Вдосконалення добування вугілля на українських шахтах, Детальна інформація

Державні менеджери у вугільній промисловості сьогодні дискваліфіковані. За даними Мінпаливенерго, 1998 року за різноманітні порушення звільнено 41 керівнмка підприємств галузі, з них вісім – генеральних директорів держхолдингів і 19 директорів шахт. Але така масова ротація не привела до ефективнішої діяльності директорів. Мізерні зарплати й постійний брак бюджетних коштів провокують їх на різноманітні порушення, які підривають фінансове становище державного підприємства, але дозволяють зводити кінці з кінцями трудовому колективу. Діяльність державних менеджерів призводить до збільшення заборгованості вугільних підприємств.

Поки не виставлені довгострокові орієнтири, урядові менеджери не можуть ефективно керувати вугільною промисловістю. Останні десять років вугільна галузь України є некерованою промисловістю, оскільки немає реальної програми розвитку галузі й чиновники діють в режимі реагування. Проблема в тому ,що процеси закриття шахт і відновлення будування дуже розтягнуті в часі . Розпочаті сьогодні дії або вкладені кошти приведуть до суттєвих змін у галузі лише п ять – десять років.

Уряд мусить сформулювати відповіді на перелік важливих питань про майбутнє

якими є потреби країни в енергетичному й коксівному вугіллі на найближчі п ять, десять років

скільки вугілля добуватиметься, а скільки імпортуватиметься

яка гранична збитковість , після якої шахти закриватимуться

скільки шахтарів держава може працевлаштувати наступного року, 2003-го і т.д.

Відновлення орієнтирів – необхідна умова планування видатків. Уряд і регіональні власті є заручниками вуглярів , котрі щороку повідомляють їх, скільки грошей потрібно галузі в новому році. Керування слід здійснювати шляхом проектування майбутнього сьогодення. Не уявляючи майбутнє, уряд не має відповідей на сьогоднішні питання вуглярів, і залишається заручником їхніх вимог.

Поки не має довготермінових орієнтирів вугільна галузь успішно чинитиме спроби проти реформ. Вуглярі не зацікавлені в реформуванні галузі – робітники не хочуть бути звільненими , а декотрі директори – втратити дохідний бізнес на контрактах із дружніми комерційними структурами. Держава повинна показати шахтарям, що вона бачить їхнє майбутнє. Це знизить рівень опору реформам. Також важливо зазначити джерела вливання грошей в ескалацію напруженості в галузі. Акції протесту шахтарів часто фінансуються політичними силами й нічого спільного з обуренням у шахтарському середовищі не мають.

Вуглярі змушені вести непрозору гру з урядом, страхуючись від неплатежів із боку споживачів і чекаючи недофінансування з боку бюджету. Заявлювана шахтами претензія на держпідтримку так само, як і декларована собівартість енергетичного вугілля, є страху вальними. Вугільні підприємства не знають скільки грошей вони одержать за поставлене електростанціями вугілля, але напевне це буде не 100% оплати. Генерована на вугіллі електроенергія надходить до кінцевих споживачів. У зв язку з низькою платіжною дисципліною, нелегальним підключенням до енергомережі й неоплаченими з бюджету пільгами, обласні енергокомпанії збирають близько 50-60% коштів від вартості поставленої електроенергії. У результаті різних маніпуляцій вугільні підприємства одержують всього на всього від 5 до 20% від вартості поставленого на електростанції палива.

Вугільні підприємства прагнуть закласти в держдотацію разик невиплат грошей споживачам вугілля, і це, згідно з дослідженням Агентства гуманітарних технологій, у середньому „ більш як удвічі збільшує заявлювану шахтами собівартість вугілля”.

Єдиним надійним джерелом коштів досі залишається дотація з державного бюджету. Ерез це на держбюджет перекладається обов язок покривати заборгованість споживачів електроенергії.

Важливою умовою роботи організаційної схеми будь-якої галузі є існування повної оплати за випущений продукт. З приватизацією генерувальних компаній споживачам доведеться цілком оплачувати свої рахунки за електроенергію. Приватні власники електростанцій не зможуть собі дозволити кредитувати економіку чи субсидувати громадян за рахунок безоплатного виробництва енергії. Одержуючи повну оплату за електроенергію, вони своєчасно й у повному обсязі розраховуватимуться з постачальниками ресурсів. Це означає, що вуглярі почнуть одержувати 100% грошей за свою продукцію.

Світовий банк не може запропонувати ефективні управлінські рішення і грає з українським урядом. Банк думає, що український уряд не готовий до різкої реформи і, таким чином, затягує кризу. Уряд розуміє, що Світовий банк не дасть необхідні гроші на закриття шахт. Реальна допомога іноземних експертів і міжнародних фінансових організацій може полягати в експертній оцінці ситуації в галузі. Стосовно фінансування „вугільних” програм, то попередні кредитні проекти Світового банку були малоефективні. Світовий банк заявляє про свою занепокоєність проблемами української вугільної галузі з 1996 року. Та на практиці кредитні кошти в обсязі 300 млн. дол.., виділені в рамках проекту реструктуризації вугільної галузі, Мінфін майже цілком використав для покриття дефіциту бюджету. Лише незначну частину – 40 млн.дол. через комерційні банки було спрямовано на фінансування нових робочих місць для шахтарів. Цей крок не дав очікуваного ефекту.

3.3 Соціальні аспекти

Реформування вугільної промисловості неминуче призведе до звільнень шахтарів, проте, не маючи енергобалансу, неможливо точно говорити, скільки шахтарів і коли буде звільнено. Найближчим часом УКРАЇНІ НЕОБХІДНО ІСТОТНО ЗБІЛЬШИТИ ПРОДУКТИВНІСТЬ ПРАЦІ У ВУГІЛЬНІЙ ПРОМИСЛОВОСТІ. Над видобутком мільйона тонн вугілля цілий рік працює 6000 українських шахтарів. Тоді як у США таку ж кількість вугілля за рік добувають 300 шахтарів, у Західній Європі – 1200 шахтарів, у Польщі – 3000. Масові звільнення шахтарів неминучі. Третина шахт видає на гора

3– 4 % українського вугілля. Проте закрити їх – це позбавити роботи близько 300000 чоловіків, із котрих понад 100 000 власне шахтарів.

Відсутність функціонуючого ринку праці обмежує можливість звільнення шахтарів. Програма перепідготовки шахтарів будуть неефективними, оскільки невідомо, які фахівці потрібні на ринку, і через низький рівень освіти шахтарів.

В уряді є чотири варіанти вибору стосовно вивільнюваних шахтарів: масове безробіття; надання звільненим шахтарям доступу до дешевих кредитів і гарантів;переведення робітників закритих шахт на діючі; перерозподілу трудових ресурсів.

Масове безробіття може стати результатом відсутності політики працевлаштування шахтарів, призведе у східних регіонах до соціального вибуху, і навряд чи може влаштувати уряд як результат закриття шахт. Про те цей варіант не пов язаний із додатковими виплатами і може заощадити мільярди бюджетних гривень.

Надання шахтарям доступу до кредитних ресурсів і грантів навряд чи допоможе створити нові робочі місця в регіонах. Скоріш за все цими коштами скористаються комерсанти чи комерційні структури. Соціологи відмічають, що шахтарям притаманний дух колективізму, зворотним боком якого є пасивність кожного окремого члена шахтарського співтовариства і укоріненні утриманські настрої ( наша доля в руках держави). Тож поки що такі програми недоцільні. Держава повинна ставити завдання розвитку соціальної активності шахтарів. Це вимагає розгортання ряду програм. Тільки після проведення широких освітніх і просвітницьких програм шахтарям можна буде надавати фінанси і доступ до юридичних консультацій і послуг проектоно консалтингу. Цей вибір пов язанний із виділенням значних фінансових ресурсів.

Працевлаштування робітників закритих шахт на діючі приведе до падіння продуктивності праці на поки що фінансово здорових шахтах. Наслідки таких дій порівнянні з практикою перехресного субсидування рентабельними шахтами збиткових. У результаті ще кілька шахт стануть критично не рентабельними, це спровокує їх закриття. Цей вибір не пов язаний із значною витратою ресурсів, але погіршить становище галузі.

Уряд повинен мати програму перерозподілу трудових ресурсів. Необхідно чесно сказати шахтарям, що не всі вони одержать роботу там, де живуть. Сьогодні ринок не затребує звільнення шахтарів, од же держава мусить штучно створювати проекти. Це можуть бути „трудові табори” . Нині бачаться принаймні два проекти, жу рамках яких можна реалізувати цю ідею. Найближчим часом в Україні має розпочатися будівництво магістральних автошляхів (міжнародні автомагістралі та прилеглі до них дорожні сервісні комплекси, які Україна збирається передати в концесію ), куди молжна залучити звільнених гірників. Тривалий період будівництва (5 – 6 років) дозволить довести до пенсійного віку солідну кількість вуглярів. По – друге, є ідея формування „робітничих бригад” для роботи в сільському господарстві. У багатьох областях Східної України , зокрема в Луганській області, є дефіцит робочої сили в аграрному секторі і величезні неефективно використовуванні чи занедбані сільськогосподарські угіддя. З огляду на те, що аграрний сектор демонструє зростання, залучених шахтарів у сільське господарство видається доцільним. Програма перерозподілу трудових ресурсів може включати точкові заходи з наданням пільг інвесторам, які обговорюють з урядом інвестпроекти, пов язані зі створенням значної кількості робочих місць. Їм можна компенсувати політичні і економічні ризики у вигляді сплати певних податків, чи в інших.

Криза та засоби її подолання

Реалії кризи у вугільній промисловості полягають у тому, що поставлені проблеми й питання є справді складними. І це не вина уряду. На вугільній галузі, як і на всій промисловості, позначається криза в економіці країни. Неможливо провести реформу окремо вугільної галузі. Це має бути ланка єдиної політики реформування економіки. Спроба розв язувати проблеми вугільної галузі призведе до ускладнення проблемного поля. Виявиться, що для цього необхідно проводити податкову реформу, розробляти довготермінову національну програму перерозподілу трудових ресурсів, розробляти енергетичний баланс країни та прогнозувати ціни на світових ринках енергоносіїв. Усе це повинно стати основою для програми реформування вугільної галузі.

Ніхто в країні не має права дотримуватися позиції незнання чи не бачення глибини кризи вугільної галузі й економіки України. Не можна робити вигляд, ніби питань і проблем, згаданих вище не має. Не займаючись ними, неможливо займатися реформою вугільної промисловості – криза від цього лише посилюється.

Таке комплексне завдання уряду важко буде виконати самотужки. Тож необхідно об єднувати інтелектуальні зусилля уряду, регіональної влади й міжнародних організацій.





ВИСНОВКИ