Видавнича діяльність українських вчительських товариств, Детальна інформація

Видавнича діяльність

українських вчительських товариств

Ініціатори заснування українських педагогічних товариств розуміли, що ні навчання, ні виховання молоді не може бути ефективним без шкільних підручників, методичної літератури для вчителів, книжок для позакласного читання, календ ариків для дітей, що будуть в доступній формі розповідати школярам про видатні події та особистості в українській історії, літературі, мистецтві. Цілком зрозумілим було і те, що для вчительського запалу необхідне власне періодичне видання. Саме тому в статутах учительських товариств зазначалося про необхідність видавничої діяльності аби підняти рівень викладання та виховання дітей, а також згуртувати педагогів навколо фахового періодичного органу.

В Галичині УПТ відразу після свого створення у 1881 р. тісно співпрацювало із першим професійним вчительським журналом “Шкільним часописом”. Він видавався приватними заходами редактора Григорія Врецьони починаючи із 1880 р., і ставив перед собою завдання: “розбудити загал крайового учительства в житті і шкільному русі” [1]. Тут публікувалися статті дидактично-педагогічного характеру, матеріали з різних галузей знань, чимала увага приділялася розвиткові й розбудові українського шкільництва. Друкувалося чимало матеріалів про українські початкові та середні навчальні заклади. Не маючи свого друкованого органу, УПТ вміщувало на сторінках “Шкільного часопису” інформацію про свою діяльність, через часопис зверталося до громадськості з проханням надсилати дані про українські школи в містах і селах. При цьому малося на увазі, що звіти Крайової шкільної ради віддзеркалювали лише загальний стан шкільної справи в краї, не диференціюючи її за мовно-національною ознакою, тобто вони не давали конкретного матеріалу про становище українських шкіл [2].

Зацікавити широкий загал справами освіти “Шкільний часопис” не міг, так як це було приватне видання. Тому на засіданні проводу УПТ 6 травня 1884 р. було порушені питання власного періодичного органу. Остаточне вирішення цієї справи відбулося 10 березня 1889 р., коли прийняли рішення видавати журнал під назвою “Учитель”. Редактор та власник “Шкільного часопису” Г.Врецьона заявив про своє рішення передати цей журнал УПТ. Останній випуск “Шкільного часопису” побачив світ 10 травня 1889 р., а 1 липня цього ж року всім передплатникам вище згаданого журналу було надіслано інший – “Учитель” [3]. Грошову підтримку цей періодичний орган отримував від УПТ, а також Галицького сейму в розмірі 500 ринських щорічно. У 1891 р. Галицька Крайова шкільна рада рекомендувала шкільним бібліотекам передплачувати “Учитель” для своїх читачів [4]ю

Редакторами “Вчителя” в різні роки були такі відомі в краю педагоги та літератори як Т.Грушкевич, В.Шухевич, О.Чапельський, І.Копач, В.Щуран, С.Белів, І.Ющишин. Останній був призначений редактором “Учителя” 15 лютого 1911 р. і виконував своє завдання до 20 червня 1914 р. Саме в цей час вийшов у світ останній передвоєнний номер часопису [5]. Журнал друкував матеріали про тогочасні теоретичні та практичні здобутки в галузі педагогічної науки як в Австро-Угорщині, так і в інших країнах сувіту, про організацію шкіл і шкільних бібліотек, про форми і методи навчання, робив огляд педагогічної преси та літератури, публікував статті та реферати з літератури, історії, етнології, математики та природознавства. В часописі можна було знайти інформацію із шкільної статистики, дані про українські початкові та середні школи, а також навчальні та виховні заклади УПТ [6].

У перші роки існування журнал піддавався гострій критиці на загальних зібраннях УПГ за те, що не приділяв уваги злободенним справам учителів, не обговорював змін у шкільних законах, не піддавав критиці незадовільний стан українських підручників тощо. В 1895 р. редактор Володимир Шухевич обґрунтував це тим, що за наказом проводу УПТ редакційний комітет створює часопис, який би мав перспективу і надалі отримувати допомогу від Галицького сейму та бути рекомендованим для використання в бібліотеках [7]. Таке пояснення обурювало українських педагогів, котрі хотіли мати періодичний орган, щоб об’єктивно висвітлював стан освіти в державі та краї. Проте мале число передплатників робило неможливим його незалежне редагування (у 1897 р. їх було 190) [8]. Все ж таки критика на адресу “Учителя” спонукала його видавців сміливіше висвітлювати проблеми і негаразди українського шкільництва.

В “Учителі” з’явилися статті про мовну ситуацію в школах Галичини, в яких, зокрема, критикувалися виступи польських і німецьких викладачів, які нарікали на недостатність вивчення і знання польської та німецької мов у галицьких школах. Журнал подавав дані про те, що згадані мови користувалися чималими привілеями й за кількістю годин викладання стоять на перших місцях [9]. Тут були вміщені статистичні порівнювальні дані про початкові школи з вик ладовими мовами основних національностей, що населяли Галичину, які яскраво демонстрували те, що право українських дітей здобути освіту рідною мовою грубо порушувалося [9].

Заслуговує на увагу те, як в “Учителі” висвітлювалася діяльність УПТ. Як правило це були об’ємні і змістовні повідомлення про загальні зібрання товариства, детальна інформація про діяльність проводу УПТ, його філій. Це також стосувалося навчальних закладів та інтернатів, які утримувало педагогічне товариство. “Учитель” висвітлював на своїх сторінках і фінансовий стан УПТ: його прибутки та втрати (вказувалося скільки грошей було витрачено з тою чи іншою метою) [10].

Часопис намагався приділити увагу заходам українських вчителів щодо поліпшення свого матеріального становища. У 1907 р. у Львові відбулося перше загальне віче, в якому взяли участь українські та польські педагоги. З цієї нагоди “Учитель” опублікував матеріали про стан українського шкільництва та становище учителів в Галичині. Це були гострі матеріали, які незважаючи на цензуру, досить об’єктивно відображали сумну дійсність [11]. Таким чином з часу заснування і до 1904 р. журнал “Учитель” був єдиним педагогічним виданням в Галичині, який намагався подати якомога правдивіше відомості про розвиток української освіти в країн та сприяти її розвитку. У 1909 р. виникло професійне педагогічне товариство “Взаємна поміч”, яке на сторінках свої періодичних видань доповнювало діяльність “Учителя” і висвітлювало фахові проблеми українських педагогів. Саме це дозволило періодичному органу УПТ залишитися суто науково-педагогічним журналом, належним чином виконувати поставлене перед собою завдання. Тому у 1905 р. число передплатників “Учителя” зросло і становило 600 чоловік [12].

Провід УПТ намагався проінформувати широкий загал про свою діяльність, тому вміщував інформацію про своє товариство в українській газеті “Діло”. Тут регулярно подавалися повідомлення про діяльність товариства, заклики до громадськості з проханням вступати в ряди цього педагогічного об’єднання та підтримування його матеріально, публікувалися численні списки жертводавців УПТ [13].

На Буковині товариство “Українська школа” відразу ж після свого створення вирішило приступити до видання науково-методичного журналу. Після того, як крайових уряд надав допомогу в 50 ринських, наприкінці травня 1888 р. побачив світ перший номер “Руської школи” [14]. У вступній статті повідомлялася тематика публікацій, які передбачалося друкувати в часописі, що авторами була розділена за такими напрямками:

Наукова інформація з різних галузей людських знань (мета цієї рубрики: загальний розвиток світогляду читачів).

Українська література та історія.

Педагогічна сторінка (вона передбачала ознайомлення з новинками педагогічної літератури, особливу увагу планувалося приділяти методичній літературі, яка б сприяла підвищенню професійної майстерності вчителів краю).

Духовне життя українців та аналіз нових творів шкільної, наукової та белетристичної літератури.

Редакційний комітет зазначав, що незважаючи на своє глибоке переконання в тому, що фонетичний правопис більш пристосований до української мови та зручніший у використанні, все ж таки друкує журнал згідно з тими правописними нормами, які є обов’язковими для шкіл. Але якщо хто із авторів надішле статтю, написану фонетикою, автори її надрукують і не будуть чинити ніяких перешкод [15].

Журнал містив статті С.Смоль-Стоцького і Т.Партнера “Нова руска школа”, Л.Галицького “Ціль цілого виховання молоді є одвертий і чесний характер”, О.Поповича “Справа управильнення рускої правописі”, замітки С.Смоль-Стоцького про “Галицьруську бібліографію І.Левицього” [16].

Безсумнівно, найбільшої уваги заслуговувала стаття “Нова руська школа”, де автори писали, що найкращим і найсильнішим творінням нового часу і могутнім здобутком цивілізації й культури стала народна школа. Тому завдання свідомої інтелігенції всіма силами сприяти її розвитку [17].

Слід сказати, що дана стаття була не стільки педагогічною, як історичною, хоч і торкалася шкільної справи. Вона змальовувала розвиток національної думки на землях, заселених українцями, і цей розвиток пов’язувала із школою, при чому звертала увагу й на завдання школи: “Треба працювати над дальшим образованєм нашої образованої вже братії, чистити погляди на народ і розганяти всякі пережитки, викорінювати байдужість і невпевненість у власні сили, творити нові культурні орієнтири, виправляти недоліки у вихованні і в етиці, розширювати світогляд, будити свідомість 20-ти мільйонного руского народу, обдарованого щедро природою духовною красою, одним словом – дбати про вихованє рускої інтелігенції на національній основі, через власні сили і власну самопоміч” [18].

Продовжуючи думку С.Смаль-Стоцього і Т.Гарнера Л.Галицький у статті: “Ціль цілого виховання є одвертий і чесний характер” писав: “Дитина повинна вчитися в школі те тільки чітко мислити, добре відчувати, і до доброго пристосовуватися, вона має вчитися жити, вона повинна вміти наукоу застосовувати в житті” [19].

Іншим важливим питанням кінця ХІХ – поч. ХХ ст. для українців була боротьба за запровадження фонетичного правопису. Обґрунтування необхідності його в українській школі висвітлювалося у статті О.Поповича “Справа управильнення рускої правописи” [20].

Проте, незважаючи на свою змістовність, видавництво “Рускої Школи” наштовхнулося на значні труднощі. Видавати чотири номери щорічно як передачалося, не вдалося. Чи не найважливішою причиною була байдужість української інтелігенції, як з великою прохолодою поставилася до нового видання. Із розісланих 400 примірників вчителям, священикам та іншим лише 53 потрапило в такі руки, що зустріли “Руску Школу” радо й відразу вислали гроші на адресу товариства. Декілька примірників повернули редакції, не бажаючи їх придбати. Інші не повернули ні грошей, ні часопису і цим завдали видавцям значних збитків [21].

Ще на одну причину невдачі вказував В.Сімович у своїй праці “Стефан Смаль-Стоцький як шкільний діяч і педагог” – брак кваліфікованих співробітників. Він писав, що маже весь перший номер “Руської Школи” заповнив своєю працею сам редактор (С.Смаль-Стоцький).

На думку С.Смаль-Стоцького, сприятливіший час настав на початку 90-х років, бо часопис “Зоря” змінив свою програму настільки. що перестав публікувати статті наукового характеру, а газета “Учитель”, виконуючи рішення загальних зборів УПТ, змушена була, в першу чергу, оглядатися на потреби народних шкіл. І саме тому, як зазначалося у вступній статті до другого випуску “Рускої школи”, “показується конечна (нагальна – Л.Ш.) потреба поповнити недостаток, який через те повстав на ниві руского духовного життя і подати в осібній часописи приют рускій науці” [22].

Напередодні видання другого номера “Рускої школи” в газеті “Буковина” з’явилося прохання до вчителів-українців надіслати статті педагогічного або наукового змісту (наприклад, доповіді українською мовою для учительських конференцій) з метою опублікування їх у педагогічному часописі. Упорядники сподівалися, що більше, ні на 100 українських шкіл знайдеться хоча б декілька учителів, які працюють на полі педагогічно-наукового письменства [23]. Ці сподівання не виправдалися, і в другому номері “Руської школи” також не з’явилося жодної статті, що вийшла б з-під пера українського вчителя.

Як за складом авторів, так і за науковим рівнем другий випуск “Рускої Школи” став вагомим явищем в суспільному житті Буковини та Галичини. Тут були вміщені такі статті: “Про лан науки рускої мови в гімназіях” (С.Смаль-Стоцького і Т.Гарнтена), “Задачі і методи історії літератури” І.Франка, “Слов’янські перекази о пожертвуваню власної дитини”, написані М.Драгомановим, літературні замітки (критичні статті) І.Франка та С.Смаль-Стоцького, а також “Посмертна згадка про д-ра Міклошича” [24].

Крім статті С.Смаль-Стоцького “Про план науки рускої мови в гімназіях”, нічого педагогічного ця “науково-педагогічна часопись” не містила. Статті І.Франка та М.Драгоманова й рецензії вказують на задум редактора – зробити з “Руської Школи” чисто науковий журнал. Звичайно, бути близьким, зрозумілим і доступним за змістом для широкого загалу українського вчительства цей випуск “Рускої Школи”, як попередній, не міг бути. Учительство, мабуть, більше потребувало часопису іншого характеру, де можна було б обговорювати ті питання, з якими українські педагоги зустрічалися у своїй повсякденній праці. Враховуючи те, що Наукове товариство ім.Шевченка у Львові почало видавати свої “Записки” суто наукового характеру. а також брак коштів та передплатників “Руської Школи”, провід товариства “Українська школа” прийняла рішення припинити видання часопису [25].

Але необхідність власного періодичного видання гостро відчували члени товариства. На п’ятих загальних зборах, що відбулися 27 серпня 1896 р., старший учитель І.Савицький порушив питання про випуск “Українською школю” так званого педагогічного листка, зазначивши при цьому, що його конче потребують вчителі, аби обговорювати свої нагальні справи. В результаті жвавої дискусії прийнято рішення, що товариство через брак коштів не буде видавати педагогічної газети. Вчителям запропонували надсилати свої статі дидактично-педагогічног змісту до центральної управи “Української школи”, яка, в свою чергу, буде пересилати їх до газети “Буковина”, де вони будуть надруковані в спеціальній рубриці [26].

Незважаючи на це, питання власного періодичного видання гостро стоять на порядку дня. Враховуючи численні пропозиції вчителів, керівництво “Української школи” прийняла рішення, що, починаючи з 1 січня 1903 р., буде видавати свій учительський орган. Проте намір так і залишився наміром через те, що товариство заборгувало кошти друкарні за попередні видання, а прибутків від реалізації книг та членських внесків було недостатньо, аби покрити видатки на випуск нової учительської газети. Чи не найголовнішою причиною, що змусила “Українську школу” відмовитися від свого задуму було те, що внаслідок опитування зголосилося передплатити новий часопис лише 60 чоловік. Товариство боялося в черговий раз зазнати невдачі, тому закликало вчителів стати передплатниками газет “Учитель” та “Буковина”, а також бути їх дописувачами [27].