Теорія фольклору, Детальна інформація

То не хмара вгорі зашуміла,

А в козака шабля задзвеніла:

Не в городі маківка бриніла, –

То в Марусі головка злетіла.

("Серед сад зелений стежечка лежала...")

В одному з варіантів думи "Втеча трьох братів з Азову" знаходимо подібну конструкцію, де перший рядок відтворює не тільки вигуки яничарів, що наздогнали втікачів, а й тупіт їх коней та звуки сутички:

То вже не сизі орли заклекотали,

А то ж турки-яничари бідних двох козаків та коло могили хапали

Постріляли їх і порубали.

Варіанти тієї ж думи знають і форму вже переосмислену, де порівняння, мабуть, немає зовсім:

Із города із Азова не великії тумани вставали,

Три брати рідненькі із города із Азова утікали.

Зрозуміло, що втікачі з "великими туманами" не зіставляються, а йдеться про обставину, яка сприяла втечі.

Реалізацію в українській пісні наступного способу поетичної організації фольклорного тексту, “прийому ступінчастого звуження образів" (Б. М. Соколов), ми вже розглядали (7.1). На думку Г. Л. Венедиктова, "за прийом Б. М. Соколов видає тематичний шаблон епохи, що осмислювала світ метафізично (ступінчасто) та ієрархічно", а сам вбачає тут "шлях чуттєвого намацування" 25. В українських піснях таке "звуження" інколи стає засобом іронії – як, наприклад, у жартівливій пісні, де козак відмовляється ходити до дівчини, бо в неї "мати лиха". Коли ж дівчина запевняє, що матері не буде вдома, "лихим" виявляється батько, і такими ж послідовно "брати", "сестри", "собаки", "кішки" і, нарешті, "миші". Ось тут вже дівчина вибухає:

Коли мишей боїшся,

На воротах повісься!

(Чубинський, 5. С. 1206)

Частіше маємо поетичне осмислення ієрархії низки явищ. Поширеною є, зокрема, демонстрація етичного принципу, за яким "милий" або "мила" для людини в скруті надійніші, ніж кровні родичі: козак потопає, батько, мати, брат, сестра неспроможні його врятувати, а "мила" врятує; "удову" захоплює в полон татарин, родина не допомагає, а "милий" викупляє і т. п.

Далі розглянемо групу однотипних явищ народної поетики, що їх Г. Л. Венедиктов називає "прийомом типізації часу (моменту), простору, об’єкта і суб’єкта". Прийом "типізації часу (моменту)" в українському фольклорі зустрічаємо щонайменше у двох формах. Перша з них – застигла, є власне епічною формулою часу, якою, наприклад, починається дума "Хмельницький і Барабаш":

Із день-години,

Як стала тривога на Україні,

То ніхто не може обібрати,

За віру християнську одностайно стати...

І не день, і не година... Формула передає момент невизначеності у тривалості такої події, як початок Хмельниччини. Але ж тут є проблема і для сучасного історика: він вбачає в повстанні миттєвий вибух, гегелівський "стрибок", але водночас це для нього і процес агітації, розсилання універсалів, таємних нарад, пересування військ.

В українському фольклорі цей прийом побутує і у формі, що немов моделює процес його утворення та формалізації.

Ой за хвильку, за годинку, за хвильку маленьку

Та посватав козаченько й одову бідненьку.

Ой за хвильку, за годинку, за хвильку другую

Попропивав козаченько худобу сивую.

Спочатку йдеться про надто швидке, поспіхом сватання, а фактично про укладення шлюбу. Як визначити тривалість цієї події? Співець діє немов методом "інтелектуального бриколажа" (гри відскоком – у більярді, наприклад), що його К. Леві-Строс вважає одним з ключових для примітивної (первісної) логіки 26. Прямо в лузу послати більярдну кулю не можна; то ж її ("за хвильку") б’ють об іншу кулю ("за годинку"), вона відскакує в новому напрямі ("за хвильку маленьку") і потрапляє в лузу – час визначено. При цьому посередній вимір часу ("за годинку") виступає як певний "медіатор", котрий обумовлює вирішення логічної проблеми. Другого разу весь комплекс повторюється вже як готова формула для визначення тривалості дії в подібній оповідній ситуації, а далі в баладі й втретє повторюється цей же комплекс.