції Барселонська конференція прийнялав два протоколи. Протокол про запобігання забрудненню Середземного моря в результаті захоронення відходів із суден та літаків та Протокол про співробітництво в боротьбі із забрудненням Середземного моря нафтою та іншими шкідливими речовинами в надзвичайних ситуаціях.* Сторони, що домовляються, вирішили також “співробітничати в розробці та прийнятті” інших протоколів з тим, аби виробити “узгоджені заходи, процедури” для здійснення цілей конвенції (ст.4, п.2). Таке співробітництво вже мало місце; в травні 1980 р. в Афінах 15 Середземноморських держав та ЄЕС прийняли протокол про запобігання забрудненню Середземного моря з джерел, що знаходяться на суші. Крім того, було проведене попереднє обговорення питання про попередження забруднення в результаті розвідки і розробки ресурсів морського дна Середземного моря. У відповідності до конвенції кожен її учасник повинен прийняти по меншій мірі бодай один із її протоколів. Поруч з цим ніхто не може стати стороною протоколу, не будучи учасником конвенції (ст.23, п.1). Для спостереження для застосування конвенції передбачене скликання через кожні два роки нарад сторін, що домовляються; при дотриманні певних умов можуть проводитись також надзвичайні наради (ст.14). Іншим успішним прикладом регіонального співробітництва було проведено в квітні 1978 р. Кувейтської регіональної конференції повноважених представників по захисту і розвитку морського середовища та прибережних районів, яка прийняла ряд документів, стосовно захисту району Перської затоки, який підпадає під значну загрозу забруднення в результаті видобутку в цьому районі нафти та її перевезення на танкерах.

Конференція прийняла: План дій по захисту та розвитку морського середовища та берегових районів прибережних держав; Кувейтську регіональну конвенцію про співробітництво в справі захисту морського середовища від забруднення; протокол про регіональне співробітництво в боротьбі із забрудненням нафтою та іншими шкідливими речовинами в надзвичайних ситуаціях, а також ряд відповідних резолюцій.

Основний інтерес з точки зору даного дослідження представляє Кувейтська конференція, яка складається із преамбули та 30 статей і має багато спільного із Барселонською конвенцією. Подібно до останньої, Кувейтська конвенція перш за все проголошує загальний обов’язок сторін захищати район, на який поширюється її дія, а також в загальній формі передбачає боротьбу із забрудненням джерела кожного виду. В конвенції міститься також і ряд інших положень таких, до прикладу, як положення про наукове та технічне співробітництво, про оцінку стану довкілля, про технічну та іншу допомогу, про співробітництво в боротьбі із забрудненням за надзвичайних обставин.

По відношенню до свого подальшого вдосконалення конвенція передбачає, що, окрім подальшого протоколу (стороною якого автоматично стає кожна договірна держава), буде здійснюватись співробітництво в підготовці та прийнятті інших відповідних протоколів (ст. ІІІ, п.V).

У відповідності до Конвенції, заснована регіональна організація по захисту морського середовища (ст.XVI-XVIII).

Окрім вищезгаданих регіональних угод, розроблялись і продовжують розроблятись на даний час плани інших заходів на регіональному рівні, деякі з них здійснюються ЮНЕП у відповідності до його програми регіональних морів. Відповідні регіони включають Червоне море та Аденську затоку, Карибське море, Південно-східну та південно-західну частину Тихого океану, моря Західної та Центральної Африки, а також Східної Азії.

Сфери дій усіх конвенцій наведених вище в ролі прикладів всеохоплюючого підходу до питань боротьби із забрудненням моря, обмежена, оскільки вони відносяться лише до окремих морських регіонів. Робота ІІІ Конференції ООН з морського права, навпаки, створила дійсно глобальний еквівалент існуючим регіональним режимам. Хоча і очевидно, що найбільше, чого досягнула ІІІ Конференція ООН в цій області, заключається в встановленні нормоутворюючої та юрисдикційної основи (чи, як пишуть в літературі, свого роду “парасольки”) для наступних заходів, які містять більш детальні приписи. Такий режим надає розпочатому півстоліття тому процесу нового, хоча ще і не завершеному змісту: розпочавши з регулювання забруднення, яке викликається якимось одним специфічним чинником з одного джерела забруднення, міжнародне договірне право охопить всі сторони забруднення моря, де б, з якого б джерела і як би воно не відбувалося. Варто в той же час підкреслити, що дана обставина ніяким чином не применшує важливості регіональних заходів. Навпаки, може передбачити, що і в майбутніх зусиллях по запобіганню, скороченню, збереженню під контролем забруднення моря регіональне співробітництво займе в рамках глобального підходу центральне місце.*

Конвенція ООН по морському праву, подібно до того, як це роблять регіональні конвенції, ділить “матеріальні зобов’язання” по запобіганню забрудненню моря на дві категорії: загальні зобов’язання та зобов’язання, які стосуються окремих джерел забруднення. Що стосується загальних зобов’язань, які стосуються питання, що розглядається, то є стаття, яка гласить, що “держави зобов’язані захищати та охороняти морське середовище” (ст.192). Ця фундаментальна норма відбиває головну задачу – закласти основи режиму загальної боротьби із забрудненням: всі держави, незалежно від розміру їхньої території, географічного положення чи особливих національних інтересів повинні нести відповідальність за запобігання, скорочення та збереження під контролем забруднення середовища.

Незважаючи на деяку неясність, п.2, ст.194 Конвенції по морському праву містить, тим не менше, загальні принципи, достатні для розв’язання проблеми забруднення морського середовища в цілому. З неї, без сумніву, випливає, що держава несе відповідальність за транс територіальне забруднення, викликане приватною діяльністю, здійснюваною під її юрисдикцією чи контролем, незалежно від того, проявила чи ні вона “належну турботу” про запобігання таким наслідкам. Що стосується практичного застосування, то формулювання пропозицій, що розглядається, видається надто загальним для того, аби можна було зробити висновок стосовно конкретних заходів ефективного захисту морського середовища.

Як відомо, велика кількість забруднювачів потрапляє до моря з внутрішніх вод. За місцем свого походження такі води розділяються на чисельні річкові басейни, географічні кордони яких визначаються водорозділом між різними водними системами, кожна з яких складається з води, які течуть в спільний басейн.

Основним компонентом річкового басейну є річка. коли вона перед впадінням в озеро чи море пересікає території двох чи більше держав чи утворює між ними кордом, можна казати про “міжнародний річковий басейн”. Використання таких “міжнародних річок”, чи якщо застосовувати більш широкий термін, що охоплює різні види внутрішніх вод, з яких може складатись річкова система “міжнародних водостоків”, на протязі століть було об’єктом співробітництва прибережних держав. Чимале місце в такому співробітництві займав захист від викидів забруднюючих речовин.

Договори про водостоки, особливо спочатку, рідко заключались винятково з метою розв’язання питань, пов’язаних із забрудненням. Як правило такі положення складали лише один елемент загального режиму, який або стосувався найрізноманітніших видів діяльності на річці, або головним чином якогось одного виду використання вод, наприклад, рибальства.

За своїм змістом положення таких договорів, які відносилися до забруднення, відбивали різні підходи до цієї проблеми. В більшості випадків у них в загальній формі говорилось про те, що країни угоди повинні були утримуватись від діяльності, яка призводить до забруднення вод. Тільки порівняно не чисельні договори встановлювали точні критерії для визначення допустимого рівня забруднення водостоків. В цьому відношенні найвідомішими прикладами є договір 1960 р. між Бельгією та Нідерландами стосовно каналів Тернезен та Гент, угода 1972 р. між США та Канадою про якість вод Великих Озер і укладені в 1976 р. Конвенції з питань захисту Рейну від забруднення хімічними речовинами та хлоридами.*

В разі випадків договірна практика дотримувалась принципу справедливого використання водних ресурсів. Стосовно забруднення цей принцип замінює політику справедливої участі у використанні вод, що може означати певну заборону їх забруднення (чи повну свободу прибережних держав здійснювати забруднення).

Рядом угод передбачається заснування спільних органів для контролю за встановленим режимом. Проте, як правило, такі органи поділяються обмеженими правилами. Часто це стосується також і двосторонніх угод заснованих на довготерміновому співробітництві у відповідних районах.

Найскладніші проблеми міжнародного регулювання використання річок виникають тоді, коли справа стосується водостоків, які перетинають території двох чи більше держав чи утворюють кордон між двома чи більше державами.

Протиріччя між інтересами нижче розміщених та вище розміщених держав можуть породити іншу, абсолютно особливу проблему. Хоча нижче розміщена держава зацікавлена у заходах, які вживаються вище розміщеними державами стосовно зменшення забруднення, проте стосовно кінцевого потрапляння забруднювачів в море вона може дотримуватись іншої позиції. Схвалюючи зменшення забруднення із джерел, розташованих у верхній течії, нижче розміщена держава може вважати вигідним для себе скидання своїх власних відходів, що заборонено вище розміщеним державам. Такий тип дій може здатися досить спокусливим, оскільки боротьба із забрудненням у верхній течії як би створює “додаткові можливості” для викидів забруднюючих речовин з території нижчерозміщеної держави.

Можливість визнання такого роду “привілею” нижче розміщеної держави можна замінити, наприклад, в тексті Європейської конвенції по захисту прісних вод від забруднення. підготовленої в рамках Євросоюзу. Проектом, зокрема, передбачаються, що Сторони, які домовляються, вживають заходів стосовно усунення будь-якого існуючого забруднення вод, яке спричинює чи може спричинити суттєву шкоду чи збитки на території будь-якої іншої держави, яка домовляється (ст.2, п.1). За винятком випадків, коли забруднення може завдати шкоди територіальним водам (чи побережжю) іншої держави, це положення звільняє нижчерозміщену державу від будь-яких обов’язків вживати заходи по боротьбі із забрудненням з його території, якщо речовини-забруднювачі при цьому потрапляють безпосередньо до моря. Таким чином, це формування може призвести до крайньо нерівного положення нижчерозміщених та вищерозміщених держав, так як, по суть лише останні будуть нести тягар захисних заходів.

Термін “внутрішні води” в тому значенні, в якому він вживається тепер, означає частини моря. які розміщені в сторону берега від вихідної лінії, від якої відмірюється територіальне море. Це “морське” визначення відрізняється від загального поняття внутрішніх вод, які можуть складатися не лише із “внутрішніх” районів моря, але також із вод в межах сухопутної територіальної держави (річки, озера і т.д.).

Згідно Конвенції ООН, виняткова економічна зона представляє собою регіон, який прилягає до територіального моря. Хоча в Конвенції ООН за це прямо не сказано, економічна зона не існує без наміру прибережної держави. Була висказана точка зору, згідно якої, якщо навіть держава не оголошує виняткову економічну зону, їй треба дозволити здійснювати передбачену Конвенцію ООН юрисдикцію по боротьбі із забрудненням в районі, який міг би охоплюватись такою зоною.*

Основні положення про виняткову економічну зону, які містяться в ст.56, п.1 передбачають, що:

прибережна держава у винятковій економічній зоні має:

а) суверенні права з метою розвідки, розробки та збереження природних ресурсів, як живих, так і неживих, в водах, які покривають морське дно, на морському дні та в його надрах, а також з метою керування цими ресурсами і по відношенню до інших видів діяльності по економічній розвідці;

б) створення та використання штучних островів, установок та споруд;

в) морських наукових досліджень;

г) захисту та збереження морського середовища.